— Стій, моя люба! А хто тобі сказав, що я збираюся віддавати твоєму батькові борг? Я ж твій чоловік! Я думав, що це подарунок від нього нашій родині.
— Максиме, тато сьогодні телефонував.
Христина сказала це саме в той момент, коли він, відкинувшись на м’яку спинку нового дивана, з насолодою гортав стрічку в телефоні. Вечірнє світло від торшера м’яко підсвічувало його обличчя, підкреслюючи задоволену усмішку людини, в якої все склалося якнайкраще. Їхня вітальня, ідеально вмебльована, пахла дорогою шкірою й успіхом. Це був його успіх — і він смакував його до краплі. Максим навіть не відвів погляду від екрана, лише хмикнув, провівши пальцем по склу.
— Ну і що тато? Сподіваюсь, хвалив зятя за прорив у бізнесі?
Його тон був жартівливий, але Христина не усміхнулась. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у вогні нічного міста, і її віддзеркалення в чорному склі здавалося їй чужим. Вона весь день чекала відповідного моменту, прокручуючи в голові батьковий голос — спокійний, делікатний, але з ноткою втоми, що різонула їй. І ось момент настав.
— Він питав про гроші. Минуло вже десять місяців. Він дуже делікатно поцікавився, коли ми плануємо почати повертати.
Максим нарешті відклав телефон. Поклав його екраном донизу на шкіряний підлокітник, ніби відсторонившись від неприємної теми. Його обличчя, щойно розслаблене, миттєво напружилося — наче хтось зіпсував ідеальний вечір. Легка тінь роздратування промайнула на обличчі.
— Христе, ну навіщо ти знову це починаєш? Такий чудовий вечір, ми відпочиваємо. Які гроші? Невже твоєму батькові нема чим зайнятись, окрім як рахувати дні й місяці? Ми ж не чужі люди, щоб усе по хвилинах вираховувати.
— Він нічого не рахує. Він чекає на обіцяне. Ти казав, що почнеш повертати частинами через пів року. Вже майже рік минув, Максиме. Він просто запитав, бо має свої плани і розраховував на ці кошти.
Жінка повернулась до нього. Її голос був спокійним, без жодного докору — лише сухий, упертий виклад факту. Але саме ця стримана конкретність вивела його з себе. Він сів рівно, а в голосі задзвеніла образа.
— Стій, люба моя! А хто тобі сказав, що я взагалі збирався повертати твоєму батькові якісь гроші? Я ж твій чоловік! Я вважав, що це подарунок від нього для нашої родини!
Христина завмерла. «Я вважав». Вона повільно підійшла ближче й зупинилась навпроти, дивлячись йому просто в очі.
— Подарунок? — перепитала вона, і голос її, досі рівний, став твердим. У ньому не залишилося місця для сентиментів — лише здивування. — Мій тато продав свою машину, Максиме. Свою улюблену машину, на якій щоліта їздив на рибалку. Щоб дати тобі ці гроші. Бо ти стояв перед ним й присягався, що повернеш до копійки протягом року. Як же ти «вважав», що це подарунок?
Максим відкинувся на спинку дивана й розсміявся. Сміх був не веселим, а коротким, хрипким — так сміються, коли хочуть показати, наскільки нічого не значать чужі слова. Він розвів руками, жестом охоплюючи дорогу обстановку вітальні, ніби виставляючи її головним аргументом на свою користь.
— Машину! Христино, ти серйозно? Ти справді хочеш звести все до тієї розвалюхи? Я твому батькові через рік куплю нову — з салону, яку захоче. Ти мислиш категоріями минулого, а я — категоріями майбутнього. Нашого з тобою майбутнього!
Він підвівся й почав ходити кімнатою. Це була його улюблена тактика у складних розмовах — не сидіти на місці, а домінувати у просторі, змушуючи співрозмовника стежити за його рухами. Він зупинявся то біля панорамного вікна, то біля стелажа з колекційними напоями.
