— Степане, дай мені сьогодні в борг той швейцарський сир, — прошепотіла Мирося, хоча знала, що вже винна мені 650 гривень із минулого тижня. Я твердо сказав їй: “Ні” — і її реакція була такою, що я вперше замислився над справжньою причиною її марнотратства
Мирослава прибиральницею працює, мешкає сама, а з її покупками в моєму магазині можна подумати, що вона — заступниця директора великої фірми. Я це точно знаю, бо працюю тут продавцем вже багато років. Готує Мирося виключно на найдорожчому м’ясі. До чаю завжди вибирає вишукані тістечка. Вершкове масло бере не те, що зі знижкою, а завжди преміумкласу. Кілька днів почувається королевою, а потім просить у мене в борг. Я вирішила їй допомогти, бо ж не можна, щоб жінка в її віці так не вміла поводитися з грішми. Та Мирося замість подякувати — образилася!
— Мирославо, цього разу я можу тобі дати в борг лише найнеобхідніше.
— А що це означає, Степане?
— Це означає: хліб, борошно, сіль, цукор. Решту — дорогі сири, тістечка, елітні ковбаси — можеш купити, коли отримаєш зарплату і навчишся розподіляти свій бюджет. Це — не предмети першої потреби.
Мирося почервоніла, напружилася і, не кажучи ні слова, вихопила пакет з рук, залишивши на прилавку лише дві гривні за хліб. Її очі блискали нерозумінням і гнівом.
Я працюю продавцем у маленькому продуктовому магазинчику, затиснутому між житловими будинками на околиці нашого містечка. За ці роки праці — а їх у мене вже назбиралося більше семи — я вивчив майже кожного свого постійного клієнта. Знаю, хто що любить, хто коли отримує пенсію, а хто — зарплату. Це не якісь таємні знання, просто за стільки часу люди стають передбачуваними, їхні щоденні закупи відбуваються наче за розкладом.
Ось і Мирося — жінка, яка мешкає, судячи з усього, десь неподалік. Вона — мій дуже частий клієнт, буває, що забігає по кілька разів на день. Мирося працює місцевою прибиральницею на території міської лікарні. Коли більшість людей тільки п’є свою ранкову каву, вона вже встигає відпрацювати свою частину зміни. Але, як я вже згадував, поводитися зі своїми фінансами вона абсолютно не вміє.
Її купівельні звички геть не узгоджуються з її скромним заробітком. Весь день вона може бігати до мене по якісь дрібні, але дорогі, солодощі та делікатеси. Любить купити дорогезної шинки, вершкового масла — не простого, а обов’язково з високим вмістом жиру і за захмарною ціною. А всякі вишукані цукерки, імпортне печиво — це для неї обов’язковий атрибут до чаю щодня. Готує вона, до речі, теж лише на найдорожчому м’ясі, яке тільки є в асортименті, — теляча вирізка чи охолоджене філе індички.
Щойно Мирося отримує свій заробіток, вона кілька днів поспіль, без перерви, ходить до мене, роблячи широкі, як на її дохід, закупки. Ну, а як тільки гроші закінчуються — а це відбувається блискавично — вона починає проситися в борг. Звісно, вона завжди його віддає, чемно, коли приходить наступна зарплата. Та не минає й тижня, як вона знову починає записуватися в мій борговий зошит.
Якось на початку місяця, коли вона знову прийшла з проханням відпустити їй кілька пачок імпортного сиру і шоколадних цукерок, я і вирішив діяти. Мені просто стало шкода жінки, яка свідомо заводить себе у фінансову яму. Я вирішив її не провчити, а скоріше — допомогти навчитися планувати. Саме тоді і відбувся той короткий, але напружений діалог про предмети першої необхідності.
Після моїх слів Мирося, звісно, образилася. Її обличчя перекосилося, як у дитини, якій заборонили купувати улюблену іграшку. Вона мовчки забрала свій хліб і попрямувала до виходу. Два дні її не було. Ані вранці, ані ввечері я не бачив її силуету біля свого магазину. Я почав уже переживати, думав, може, образилася настільки, що пішла купувати в інший, дорожчий супермаркет. Але моя крамничка розташована дуже зручно, вона мусила б робити великий гак.
На третій день Мирося все ж таки зайшла. Вона була якась пригнічена, погляд — спрямований додолу. В руках тримала акуратно складену вчетверо банкноту. Вона підійшла до прилавка і тихенько промовила.
— Степане, ви були праві. Я справді не вмію жити. Ось, я отримала зарплату. Я можу її залишити у вас?
Я здивовано підняв брову.
— Як це — залишити в мене?
— Ну, я хочу, щоб ви мені дали якийсь план. Щоб ви мене навчили, як можна прожити цілий місяць на ці гроші. Я не хочу більше так жити — день бенкету, тиждень — порожнеча в гаманці. Ви ж бачите, я вам довіряю.
