Ставши президентом, я попросив моїх охоронців прогулятися містом. Після прогулянки ми пішли обідати у ресторан. Ми сиділи в одному з центральних ресторанів і кожного з нас запитали, чого ми хочемо.
Після невеликого очікування з’явився офіціант, який приніс наше меню, і в цей момент я зрозумів, що за столом, який був перед нашим, сидить самотній чоловік, який чекає обслуговування. Коли його обслужили, я сказав одному зі своїх солдатів: йди, попроси цю людину приєднатися до нас.
Солдат підійшов і передав моє запрошення. Чоловік підвівся, взяв тарілку і сів поруч зі мною. Під час їжі його руки постійно тремтіли, і він не піднімав голову від їжі. Коли ми закінчили, він помахав мені, навіть незважаючи на мене, я потис йому руку і він пішов!
Солдат сказав мені:
– Мадіба, ця людина, мабуть, дуже хвора, у нього не переставали тремтіти руки, поки він їв.
– Зовсім ні! Причина його тремору інша, – відповів я. Вони дивно подивилися на мене, і я сказав їм:
– Ця людина була охоронцем в’язниці, в якій я був замкнений. Часто після випробувань, яким мене піддавали, я кричав і просив води, і він приходив, щоб принизити мене, він сміявся з мене і замість того, щоб дати мені води, він мочився на мою голову.
Він не був хворий, він був наляканий і трусився, можливо, побоюючись, що тепер, коли я президент Південної Африки, я відправлю його до в’язниці і зроблю те саме, що він зробив зі мною, буду мучити і принижувати його. Але це не я, така поведінка не є частиною мого характеру чи моєї етики.
Уми, які шукають помсти, руйнують держави, а ті, що шукають примирення, творять нації.
Нельсон Мандела