— Зрозумій одну просту річ. Ми — родина. Які можуть бути борги всередині родини? Це не борг — це вкладення. Інвестиція. Твій тато, як розумна людина, вклався не в мене, а в добробут своєї доньки. Він посіяв зерно — й подивись, яке дерево виросло! — Максим театрально вказав у бік кухні, де виблискував новий глянцевий гарнітур. — Ми живемо так, як твій тато й не мріяв. Це і є його відсотки. Його дивіденди!
Христина не зрушила з місця. Вона дивилася на нього, і в її погляді не було ані захоплення його риторикою, ані сумнівів. Там наростало щось інше — холодне, важке, як льодовик. Вона бачила перед собою не чоловіка, а фокусника, який вправно підмінює поняття, намагаючись зачарувати її блиском пустих прикрас.
— Його дивіденди, Максиме, — це повага. І стримане слово. Це коли ти приходиш до людини, дивишся їй в очі й кажеш: «Дякую. Ось перша частина, як обіцяв». А не міркуєш про дерева, сидячи на дивані, купленому за гроші від проданої ним машини.
— Та що ти вчепилась у ту машину! — обурився він, і його спокій закінчився. — Це просто річ, шматок заліза! Я говорю про принципи! Принцип родини — це спільний котел. Я взяв з нього, щоб його примножити. І я примножив! А ти хочеш, щоб я зараз витягнув із бізнесу такі великі гроші, зупинив розвиток, можливо, втратив вигідний контракт — аби твій тато отримав свої папірці й заспокоївся? Це дріб’язковість, Христино! Це мислення бідних людей!
Він підійшов до неї впритул, дивлячись зверху вниз.
— Я будую імперію. Для нас. Для наших майбутніх дітей. А ти тягнеш мене назад — у болото дрібних образ і рахунків. Ти мала б бути моєю опорою, радіти нашому успіху, а ти — як колектор, виступаєш від імені свого батька. Це нечесно.
Христина повільно підняла на нього очі. Її спокій був важче за сварку.
— Мій батько не живе в цій імперії, Максиме. Він живе у своїй старенькій квартирі й ходить пішки до зупинки, бо в нього більше немає машини. Не тому, що він бідний, а тому, що повірив людині, яка стала моїм чоловіком. Ти говориш про «спільний котел». Добре. Але фірма оформлена на тебе. Банківські рахунки — на тебе. Цей диван і ця квартира — теж. Це частина твоєї, а не нашої імперії. А коли ти брав гроші, ти просив їх не у «родини», а у конкретної людини — мого батька. І ти пообіцяв повернути. Це було просте чоловіче слово. Напевно, ще одна річ, яку ти вважаєш застарілою.
Її слова про «чоловіче слово» повисли у повітрі. Вони не розсіялись — вони, здавалося, осіли на глянцевих поверхнях меблів, на ворсі перського килима, на самому Максимі. Він завмер на мить, але швидко отямився. Він не міг дозволити їй зруйнувати ту картину світу, в якій він — стратег і благодійник.
— Чоловіче слово? — усміхнувся він, але в голосі не було зверхності — лише втома. — Ти все надто спрощуєш. Моє слово було дане за одних обставин. Зараз — зовсім інші. Бізнес злетів. Це форс-мажор, тільки зі знаком плюс. Правила гри змінились. Розумні люди це розуміють і підлаштовуються.
Він знову опустився на диван, демонстративно плюхнувшись, закинув ногу на ногу. Постава господаря, короля у своєму замку. Узяв у руки телефон, даючи зрозуміти — для нього ця розмова завершена. Він переміг. Вона просто не здатна мислити його масштабами.
Христина мовчки спостерігала за ним. За цим жестом, цією позою. І в ту мить щось у ній остаточно перемкнулося. Вона зрозуміла, що намагається грати в шахи з людиною, яка бачить на дошці лише шашки — й певен, що переміг. Вона підійшла до крісла навпроти нього й сіла. На її обличчі з’явилася дивна, майже світла усмішка.