Я був здивований. Вона справді довірилася мені. Я відчув якусь відповідальність. Я ж не фінансовий консультант, а продавець! Але й відмовити не міг.
— Мирославо, я не фахівець з фінансів, але я можу допомогти вам хоча б приблизно. Давайте сядемо.
Я запропонував їй сісти за маленький столик у кутку, де я зазвичай п’ю каву. Я приніс собі чай, а їй — каву, яку вона так любить, але сьогодні без тих її улюблених тістечок.
— Я не хочу кави, дякую. Просто давайте поговоримо.
— Гаразд. Ви мені довірили свої гроші, я не підведу. Але це буде важко.
Тут у нас і зав’язалася відверта розмова. Виявляється, Мирося — самотня жінка, як я і підозрював. Чоловіка не стало давно. Єдиний син її, Петро, одружений і мешкає далеко, у столиці. Вони підтримують зв’язок, але рідко бачаться. Час від часу до неї приїжджають її племінниці з іншого міста провідати, тоді вона і намагається показати, що живе добре, не бідує. Купує все найкраще, щоб їх почастувати.
— Я розумію, Степане. Мені соромно, що я така непутяща. Просто, коли я одна, мені так сумно. А коли купую щось дороге, то здається, що я теж людина, яка може собі дозволити. Я наче цю порожнечу всередині заповнюю.
— Я вас розумію. Але ця порожнеча не заповниться тістечками. Вона лише поглибиться, коли вам не буде за що купити необхідного.
Ми обговорили її щомісячні доходи і необхідні витрати: комунальні послуги, ліки, проїзд. Виявилося, що її зарплата прибиральниці хоч і невелика, але якщо правильно її розподілити, на життя вистачить. Ми склали приблизний список продуктів, необхідних на тиждень, з акцентом на крупи, овочі, недороге м’ясо, звичайне масло та помірну кількість цукерок.
— Дивіться, Мирославо. На місяць ви можете виділити ось цю суму на делікатеси. Користуйтеся нею, але коли вона закінчиться — стоп.
— Але я хочу ще. Що мені робити?
— Це ваш вибір. Можете взяти в борг, як раніше. Але наступного місяця у вас буде менше грошей на все. Це називається планування.
Мирося зітхнула.
— Мені важко. Я звикла жити одним днем. Колись я… раніше, у молодості, я теж дозволяла собі зайве. Тоді це була не їжа. Я любила випити.
Я кивнув. Тепер стало зрозуміло, чому вона так відчайдушно намагається заповнити чимось своє життя. Вона справді була самотньою.
— Це минуле. Тепер ви намагаєтеся змінити своє життя. Це добре. Ви прийшли до мене, а це — перший крок. Я не можу змінити ваші звички за один день. Але я можу допомогти вам контролювати витрати.
Я загорнув її гроші в аркуш паперу, розписавши на ньому: “Комунальні”, “Продукти (2200 грн)”, “Делікатеси (300 грн)”.
— Я віддам вам цю суму на делікатеси. Коли вона закінчиться, ми будемо купувати тільки те, що в цьому списку, — я показав на список необхідних продуктів.
— Гаразд, Степане. Я спробую. Дякую, що не відмовилися. Я була так зла на вас тоді, але тепер розумію.
Я посміхнувся.
— Я завжди радий допомогти. Просто мені небайдуже до моїх постійних покупців. А тепер давайте купимо вам телячої вирізки. На сьогодні можна.
Мирося посміхнулася у відповідь. Вона купила вирізку, трохи овочів і, вперше, не взяла жодного тістечка. Свої 300 гривень на “ляґуміни” вона поклала в гаманець.
З того дня минуло два тижні. Мирося приходить щодня. Купує хліб, крупи, молоко, звичайне масло. Вона ще жодного разу не попросила в борг. На делікатеси витратила лише половину своєї виділеної суми. Я бачу, як їй важко, як вона інколи дивиться на дорогі шоколадки. Але вона тримається. Вона почала мені більше розповідати про себе, про свій квітник біля будинку, про сина.
Я не впевнений, що зможу повністю змінити фінансовий світогляд Миросі. Це не моя робота, та й не моя справа. Але я вирішив все ж таки спробувати. Підтримати. Я сподіваюся, що це дасть їй не лише фінансову стабільність, а й відчуття, що вона не сама.
Я дивлюся на цю жінку і розумію, що її проблема — це не просто брак грошей, а брак радості та уваги. Мої маленькі поради і трохи підтримки, сподіваюся, стануть для неї тим поштовхом, який змінить її життя.
А як ви вважаєте, чи є в цієї історії щасливий кінець? Чи вдасться Мирославі змінити свої давні звички, коли поруч не буде такої підтримки?
