Навіть і подумати не могла Дарія Андріївна, що її засуджуватимуть знайомі лише за те, що посміла вона заробляти на своєму захопленні. Бач, чого захотіла! Грошей їй подавай! І за що? За корінець перцю та томату? За капусту, яка суцільним килимом у неї росте? Чи за стаканчик петунії? Хто буде за таку дрібницю платити! Стільки років безкоштовно роздавала Дарка і розсаду, і саджанці, і різні щепки, і навіть петунію за дякую давала, мовляв, у мене багато її, а на схилі літ вирішила монетизувати своє хобі, як каже нинішня молодь!
Ну ні, хай таких в іншому місці шукає ця Дарка, а ми, мовляв, і без її зівʼялої розсади якось обійдемося. Якщо і купувати, то у професіоналів, в розпліднику якомусь, або в садівництві, де фахівці працюють. А хто вона? Садівник-аматор, городник доморощений.
Все одно ніхто нічого у неї не купить, і до кінця сезону як завжди задарма все Дарка роздасть. От задарма взяти можна, чому ж не взяти, не пошанувати людину, якщо від щирого серця віддає? А за гроші купувати – це ну чисто блюзнірство! Не розплідник у неї, не садівництво велике, де професіонали працюють, так, тепличка маленька, та в хаті кімнату собі Дарка обладнала під цю свою забаву, під квіточки та розсаду, бігає з лійкою, поливає, а все туди ж, гроші їй подавай! Обійдеться!
Чи дорого їй це все дісталося? І насіння копійки вартує, і земля вона, безкоштовна, коли не лінуватися, та з осені запастися. Сади – не хочу. А вже в землю встромити насіння – і зовсім легко, не тяжка ж робота. А потім ходи собі, поливай раз на тиждень, і все це само по собі росте, і помідори, і перець, і ця петунія. Не тягне Дарка кожен паросток за вуха із землі, не перепрацювала, не переробилася.
Звичайно, прикро було Дарії Андріївні, коли чула вона такі розмови. Як це не велика праця? Ще яка велика! За кожним паростком, як за дитиною вона доглядає, трясеться над ними, пересаджує, підгодовує та удобрює, щоб сильні були і помідорки, і перчики. І капуста сама по собі не росте, а петунія і зовсім пані примхлива, вибаглива.
А вже про те, що насіння дармове, копійчане, так і зовсім вигадка. Ви ціни бачили на насіння, люди? Якщо якийсь сорт хороший, то і не купити його. А петунія знову ж таки? Три насінинки в пакетику, а пів сотні віддай. І в землі простій, що з городу взята не надто затишно рослинам, усім і добриво потрібно, і підживлення. Не так все це просто, не так все це і легко. І кімната, що обладнали вони з чоловіком для захоплення Дарчиного, теж у копієчку вилізла.
Ай, та хіба доведеш їм, людям цим, котрі все на світі знають? Та й чи треба доводити? Чи даром люди приказку придумали про те, що в чужій руці…
Кактус. Поки був маленький, усі голки були помаранчевими, а зараз виріс, і все лише знизу залишилися яскраві голочки.
Дарія Андріївна завжди любила квіти. Скільки себе пам’ятала, стільки й займалася їх розведенням. З самого дитинства всі підвіконня були заставлені горщиками, ящиками, банками та склянками з паростками, листочками та іншою зеленню. Мало того, що любила вона цю справу, так і виходило в неї добре. Рука легка, як любила говорити бабуся.
Бувало, принесе додому маленьку, кволу, ледь “теплу” гілочку, а то й просто листочок, турботливо поставить його в баночку з водою, за якийсь час – розпрямилася гілочка, у силу увійшла, та пустила коріння, а потім зазеленіла, розпушилася, розрослас\, і не скажеш, що ще недавно ледь трималася.
Мати на Дарку бурчала, мовляв, на що час витрачаєш, краще б чимось корисним зайнялася, а то навколо твої бур’яни, ніякого спокою від них немає. Бурчати бурчала, але водночас кожною новою квіточкою милувалася, роздивлялася її, і перед подругами своїми доньку хвалила, мовляв, рука у Дарки легка, у бабусю вдалася.
