fbpx
Дозвілля
Стривай, подруго, зараз збігаю! – відгукнулася Катерина. Посунула ближче стілець, сперлася на нього міцніше і пошкандибала на своєму “коні” до віконця. Визирнула у вікно з надією побачити дітей

Ранок першого дня Нового року в кімнаті будинку престарілих був наповнений радісним очікуванням. У цей день мешканки кімнати чекали в гості своїх синів – ті обіцяли відвідати матерів з нагоди свята…

– Катя, – попросила “ходячу” Катю лежача Маня. – Глянь у віконце, що там!

Каті не треба було пояснювати, “що там” хотіла б побачити Маня – ясна річ, чи не йде в гості до матері синочок.

– Стривай, подруго, зараз збігаю! – відгукнулася Катерина. Посунула ближче стілець, сперлася на нього міцніше і пошкандибала на своєму “коні” до віконця.

– Ну що там, Маня ? Сонечко світить, сніг чистий-чистий… – повідомила подруга.

І подумала про себе: “І дорога з міста добре розчищена. По такій дорозі мій Павлик на своїй-то новій машині миттю примчиться …”

Їй було ніби трохи совісно перед подругою, що у неї такий благополучний син: сам на заводі інженером працює, дружина – економістом. Внучка, їхня дочка, вчиться в інституті .. Все добре, не те, що у Маніного сина …

Бабусі давно знали все про життя один одного до найдрібніших подробиць, а переказували свої історії знову і знову для того, щоб не вивітрилося щось важливе з слабкої пам’яті.

Катя давно розповіла Мані, що виїхати з села в місто її і її старого умовив Павлик: важко, мовляв, мені до вас, старих, мотатися в ваше село щомісяця. Легше буде за вами дивитися, якщо будемо разом жити. Та й квартиру побільше отримаємо – адже в комуналці в одній кімнаті зараз усі.

Особливо важко розлучався з рідним місцем Катин покійний чоловік – зітхав ночами, крехтав – та що робити, треба родині сина допомогти – адже скільки років їм ще тіснитися на 10 квадратах та з сусідами ванну ділити!

А продали дім у передмісті столиці, так двокімнатну квартиру одразу і купили. Окрему кімнатку старикам виділили – живи і радій! Тільки радів старий Катин недовго – через рік не стало його. Давно відомо – старе дерево не пересаджують…

– І як погано, подруго, що люди похилого віку разом не йдуть на той світ – аж надто важко старій людині овдовіти! – розповідала Катерина. – І я було за ним вирушила – так, видно, не підійшов ще мій час – одужала ніби, але нагляд за мною потрібен був. Ось тут-то і стала моя невістка фиркати: дверима плескає, посуд літає. Незадоволена тим, що за мною нагляд потрібен.

– Ну і кажу я синові: «А віддай ти мене, Павлику, в будинок престарілих. Яка мені, старій, різниця де доживати. А вам з дружиною ще жити та жити – навіщо тобі ці неприємності постійні в домі?».

Зітхнула Катерина, взяла приховану ганчірку і взялася перед приходом гостей чистоту наводити: спираючись на стілець, витерла пил з підвіконня і тумбочок.

Ще кілька разів підходила до вікна і виглядала гостей – порожньо. Легенький зимовий сніжок засипав розчищені доріжки – не поспішають діти до батьків. Катерина все підходила до вікна та підходила. набирала сина, але він скидав.

— На Різдво будемо обов’язково, – скаже матері через три дні. – Чекай.

І знову вони з Манею виглядатимуть і знову ніхто не прийде…

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.