Степан ще раз перечитав папери із задоволенням кивнув. Усе вийшло навіть краще, ніж він розраховував. У цьому містечку він народився багато років тому, жив до шести, а потім батьки відвезли його у велике місто. Там вчився, там одружився. Усе його свідоме життя пройшло у великому місті, а душа, в якій залишилося всього-нічого спогадів, усе одно час від часу нагадувала про дитячі щасливі роки.
Свій перший великий ресторан, що приносив добрий прибуток, Степан відкрив, коли йому було 29. А потім вирішив, що пора відкрити такий же в іншому місті. І на думку, звичайно, одразу прийшло саме це.
Як тільки Степан зрозумів, що місцеві бізнесмени не хочуть чути про конкурента, його буквально захопив азарт. «Ні, тепер я точно відкрию ресторан, причому такий, щоб усі ахнули і склали зброю».
Він сів у машину, як задзвонив телефон.
– Так, мам, – він усміхнувся. – Не розумію, як ти вгадуєш, коли я тільки-но звільнився.
– Ну ти ж мій син, я відчуваю тебе на відстані. Як усе пройшло?
– Навіть краще, ніж я розраховував. Я викупив повністю все приміщення.
– Синку, я в тобі анітрохи не сумнівалася, а тато дуже б пишався тобою.
– Знаю. Виїжджаю, буду пізно ввечері.
– Обережніше на дорозі. Дурнів, сам знаєш, вистачає.
– Гаразд, усе буде нормально.
Дощ не змусив себе чекати. Лив так, що двірники ледве встигали. Трохи попереду Степан помітив бабусю і зовсім маленьку дівчинку. Вони бігли узбіччям до зупинки, до якої було ще з півкілометра. Степан взагалі ніколи не підбирав попутників, але тут сам не зрозумів, чому загальмував.
– Сідайте швидше! Он яка хмара насувається!
Бабця відчинила двері, підсадила дитину. Вони тільки встигли сісти, як над ними ніби небеса розірвалися. Гриміло так, що здавалося, машину затрясло. Дівчинка притулилася до бабусі й заплющила очі.
– Куди їдете? – поцікавився Степан.
Почувши, що вони в те саме місто, здивувався.
– А чому не поїздом? Тут ще кілометрів сто.
– Ну, світ не без добрих людей. Підвозять нас. А на поїзд багато грошей треба. У нас зараз якраз нема.
Степан кинув погляд у дзеркало. Одягнені бідненько, але не бомжі. Не смердять, ввічливі.
– А навіщо ви туди?
Бабця зітхнула.
– Людину одну треба знайти. Дуже треба.
– А адреса є?
– Є. Сподіваюся, не проженуть.
– А що, можуть?
Бабця знизила плечима.
– Та хто ж його знає. Я не бачила його жодного разу. І вона теж. Поговоримо. Ну не звір же він, зрештою.
– Ви що, їдете туди, де й самі не знаєте, як вас зустрінуть? У вас є де зупинитися? Приїдемо ж під вечір.
– Нема у нас де зупинитися. На вокзалі посидимо.
Степан знову подивився на дівчинку. Мокра, вся тремтить, ще захворіє. І речей, схоже, з собою нема. Грошей, як він зрозумів, теж. Він зітхнув. «Навіщо я зупинився? Тепер переживай за них».
Коли в’їхали в місто, він повернув до свого ресторану, заїхав з чорного ходу.
– Ходіть, нагодую вас і місце для ночівлі виділю.
Бабця, яка міцно обіймала дівчинку, ледь не розплакалася.
– Спасибі вам велике. Маша щось зовсім розклеїлася, а нам ніяк не можна. У нас дуже важлива справа. А ще всі думають, що багаті злі.
Степан усміхнувся.
– Ну, не такий я вже й багатий, є і багатші за мене.
Він завів їх всередину й віддав наказ адміністратору облаштувати їх у комірчині біля пральні. Все-таки не дарма він ретельно підбирав колектив і платив їм дуже пристойну зарплату. Усі знали свою справу на п’ять і ніколи не задавали зайвих запитань.
Мати, звичайно, не спала й чекала на нього.
– Ну що, ти один?
Степан подивився на неї здивовано.
– А з ким я маю бути?
– Ну не знаю. Гадаю, ось-ось настане той день, коли познайомиш мене зі своєю нареченою.
– Мам, ну ти знову.
– А що «знову»? Тобі 43. Скоро на тебе й дивитися ніхто не буде.
Степан розсміявся.
– Ну ти вже зовсім погано про мене думаєш.
– Степане, тобі смішно? А мені от скоро 70. Я онуків няньчити хочу.
– Мам, ну нема де мені взяти тобі онуків.
Він втомився. Хотілося спати, а мати останнім часом усе частіше заводила ці розмови.
– Давай пізніше поговоримо.
– Гаразд, синочку, відпочивай.
Алла Григорівна пішла у свою кімнату, а Степан зітхнув. «Чому в них нема родичів з дітьми? Так би мамі було чим зайнятися».