Що правда, то правда. І обличчям, і характером, і любов’ю до рослин та квітів вдалася Дарина у бабусю, мамину маму. У тієї теж ці квіточки були скрізь. І на підвіконнях, і на столах, і на лавках. По пів дня поралася жінка у своїй “оранжереї”, як сама називала зал, який був просто зеленим від усіляких рослин. І теж росли вони, цвіли та пахли, чим дуже тішили свою господиню.
На літо бабуся виносила квіти на вулицю, розставляла їх на столик, що стояв у тіні яблунь, а деякі просто висаджувала в землю, і цвіли вони пишно, густо, як любила говорити бабуся. Однієї тільки герані було у бабусі видимо-невидимо, та й нові види майже самі по собі виводилися, перезапилювалися, являючи світові нові відтінки та кольори.
Свою любов до рослин не розгубила Дарія Андріївна з роками, а навпаки, зміцнила ще більше. Виросла вона, вийшла заміж, і разом із чоловіком поїхала жити до райцентру, у свій будинок із великою земельною ділянкою. Тут уже було де розвернутися! Величезний присадок просто пахнув від аромату квітів, а різнокольорові квіточки тішили око всіх перехожих. І город радував урожаєм, а на підвіконнях теж усе цвіло та зеленіло.
Тепер уже у Даркаи в залі стояв і стіл, і лавки, і різні стелажі та складні підставки для квітів, і була в неї своя власна оранжерея, свій зелений куточок, де Дарка відпочивала душею, дивлячись на свої рослини.
З радістю ділилася Дарка саджанцями та корінцями з усіма бажаючими, від душі, від щирого серця, просто так, за дякую, і навіть думки не виникало у жінки, що на своєму захопленні можна заробляти.
Вже й син виріс у них із чоловіком, одружився, та привіз молоду дружину до них до райцентру, а Дарка так само саджала розсаду, яку роздавала просто так, і так само ділилася вона розсадою чи насінням квітів з усіма бажаючими.
Невістка, дивлячись на те, як роздає Дарія Андріївна вкорінені паростки, розсаду, та іншу зелень тільки хмурилася, і говорила Дарці, мовляв, що ж ти, мамо, задарма роздаєш? Ти продавай, хай не дорого, але все ж копієчка.
Дарина від Люби відмахувалась, мовляв, та скажеш таке, дочко! І кому охота купувати?
Люба сперечалася, говорила, мовляв, ну ти ж купуєш, тобі ж задарма ніхто не дає. От і ти продавай. Хоч не дорого, щоб на насіння вистачало. А потім показала в месенджері цілу групу, де така сама любителька, як Дарка, продавала надлишки своїх рослин. І купували ж, і не скажеш, що за копійки. Он, маленьку фіалку аж за 55 гривень виставила ця любителька, і тут же продала. Це що ж виходить? 10 фіалок продала, і цілих пʼятсот гривень в кишені? Нормально так! Або перчик декоративний! Один корінець цілих пʼятдесят гривень! Та його взагалі можна ящиками садити, не сказати, що дуже він вибагливий.
Замислилась Дарія Андріївна. І то правда, правильно Люба каже, хоч не задорого, а продавати можна. Все ж якась копієчка.
От тут вперше і зіткнулася Даркаа з осудом людським. Так соромно їй було, ніби не результат своєї праці вона продає, а за повітря гроші просить. Хотіла навіть кинути все це, та Люба так докірливо подивилася на неї, і сказала, мовляв, ти на людей менше озирайся. Зараз всі продають, і всі купують. Навіть речі ношені продають, і нічого є покупці. З чого це ти задарма маєш роздавати? Ти довкола озирнися! Стільки магазинів квіткових, адже купують люди квіточки. Адже не лише букети люди дарують, а й рослини горщиків мають попит. А навесні на ринку взагалі не проштовхнутися від бажаючих свої рослини продати. Ти, мамо, ціни на розсаду бачила? А ти все задарма роздаєш, іноді й дякую на почуєш.
