Стояла в храмі жінка, приблизно сорока років.
Нікого не бачила, тихо шепотіла молитву Господеві. Вона дякувала за своє життя і за життя своїх рідних та за все що вони мають. А ще просила для всіх недужих людей і діток зцілення та Божого Милосердя. Для знедолених кращої долі благала і розради для матерів, які втратили дітей на війні чи через іншу причину.
Не має значення як відійшла дитина, кожна мама такої дитини, до останніх днів матиме гіркий присмак втрати найдорожчого що в неї було. Жінка молила Творця врятувати людство, це ж Йому під силу, колись рятував, віддавши Себе цілого, без залишку… Просила полегшити життєві умови для цілого світу.
Щира молитва жінки, як пахучий ладан, линула до неба, а сама вона заливалась гарячими слізьми. Не могла навіть очей підвести, такою нікчемною себе почувала перед церковними іконами. Всю силу свого організму вкладала у благання за людей. І за сусідського хлопчика Арсенка не забула, який з народження ледь бачив. Вона молилася завжди за нього і вірила у щедрість Всевишнього, яка звершиться над цією бідною дитинкою, яка точно не встигла ще нагрішити. Просила щоб на Землі нікому не бракувало чистої води та повітря. В такому єднанні з Господом промайнула Свята Літургія, немов тривала одну мить.
І були в цій церкві люди, які не вміли так молитись. Дивились і дивувались. Та шепотіли, але не молитви, а обмови між собою.
— Ото вже нагрішила! Що ж таке треба було зробити, щоб аж так ридати? Диви, як випрошує пробачення у Бога! Вона молодиця видна, то ж певно нечистий поплутав! А вона повелася на хитрі пастки, розставлені ним. Йой! Аж захлинається слізьми!
Та не чула цього жінка, бо молилася за всіх жителів грішної землі. Молилася й за тих хто осуджував її.
Галина Мазурик
