– Стефо, прийди і забери в мене каструлю, бо я її буду викидати, щоб твій Олександр потім в смітнику не рився, – сказала по телефону мені сусідка, що живе в сусідньому будинку. На мене наче хтось крижаної води вилив. В такий сором мене чоловік вводить, що годі й словами описати. Я не стрималася і подзвонила сину, який живе за кордоном. Витівки чоловіка переходили всі кордони
Сказати, що я була здивована, – це нічого не сказати. Ми з Сашком прожили разом більше сорока років, і я думала, що знаю його до найдрібніших рис. Але останні місяці зробили його поведінку геть непередбачуваною.
Я – Стефа, мені 68, і я живу в маленькому містечку на заході України. Ми з Олександром завжди були людьми працьовитими. Він працював інженером на заводі, я – медсестрою в районній лікарні. Наші діти виросли, розлетілися по світу, ми потроху наблизилися до пенсії й, здавалося, мали почати спокійно жити на старості. Але щось пішло не так.
Олександр ніколи не був марнотратом, але останнім часом його бережливість перетворилася на справжню одержимість. Щодня він повторює: «Стефо, гроші зараз – це все. Без них нас чекатиме бідність і голод». Спочатку я думала, що це просто страх перед невідомим, але згодом його поведінка стала нагадувати мені щось більше.
Одного разу він повернувся додому з повним мішком порваних речей.
– Що це, Сашко?
– Знайшов біля смітника. Дивись, Стефо, тут є майже цілий килимок, трохи порваний, але можна підлатати. А ось металевий чайник, вичистимо – буде як новий.
Спершу я сприймала це як жарт. Потім почала злитися. А тепер мені просто соромно. Наші сусіди вже почали перешіптуватися, а діти, коли приїжджають у гості, навіть бояться заводити з батьком розмову про гроші.
Олександр став щоденно обходити смітники біля нашого будинку. Це його «нове захоплення» викликає у мене суміш сорому та розпачу. Він приносить додому порожні пластикові пляшки, старі лампи, які давно перестали працювати, зламані меблі. В його очах це не сміття, а «запаси на майбутнє». І як не дивно, він примудряється знаходити в цьому якийсь сенс.
– Стефо, це життя! Те, що інші викидають, ми зможемо використати. Он сусід викинув майже нові черевики, а тобі ж потрібні були туфлі для городу.
Я намагалася з ним говорити. Казала, що у нас є пенсія, що ми зможемо прожити й без цих «знахідок». Але для нього мої слова звучать як марна трата грошей. Його головний аргумент: «Ми не знаємо, що буде завтра». І хоча частина мене розуміє його страхи, інша частина просто не може більше миритися з цим соромом.
Минулого тижня сталося те, що змусило мене замислитися ще більше. Наша сусідка Оксана, молода жінка з двома дітьми, подзвонила мені:
– Стефо, не хочеш стару каструлю? А то твій Сашко завтра все одно знайде її біля смітника.
Я не знала, що відповісти. З одного боку, це було сказано з посмішкою, але з іншого – я відчула, як сильно мене це принизило. Люди почали сприймати нас як нужденних. А я не знала, як змінити ситуацію.
Я навіть зверталася за порадою до нашого сина Романа, який живе за кордоном.
– Мамо, це просто фобія старості. Може, спробуй розговорити його, переконати, що все під контролем?
Але як переконати людину, яка щиро вірить, що з кожним днем наше життя стає все більш непевним? Олександр навіть почав вчити мене, як правильно готувати з залишків їжі, щоб не витрачати зайвого.
І от, що я хочу запитати у вас, дорогі читачі. Як боротися з такою ситуацією? Як допомогти людині, яка буквально з головою поринула у свої страхи? Олександр – не погана людина, і я розумію його тривогу. Але де межа між здоровою економією і справжнім безглуздям?
Мені здається, що тут справа навіть не в грошах. Можливо, він відчуває себе непотрібним після виходу на пенсію. Можливо, це просто спосіб знайти сенс у тому, що відбувається. Але як допомогти йому побачити, що ми можемо жити по-іншому?
Я знаю, що багато людей зараз стикаються з подібними ситуаціями. Хтось економить через реальну потребу, хтось – через страх перед майбутнім. Але я вірю, що вихід є завжди. Підкажіть, чи варто мені звертатися до психолога або, можливо, знайти якийсь інший підхід? Як би ви вчинили на моєму місці?
