— Степане, не стій як стовп! Онук каже, що це називається “флексити”! Махай руками так, ніби ти від бджіл відбиваєшся, тільки стильно!
Ганна Іванівна була жінкою стратегічного мислення. Для неї приїзд онука на літні канікули прирівнювався до проведення військових навчань або, щонайменше, до візиту міністра сільського господарства. Два тижні до знаменної дати вона провела у стані «бойової готовності №1».
По-перше, було проведено повну інвентаризацію комори.
— Степане, ти бачив, скільки в нас меду залишилося? — гукала вона з глибин погреба, де банки з варенням стояли стрункими рядами, як солдати на параді. — Артемко ж любить з оладками. А оладки мають бути пухкі, як хмаринки!
— Та є там мед, Ганно, не бігай як заведена, — бурчав дід Степан, сидячи на ґанку і зосереджено вичищаючи стару вудку. — Хлопцю скоро п’ятнадцять, йому вже не мед треба, а щоб ти його не питала кожні п’ять хвилин, чи він не зголоднів.
Ганна Іванівна лише махала рукою. В її серці Артемко назавжди застряг у віці семи років — білявий хлопчик у коротких шортах, який щиро дивувався тому, що молоко береться з корови, а не з пакета. Вона випрала фіранки, накрохмалила їх так, що вони могли стояти самі по собі, і виставила на підвіконня пироги з маком, запах яких розповсюджувався на три сусідні двори.
Дід Степан мав свій план. Він підготував велосипед «Україна», приладнав до нього нове сидіння і навіть таємно від баби купив у сільмазі набір «справжніх чоловічих» снастей: важкі грузила, яскраві поплавці та гачки, здатні витримати щонайменше невеликого кита.
— Поїдемо на ставок, — мріяв дід. — Навчимо хлопця тиші. А то ці їхні міста… шум, гам, інтернет цей бісовий. Тут — природа, тут душа лікується.
Рейсовий автобус «Полтава-Опішня» зупинився на площі біля пошти з таким звуком, ніби в нього всередині розсипався мішок із залізними ложками. Ганна Іванівна, вбрана у свою найкращу святкову хустку в великі квіти, затамувала подих.
Першим з автобуса випав величезний чорний рюкзак, обвішаний брелоками у вигляді черепів та якихось японських ієрогліфів. А потім з’явився він.
Ганна Іванівна відчула, як її тиск почав підніматися без допомоги ліків. Онук був вищий за діда на голову. Його волосся, яке ще минулого року було звичайно-русявим, тепер палало неоново-зеленим кольором, наче він щойно випірнув з відра з зеленкою. У вухах стирчали масивні білі навушники, а на обличчі застиг вираз «космічної нудьги».
— Йо, ба! — пробасив Артемко, не знімаючи навушників, і незграбно обійняв бабусю, яка ледь діставала йому до ліктя. — Норм доїхав. Тільки кондюк в автобусі «ліг», думав — засмажуся.
Степан підійшов ближче, мружачись від яскравого волосся онука.
— Це ти що, Артеме, у якусь секту записався чи тебе блискавкою вдарило? — запитав дід замість привітання.
— Це імідж, діду. Стиль «acid-punk». Зараз у Києві всі так ходять.
— Ну, в Києві може й ходять, а в нас у Опішні так тільки паркан біля сільради фарбують, — відрізав Степан. — Бери рюкзак, «панк», підемо додому. Баба он вареників наліпила, мабуть, тисячу штук.
Перші три дні канікул стали справжнім випробуванням для нервової системи обох сторін. Ганна Іванівна з болем спостерігала, як онук, замість того щоб насолоджуватися краєвидами та свіжим повітрям, сидить у кутку на дивані, втупившись у смартфон. Його пальці літали по екрану з такою швидкістю, що дід Степан підозрював у хлопця якусь хворобу суглобів.
— Артемку, подивись, яка малина вродила! Велика, як куряче яйце! — заманювала бабуся.
— Клас, ба. Кинь мені фото в Телеграм, — відповідав він, не піднімаючи голови.
Степан намагався діяти жорсткіше.
— Ану, герой, кидай свою іграшку. Поїхали на риболовлю. Світанок, туман над водою… Краса!
— Діду, який світанок? У мене о п’ятій ранку «стрім» із кланом. Ми боса в рейді валитимемо. Якщо я «вилечу», пацани мене забанять. Ти ж не хочеш, щоб твій онук був лохом?
Степан не знав, що таке «рейд», «клан» і особливо «лох» у сучасному розумінні, але відчував: його виховна система дає збій. Прірва між поколіннями виявилася глибшою за колодязь у кінці городу.
Вечорами дід і баба шепотілися на кухні.
— Ганно, він же як заворожений. Дивиться в ту коробку, сміється сам до себе. Може, його зурочили?
— Та яке там зурочили, Степане… Це техніка. Але серце крається — дитина приїхала, а ми ніби й не бачимо її. Він же навіть борщ їсть однією рукою, а іншою в телефоні щось шкрябає. Треба щось робити.
Переломний момент стався у четвер, день, який у селі Опішня зазвичай не віщував нічого глобального, окрім приїзду машини з газовими балонами. Дід Степан, як завжди, вийшов у двір, щоб вивести козу Маньку на пасовище. Манька ж, володіючи характером середньовічного диктатора та впертістю бетонної плити, вирішила, що сьогодні її місце — на капоті дідової старенької машини.
— Ану злізь, іродице! — горлав Степан, вимахуючи кашкетом. — Ти що собі надумала, копита лаковані? Це ж антикваріат, а не сходи на горище!