Та сама Люба групу в месенжері створила, та допомогла свекрусі красиво сфотографувати рослини, які хотіла продати жінка. І що найдивніше знайшлися охочі їх купити, а ще знайшлися охочі почекати, коли підростуть нові квіточки кімнатні. І пішла справа, закрутилась, закрутилась.
І так Дарії Андріївні сподобалося гріш за свою працю отримувати, що перестала вона увагу на пересуди звертати, мовляв, нехай кажуть.
А ще питали люди, чи Дарина розсаду продаватиме? Вирішила вона спробувати, може й вийде що з того.
Деякі місцеві, котрі звикли, що розсадою у Дарки можна розжитися, тільки носами крутили обурено, мовляв, за гроші ми й на базарі купимо. Все одно нічого не продаси, Дарко, на смітник викинеш, або задарма роздаватимеш, щоб не пропала розсада. Мовляв, зачекаємо, коли почнеш роздавати. Нам поспішати нікуди. Були звичайно й ті, хто мовчки віддавав гроші, та ще й дякував, але й такі були, які дуже вже псували настрій жінці своїми словами.
Звісно переживала Дарія Андріївна. А ну як і справді не продасть нічого, і вся її праця справді на звалищі опиниться? Поривалася навіть безкоштовно давати, як завжди, та Люба надто вже сторожила, мовляв, припини, мамо, все продамо, от побачиш!
І дивно, навіть із міста до Дарії приїжджали і за розсадою, і за квіточками. І перчик весь зайвий продала Дарина, і томати, і баклажани, і капустку. А петунії то й зовсім ледь встигла для себе відставити вбік, з руками мало не забирали. І айстри продала, і чорнобривці. Потім ще журилася, що мало посадила, мовляв, треба було більше, он не вистачило людям.
Наступного року вже трохи більше посадила Дарина. І перчику, і томатів, і баклажанів. І петунію, куди ж без неї? Дуже гарна вона, яскрава та барвиста, до самих заморозків цвіте. І деякі місцеві, які чекали на “безкоштовно”, йшли до Дарки вже з грошима. І Дарія, посміхаючись, підкладала по кілька зайвих корінців, мовляв, про запас, про всяк випадок, нехай росте у вас усе добре, і рясно плодоносить.
Звичайно, заздрісники нікуди не поділися. Так само підкидали колючих слівець, мовляв, ну треба ж, з повітря ця Дарина гроші робить. Садівник-аматор, а все туди ж, у комерцію. І взагалі, треба, мовляв, заявити на неї куди слід, щоб прикрили її.
Дарина тільки посміхалася, та вирощувала все нові й нові квіточки, продавала їх без докорів сумління і тим, хто збирався заявляти на неї, відповідала, що все в неї за законом, я, мовляв, самозайнята, не тільки гроші з повітря роблю, а й податки плачу справно. А що, і мені заробіток, і державі копієчка, і людям від мене користь.
І цього року Дарина вже готується до нового садово-городнього сезону. Вже стоять у неї ящики з розсадою перців, баклажанів і томатів, що ледве проклюнулася, зеленіє розсада айстр, на черзі петунії і ще багато красивих квіточок, яскраво-рожевим кольором світяться її вікна в темряві, даючи все нові й нові приводи для заздрощів і пересудів!
Все одно, мовляв, не продасть нічого, задарма роздавати буде, а ми не горді, ми почекаємо, нам поспішати нікуди.
Ага, роздасть, аякже! Тримайте кишеню ширше! Все продасть Дарія Андріївна, ще й не вистачить. І не боїться вона більше ні людської заздрості, ні пересудів. Далеко не всі оцінюють її працю, але Дарія Андріївна не звертає на це увагу, знаючи, що її дії — чесні і в рамках закону.
Нічого вже не зупиняє жінку, і вона знову вирощує свої квітки та радує людей.
Ось так. І таке буває. І нічого соромного в тому, щоб монетизувати своє хобі. Все зараз продається і все купується. А ті, хто вважають, що немає нічого важкого в тому, щоб корінець перцю виростити, нехай самі пострибають, понянчаться з цією розсадою, та подивляться, як легко це все дається. Може, й зрозуміють, що не так усе це й легко. А може, й не зрозуміють, хто їх знає, людей цих, які вважають, що все їм задарма мають давати.