А вранці встав раніше, хотів поїхати, поки мама спить, а то ж знову почнеться. Та й хотілося допомогти тій бабусі з дівчинкою, що в нього в ресторані ночували. Але гостей уже не було. Степан навіть ніби засмутився. Він збирався вийти з комірчини й раптом помітив у кутку папірець. Підняв – це виявилася фотографія.
Він розгублено сів на диван. Це була єдина фотографія з Олесею. Вона чомусь взагалі не любила фотографуватися. Степан аж зажмурився від болю. «Як же він її кохав…»
Вони зустрілися сім років тому в тому самому місті, де він намагався купити будинок. Тоді він ще просто придивлявся. Олеся ж працювала адміністратором у готелі. І в них стався такий роман, що Степанові навіть зараз було боляче. Він тоді думав, що от знайшов ту саму, що стане для нього єдиною. Але все змінилося в один день. Вона просто сказала йому, що йде, що в неї є інший, і що взагалі вона його не кохала.
Двері тихо відчинилися.
– Вибачте, будь ласка, ми фотографію тут не обронили? Десь загубили, а без неї нам тут робити нічого. Все одно ніхто не повірить.
Степан машинально простягнув знімок і спитав:
– А хто на фото?
– Олеся, мама Маші… і тато Маші, який не знає про її існування. Ось ми до нього й приїхали, адже Олеся скоро покине цей світ.
Бабця з сумом дивилася на дівчинку, що побігла за метеликом.
– А він… він же не знає про неї. Олеся ніколи не розповідала, хто він, а тут розповіла, сподівається, що Машеньці не доведеться йти в дитячий будинок.
Степан дивився на неї як на божевільну.
– А що з Олесею?
Бабця уважно подивилася на нього.
– А я ще по дорозі думала: «Чимось ви схожі?» Борода збила з пантелику. В Олесі онкологія. Лікуватися треба було вчасно, а вона все працювала.
– Почекайте, я-то тут до чого? Вона сама пішла до іншого. Значить, Маша від нього?
– Та не йшла вона ні до кого! Дізналася того дня, що ти багач, а потім уже дізналася, що вагітна. Ну й вирішила, що ти спеціально приховував свій статус, а тепер скажеш, що вона спеціально завагітніла.
Степан повільно усвідомлював почуте. «Отак усе просто? Невже так буває? Адже Олеся могла… Вона горда була».
– Так, ходімо! – рішуче сказав він.
Бабця перелякано подивилася на нього.
– Куди?
– У машину. Ходімо.
Він посадив їх і повіз додому. Дивлячись крадькома на Машу. Вона була схожа на Олесю і, здавалося, на нього. Зараз він проведе тест ДНК, але не такий, як усі, а просто привезе їх до мами.
Алла Григорівна вийшла з кімнати й втупилася на дівчинку.
– Степане, це хто? – голос її тремтів. – Стьоп, чому вона так схожа на тебе?
Ну все. Тепер він був впевнений у кожному слові бабусі.
– Мам, оця жінка тобі усе розповість, а мені треба їхати дуже терміново. Я прошу тебе, розберися правильно з усім.
Степан повернувся до гостей.
– А де зараз Олеся?
– У лікарні. У нас вона одна.
Він завжди їздив з обережністю, але зараз гнав як божевільний. Йому треба було встигнути. Степанові здавалося, що навіть дві хвилини грають свою роль. У лікарні його пускати не хотіли.
– Чоловіче, вечір. Які відвідування?
– Мені лікаря! Терміново, самого головного!
Охоронцю ніяк не вдавалося заспокоїти Степана. Розмова із лікарем вийшла довгою і важкою. Степанові в чомусь пощастило, адже цей лікар і був лікуючим лікарем Олесі.
– Які в неї шанси?
– Якщо є можливість оплатити лікування, то шанси є. Але які – сказати не можу. Там уже все по-іншому.
Степан тихо увійшов у палату. Очі звикали до пітьми.
– Ти все-таки приїхав? – почув він тихий голос.
Він обернувся.
– Здрастуй, Олесю.
Минув рік. Маша, що сиділа на підвіконні, скрикнула:
– Приїхали! Приїхали!
Усі вискочили на вулицю. Степан підхопив доньку на руки, потім поставив і відчинив двері машини. Допоміг вийти Олесі. Вона дуже схудла, але очі сяяли. Алла і Галя підійшли.
– Ну, що? – усі затамували подих.
Олеся тихо розсміялася.
– Усе. Усе тепер буде добре. Так лікар сказав. І Степан так сказав. А Степану я вірю більше, ніж лікарю.
Вони обнялися всі, разом. Олеся розплакалася. Степан усміхнувся.
– Мені здається, чи пахне підгорілим пирогом?
Бабця Галя і бабця Алла переглянулися й кинулися в будинок. Олеся тихо розсміялася.
– Степане, я навіть не знаю, що сказати…
– Ти просто скажи, чи вийдеш за мене? А то, знаєш, у дитини в документах і у нас у паспортах якось усе неправильно.
Олеся кивнула.
– Ну звісно, куди ми без тебе?
