— Старі речі тільки збирають пил, тому ми очистили твій простір — Любомир задоволено оглядав порожні стіни хати. Він не розумів, що разом із пилом вони вимели з оселі душу мого чоловіка.
Мені вже перевалило за шістдесят, і більшу частину свого життя я присвятила рідному обійстю. У нашому селищі кожен знає мою невелику хатину з розмальованими віконницями та охайним подвір’ям. Живу я сама вже тривалий час, відтоді як мого чоловіка Миколи не стало. Він був людиною тихою, працьовитою, і кожна стежка в саду пам’ятає його кроки. Мої дні наповнені простими турботами: прокинутися вдосвіта, вигнати на пасовище козу Милку, нагодувати галасливих качок та заглянути до невеликої теплиці, де вже червоніють перші томати.
Моя донька Віра разом зі своїм чоловіком Любомиром мешкають у великому місті. Вони люди сучасні, завжди кудись поспішають, постійно в справах та турботах про кар’єру. Кожного разу, коли вони приїжджають у гості, Віра починає одну й ту саму розмову про те, що мені пора відпочити, що роки вже не ті, і взагалі, навіщо мені це господарство в такий час. Я лише посміхалася у відповідь, бо для мене ця щоденна праця — це і є саме життя.
Цієї весни Любомир та Віра приїхали з особливим настроєм. Вони довго сиділи на веранді, пили липовий чай, а потім донька дістала з сумки яскравий конверт.
— Мамо, ми все вирішили. Ти їдеш на три тижні в чудовий оздоровчий заклад біля підніжжя гір. Там ліс, чисте повітря і повний спокій.
— Та як же я поїду, Вірочко? А Милка моя? А качки? Хто ж за городом нагляне, там якраз усе росте.
— Не хвилюйся, ми з Любомиром візьмемо відпустку і поживемо тут. Усе буде під контролем, я тобі обіцяю. Ти ж мріяла побачити гори.
Я довго пручалася, але діти були непохитні. Вони казали, що це подарунок на ювілей, який я нещодавно відсвяткувала. Зрештою, я здалася. Зібрала невелику валізу, дала купу настанов щодо того, як правильно розмовляти з Милкою та скільки разів на день поливати розсаду. Любомир лише кивав головою, а Віра запевняла, що все буде в найкращому вигляді.
Подорож до гір була справді гарною. Оздоровчий центр вражав своєю тишею. Я вперше за багато років нікуди не поспішала. Ходила на довгі прогулянки лісовими стежками, дихала на повні легені і навіть почала читати книгу, яку возила з собою вже рік. Там я познайомилася з жінкою, на ім’я Марія, ми часто сиділи в альтанці і згадували молодість. Проте, попри весь комфорт, я постійно думала про дім. Чи не забули закрити хвіртку? Чи не пересохли мої квіти?
Минуло двадцять днів. Я поверталася додому з легким серцем і повними торбами сувенірів для дітей. Автобус зупинився на повороті, і я швидким кроком попрямувала до своєї вулиці. Ще здалеку я помітила щось дивне. Біля моєї хати не було видно високих соняшників, які завжди прикрашали вхід. Замість них стояв новий металевий паркан.
Коли я відчинила нову хвіртку, серце почало калатати так сильно, що стало важко дихати. Моє подвір’я змінилося до невпізнання. Там, де раніше була теплиця, тепер зеленіла ідеально підстрижена трава — газон. Великий сарай, де мешкала Милка та мої качки, стояв порожній, а двері на ньому були забиті дошками.
На ганок вийшла Віра, вона сяяла від задоволення. Позаду неї стояв Любомир з молотком у руках.
— Сюрприз, мамо! Подобається? Тепер у тебе справжня зона відпочинку.
Я стояла мовчки, не в силах вимовити ні слова. Мої очі шукали Милку, але її ніде не було.
— Віро, а де тварини? Де мої грядки?
— Ой, мамо, не починай. Ми вирішили, що тобі це більше не потрібно. Милку ми віддали родичам Любомира в сусідній район, у них велика ферма, їй там добре. Качок теж прилаштували. А теплицю розібрали, бо вона тільки вигляд псувала. Тепер тут буде стояти стіл з парасолькою, будеш відпочивати як королева.
— Як ви могли? Не запитавши мене?
— Ми хотіли як краще. Ти постійно скаржилася на втому. Тепер у тебе немає обов’язків, тільки відпочинок.
Любомир підійшов ближче і спробував мене обійняти.
— Мамо, ми ще й систему автоматичного поливу для газону поставили, тепер навіть зі шлангом ходити не треба.
Я зайшла в хату. Там пахло фарбою і новими меблями. Мої старі комоди, які ми купували ще з Миколою, зникли. Замість них стояли сучасні полиці з пластику. Навіть фіранки, які я вишивала власноруч, були замінені на холодні жалюзі.
— Ви все винесли — прошепотіла я.
— Та воно ж старе було, тільки пил збирало. Ми купили тобі все нове, зручне. Радій, тепер у тебе квартира в центрі.
Я сіла на новий диван, який здався мені занадто жорстким. Мені хотілося плакати, але сліз не було. Лише порожнеча. Вони думали, що дарують мені комфорт, а насправді забрали в мене сенс прокидатися щоранку. Хто тепер чекатиме на мене біля воріт? Для кого я буду нести свіжу траву?
— Віро, ви зруйнували мій світ.
— Мамо, ти просто ще не звикла. Побачиш, через тиждень ти нам дякувати будеш. Ми ж гроші витратили, старалися.
— Хіба щастя вимірюється грошима чи рівним газоном?
— Любомире, скажи їй щось. Ми ж хотіли полегшити їй життя.
Любомир лише знизав плечима.
— Та все добре буде, мамо. Головне — здоров’я, а не кози та грядки.
Вони поїхали того ж вечора, впевнені у своїй правоті. Я залишилася в цій оновленій, чужій для мене хаті. Тиша тиснула на вуха. Я вийшла на поріг і подивилася на ідеальний газон. Там не було жодної живої душі, жодного паростка, за який можна було б зачепитися поглядом.
Діти часто не розуміють, що для батьків “важка праця” — це не тягар, а спосіб відчувати себе потрібним цій землі. Тепер я маю багато вільного часу, але не маю куди його подіти. Моє серце залишилося там, де колись бігала Милка та цвіли мої улюблені помідори.
Чи мають право дорослі діти вирішувати долю своїх батьків без їхньої згоди, навіть якщо вони керуються добрими намірами? Як би ви вчинили на моєму місці — змирилися б з новими правилами чи намагалися повернути все назад?
Напишіть свою думку в коментарях, для мене це дуже важливо. І якщо ця історія відгукнулася у вашій душі, будь ласка, поставте свою вподобайку. Ваша підтримка допомагає нам розуміти один одного краще.