Артемко, який саме вийшов на ґанок за черговою порцією бабусиних оладок, автоматично дістав телефон. Його око, натреноване на пошук «хайпових» моментів, миттєво оцінило композицію: розлючений дід у сімейних трусах і майці-алкоголічці, що танцює бойовий гопак навколо машини, і абсолютно спокійна коза, яка жує дідову газету «Сільські вісті», стоячи на даху авто.
Артемко наклав на відео трендовий біт, додав ефект уповільнення в момент дідового стрибка і підписав: «Коли твій дід — Олд, а коза — Гангстер. Опішня стайл».
— Ба, діду, подивіться! — вигукнув він через годину, забігаючи на кухню.
— Що там знову? Космос впав? — буркнув Степан, досі відтираючи сліди копит з капота. — Десять тисяч! Десять тисяч переглядів за годину! Коментарі розриваються: «Дід — машина!», «Дайте інсту кози!», «Українське село — це топ!».
Дід Степан недовірливо взяв до рук маленький екран. Побачивши себе з боку, він спочатку почервонів, а потім… раптом реготав так, що ледь не перекинув глечик з молоком.
— Дивись, Ганно! Я тут прямо як той актор з італійського кіно, що по винограду топтався. Тільки замість винограду — моя машина. Артемку, а це що, всі ці люди мене бачили?
— Всі, діду. І всі кажуть, що ти легенда.
Успіх відео з козою змінив атмосферу в домі швидше, ніж літня гроза змінює спеку. Ганна Іванівна, яка раніше вважала соцмережі «ямою для марнування часу», раптом зацікавилася маркетинговим потенціалом платформи.
— Артемку, — почала вона, виставляючи на стіл свіжоспечені пиріжки з капустою та грибами. — А якщо ми запишемо, як я ці пиріжки ліплю? Тільки так, щоб гарно було, як у тих кулінарних шоу. У мене ж рецепт ще від прабабусі, такого в жодному київському «Макдональдсі» не знайдуть.
Артемко загорівся ідеєю. Він влаштував на кухні справжню студію: використав дідову настільну лампу для «кіношного» світла, а фон прикрасив вишитим рушником.
— Так, ба, тепер роби «борошняний дощ»! Повільно сип борошно на стіл, а я зніму в слоу-мо. Це називається «фуд-порн», але не лякайся, це просто про дуже смачну їжу.
Ганна Іванівна старалася як могла. Вона викладала начинку з грацією балерини, а коли пиріжки виходили з печі — рум’яні, блискучі від олії — Артемко підніс мікрофон, щоб записати хрускіт скоринки. — Це АСМР, ба. Люди будуть божеволіти від цього звуку.
Відео «Бабусина магія в Опішні» за ніч зібрало п’ятдесят тисяч лайків. У коментарях почали питати адресу, щоб приїхати і купити «хоча б один такий шедевр». Ганна Іванівна сяяла. Вона вперше відчула, що її буденна праця — це мистецтво, яке цінують тисячі людей по всьому світу.
Але головна подія була попереду. Артемко зрозумів, що дід Степан має неймовірну харизму. — Діду, слухай. Зараз у соцмережі новий челендж. Треба танцювати під сучасну музику, але додавати свої народні рухи. Ми зробимо батл: я показую сучасний хіп-хоп, а ти — наш гопак. Але все це має бути в ритмі.
Степан спочатку пручався.
— Та куди мені, старому, коліна вже не ті… Люди сміятися будуть. — Діду, люди будуть захоплюватися! Ти ж у молодості першим хлопцем на селі був, мама розповідала!
Степан випив чашку парного молока, підтягнув штани і сказав:
— Добре, онуку. Навчай свого «флексу». Але якщо я впаду в кропиву — відповідальність на тобі.
Навчання тривало три дні. Артемко вчив діда робити «moonwalk» (місячну ходу) у важких гумових чоботях, а дід вчив Артемка правильно тримати спину під час «повзунця». Ганна Іванівна була суддею та оператором «бексайдів» (залаштунків).
Зйомки проходили на городі, між рядами кабачків. Артемко ввімкнув динамічний трек, де поєднувалися звуки сопілки та важких басів. Початок: Артемко робить складні рухи руками, крутиться на одній нозі. Перехід: Камера повертається на діда Степана. Він виходить з відром колорадських жуків, раптом ставить його, скидає кашкета і видає таку вприсядку, що земля починає гудіти. В кінці вони обидва роблять синхронний «деб» на фоні кози Маньки, яка в цей момент дуже вчасно мекнула в камеру.
Це відео стало «вибухом». Його репостили відомі блогери, воно потрапило в ранкові телешоу. Онук із зеленим волоссям і дід у чоботях стали символом того, що жодна цифрова прірва не існує, якщо є почуття гумору та любов.
Канікули добігали кінця. Артемко пакував свій чорний рюкзак. Зелене волосся вже трохи вицвіло, але в очах з’явився новий блиск.
— Ба, діду, я вам там створив спільний аккаунт. Пароль записав на календарі в кухні. Ви тільки знімайте, я буду з Києва монтувати.
Степан вивів онука до автобуса. Він більше не бурчав на навушники.
— Знаєш, Артеме… Ти це… приїжджай частіше. Я там на осінь нові снасті приготував. І в соцмережі мені написали, що хочуть побачити, як я паркан фарбую. Кажуть, це «заспокійливий контент». Будемо працювати.
Коли автобус поїхав, Ганна Іванівна обійняла чоловіка.
— Ну що, Степане, ходімо? У нас там у коментарях питають рецепт наливки. Треба готувати світло і сценарій.
Дід Степан поправив вуса, дістав смартфон і впевнено відкрив додаток.
— Сценарій — це добре, Ганно. Але головне — це харизма. Так онук сказав. Ходімо, «легендо», треба козу Маньку в кадр кликати.