— Знаєш, а ти ж маєш рацію. Я й справді мислю дрібно. Машини, обіцянки… яка дірбниця. Ти відкрив мені очі.
Максим відірвав погляд від телефону, і з цікавістю дивився на жінку. Така різка зміна настрою була для нього незрозумілою, але приємною. Нарешті вона починає щось розуміти.
— От! — схвально кивнув він. — Нарешті починаєш мислити ширше. Я ж казав: треба дивитись глобально.
— Авжеж, — продовжила вона новим, легким і діловим тоном. — Усе, що ти говорив про родину, про інвестиції, про спільний котел… це ж геніально. І дуже справедливо. Батько вклався в нашу справу, ще з самого початку. А інвестор має отримувати не просто повернення коштів, а частку у прибутку. Це ж основа будь-якого бізнесу.
Вона подалася вперед, очі її горіли якимось ясним вогнем. Максим слухав — і самовдоволення повільно сповзало з його обличчя.
— Добре, — вона плеснула в долоні, наче ухвалила остаточне рішення. — Раз ми сім’я, а твій бізнес — це наше спільне, я зараз дзвоню батькові й кажу, що він тепер володіє половиною твоєї фірми. Думаю, він не відмовиться від такого подарунка. Це ж буде чесно, правда? Його гроші на старті — це половина успіху. Отже, йому належать п’ятдесят відсотків активів. Жодних боргів, жодних повернень. Просто частка. Як ти сам і казав — дивіденди.
Настала тиша. Глуха, оглушлива. Максим дивився на неї, не кліпаючи. Він виявився абсолютно не готовим до такого повороту. Чоловік чекав чого завгодно: сліз, крику, образ. Але не того, що вона візьме його ж логіку — й оберне її на свою користь.
— Ти… що? — ледь прошепотів він. Голос його був сиплим, наче в людини, яку щойно витягли з крижаної води.
— Я кажу, що це ідеальне рішення, — Христина вже дістала телефон. — Воно у твоєму стилі. Масштабне. Перспективне. Ти сам сказав — ми родина. І батько — частина цієї родини. Він отримає свою частку, ми закриємо це питання з «боргом», і ти спокійно продовжиш будувати нашу імперію. Уже з повноцінним партнером.
Вона розблокувала екран і почала шукати в контактах номер батька. Максим підскочив з дивана так різко, ніби під ним зайнявся вогонь.
— Що ти робиш?! Поклади телефон! Яка ще половина фірми?! Я будував цей бізнес своїми руками!
— А мій батько — своїми грошима, — спокійно парирувала вона, не піднімаючи очей, ковзаючи пальцем по екрану. — Грошима з машини, яку він збирав по гвинтику у своєму гаражі. Тож у вас — приблизно рівний вклад. Його капітал, твої руки. Класичне партнерство.
Обличчя Максима перекосилося. В один стрибок він подолав відстань між ними й спробував вихопити у дружини телефон. Це жест людини, з-під ніг якої виривають останній клаптик ґрунту.
— Поклади телефон! Ти чуєш мене? Поклади! Що ти взагалі робиш?! Ти хочеш усе зруйнувати? Усе, що я побудував!
Христина забрала руку. Вона дивилася на нього так, як дивляться на перехожого на вулиці. З холодною, відстороненою цікавістю.
— Я? Я лише дотримуюсь твоєї логіки, Максиме. Ти ж сам сказав — ми сім’я. Ти встановив правила цієї гри. Чи вони діють лише тоді, коли це вигідно тобі? Коли ти береш — це «інвестиція», а коли вимагають у тебе — це вже «руйнування»? Цікава в тебе сімейна арифметика.
— Це не арифметика! Це мій бізнес! Мій! Я ночей не спав, я вклав у нього все, поки твій батько відпочивав зі своєю машиною на риболовлі!
— І далі б байдикував, якби не продав ту машину, щоб дати тобі гроші на твій «бізнес», — її голос залишався рівним. — Ти не хочеш, щоб він був партнером? Добре. Тоді поверни йому гроші. Просто зараз. Переведи на його рахунок — і ми забудемо цю розмову. Обирай. Або він
— інвестор і співвласник. Або ти — боржник. Третього варіанту, де ти і власник, і нікому нічого не винен, не існує. Він жив лише у твоїй уяві.
Максим відступив на крок, дихав важко й уривчасто. Він зрозумів: це серйозно. Вона не жартувала.
— Та я все зрозумів… — прошипів він, у голосі бринів сарказм. — Це все він. Це твій татусь тебе надоумив! Він сам у житті нічого не досяг і тепер хоче забрати шматок від мого успіху руками рідної донечки! А ти ще й рада старатися! Я тебе з бідноти витягнув, у цей дім привів, одягнув, взув — а ти вирішила у мене все відняти заради своєї родини!
Ці слова образили Христину. Але вона не здригнулася. Її обличчя застигло, перетворившись на холодну маску. Вона повільно сховала телефон у кишеню. Дзвонити батькові вже не було потреби. Усе вирішено.
— А тепер і я все зрозуміла, — мовила вона тихо, але кожне слово падало в тишу кімнати, як камінь у глибоку криницю. — Ти не будівельник імперії, Максиме. Ти — дрібний шахрай, який почав свою кар’єру з обману найближчої людини. Ти не витягував мене з бідності — ти просто знайшов зручний стартовий капітал із додатком у вигляді дружини, яка мала мовчки захоплюватися твоїми ідеями.
Вона обвела поглядом вітальню. Новий диван, дорогі штори, колекційні напої. Усе це раптом здалося їй дешевою бутафорією.
— Імперія? — вона гірко усміхнулась. — У тебе немає жодної імперії. У тебе є лише борг. І тепер не лише грошовий, а ще й майновий. Бо я подаю на розлучення. А все, що було придбано у шлюбі, — поділимо навпіл. Так само, як і твою «імперію».
Він дивився на неї — і нарешті починав усвідомлювати, що саме щойно зробив. Не угоду. Не план. Він зруйнував усе, що їх єднало. У її очах він був банкрутом. Повним і остаточним. Там більше не було нічого, лише порожнеча.
Вони стояли посеред кімнати, яка мала символізувати їхній спільний успіх, і були одне одному абсолютно чужими. Сварка скінчилася не тому, що хтось переміг. А тому, що все стало зрозумілим обом.
Минуло два місяці. Максим ще намагався пручатися. Подав зустрічний позов. Найняв адвоката. Писав Христині повідомлення, де змінював тон. Але вона не відповідала. Усі розмови вела виключно через свого юриста.
Суд визнав шлюб розірваним. Половину майна, набутого в шлюбі, офіційно розділили. Христині дісталась половина вартості квартири, яку Максим зобов’язаний був або виплатити грошима, або продати й поділити прибуток. Вона обрала гроші — і отримала чималу суму, якої вистачило на новий старт.
Колекція напоїв, меблі, техніка — все було оцінено, розділено або продано. Максим до останнього боровся за «свою» імперію, але зрештою змушений був відступити. Бо документів, що підтверджували його одноосібне право, не існувало — усе купувалося на спільні кошти, оформлялося у шлюбі.
Що ж до фірми — Христина не вимагала частки, як натякала в тій розмові. Але через суд вона змусила його офіційно визнати борг перед її батьком. Плюс інфляційні втрати. І тепер щомісяця Максим мав сплачувати певну суму, що фіксувалася у судовому рішенні.
Усе було дуже точно. Без сварок, без прощань. Христина переїхала в нову квартиру. Невелику, затишну. Не таку розкішну, як та, що вони обставляли разом, але свою. Чесно зароблену. Іноді вона поверталася думками в той вечір, коли сказала: «Я все зрозуміла». Вона справді зрозуміла. І більше ніколи не дала образити ні слово батька, ні себе саму.
