Одинадцять років тому мій чоловік пішов від нас. Я залишилась сама з маленьким сином. Чоловік не хотів виплачувати аліменти. Гроші приходили нерегулярно і їх абсолютно не вистачало на утримання сина. Ми жили з моїми батьками, які допомагали мені виховувати Філіпа. Але їхні пенсії були мізерні. Тому було прийнято рішення, що я поїду на заробітки до Польщі.
Перший рік на заробітках був дуже важким. Праця в три зміни на заводі мене не зовсім влаштовувала. Тому я знайшла в себе сили і пішла вчитись до поліцеальної школи на перукаря. В той самий час я ретельно вчила польську мову і робила все, щоб легалізуватись в Польщі. А не їздити щотри місяці по безвізу. На початку я отримала часовий вид на проживання. Згодом здала державний іспит і отримала сертифікат на знання польської мови і з часом отримала карту довготермінового резидента.
Випадково за оголошенням я знайшла роботу в перукарні. Шефова дуже добре до мене ставилась. З часом ми стали добрими подругами. Моя кар’єра йшла догори. Моя шефова запропонуала стати її бізнес-партнером. Невдовзі час після важкої хвороби помер мій тато. Мама теж хворіла. Їй самій було важко виховувати мого сина. Хоча з фінансами у нас вже було досить непогано.
Одного дня я запропонувала мамі продати квартиру в Харкові та переїхати з Філіпом жити до мене в Катовіце. Мама на початку пручалась.
– Доню, я тут народилась і прожила ціле життя. Тут зустріла твого тата, вийшла заміж. Тебе тут народили та виховали, – Зітхала вона, – Тут тато твій похований…
Але через деякий час вона погодилась, що моя пропозиція не є поганою. Знайомі допомогли мені продати квартиру і майно. Мама з моїм сином успішно переїхали до Польщі. На гроші від продажу квартири в центрі Харкова я змогла купити двокімнатну квартиру в Катовіцах. Син спочатку пішов до дитсадочка , а потім до школи. Мама на перших порах дуже сумувала за Україною. Але з часом теж втягнулась до життя, почала вчити мову і, навіть, знайшла собі невеликий підробіток на пів ставки в квітковому магазині біля нашого дому. Вона дуже допомагає мені у вихованні сина. Я повністю легалізувала перебування моєї сім’ї. І не дарма, ніби щось відчувала. Бо одного зимового ранку ми дізнались, що до України прийшла страшна біда…
Я допомагала нашим землякам, які втікали від бойових дій, влаштовуватись на новому місці. Ходила з ними по установах та лікарнях, була для них і перекладачем і підтримкою. І ні з кого не взяла ані копійки, мені таке, навіть, до голови не прийшло. Хтось тут ще залишився і працює, хтось повернувся назад до України, хтось поїхав далі. Багато хто з них до нині дзвонить до мене з вдячністю. Я ніколи не засуджувала дії людей. Але деякі поводять себе так, що мимоволі починаєш відчувати “іспанський сором”. А ще з деякими людьми, будь на то моя воля, я би взагалі не зустрічалась би.
– Анька, це ти? – почула я на парковці біля мого будинку, коли відчинила дверцята машини.
– Так, – підтвердила я, дивуючись, звідки я знаю цю жінку.
У неї були темні кола під очима, немите волосся звисало посивілими пасмами.
– Це я, Марина. Ти мене не впізнаєш? – Знаю, що виглядаю не дуже. Але я не маю часу на догляд за собою. Вже купу років в Польщі. Пашу в дві зміни. Маю троє дітей. Чоловіка змогла сюди перетягнути, він працює тут недалеко на парковці.
– Марина??? А, так, згадала!!! Ми ж разом ходили до школи, вчились в одному класі, – Я пригадала симпатчну добру дівчинку, з якою разом бавились на перервах та після уроків. Потім, в старших класах, вона перевелась до іншої школи і наші шляхи розійшлись.
– Ти мене не впізнала… – зітхнула вона. – Знаєш, тут я потрапила в якесь рабство. Ті поляки весь час щось від мене вимагають. Я не розумію, що вони говорять. Знаєш, у них така дивна мова, в життю б не говорила б нею. Але щось можу сказати, а вони не розуміть. Тому й не хочу ходити десь та з ними спілкуватись. Добре, що на гуманітарці наші, а то б взагалі б нічого не мали б. А ти як? Як там твоя сім’я?
– Живу, працюю. Маю сина. І мама моя тут. Чоловік мене залишив вже давно… Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра ввечері? Поговоримо, пофарбую тобі волосся? Зрештою, я – перукар.
– Я б залюбки. Я не буду вам заважати?
– Зовсім ніяких проблем. Купи фарбу і приходь.
– Я не знаю яку і який колір. Давай ти купиш фарбу, а я дам тобі гроші, – сором’язливо запропонувала вона.
– Добре, домовились. Тоді до завтра. Приходь о шостій!
– Мамо, можеш навести приклад прямолінійності? – запитав син, щойно я увійшла до квартири. – Мені потрібно написати твір, використовуючи термін “прямолінійність”. Бажано з прикладом. Маю на це два дні.
– О, добре. Завтра до мене прийде подруга зі школи. Я вважаю її прямолінійною людиною.
Наступного дня, відразу після роботи, я купила фарбу для волосся і каву. Мама пішла зі знайомою полькою на каву. А ми з Філіпом були вдома. Марина запізнилася на годину. Нічого не пояснюючи, вона дала мені паперовий пакет.
– Я купила три пончики. Для тебе, твоєї мами і для твого сина. А як твоєї мами немає вдома, то я з’їм, – пояснила вона, входячи до квартири. – Зроби нам кави! – зажадала вона, сідаючи за стіл. – І не забудь додати молока, бо я п’ю тільки з молоком.
Пройшовши на кухню, я зазирнула до кімнати Філіпа. Він замислено сидів над розгорнутим зошитом. Ми випили каву, з’їли пончики, потім я пофарбувала Марині волосся, вимила і обполоснула його, додавши у воду лимонний сік. Я поправила гривку, підрівняла кінчики, уклала волосся, підправила брови і повела її, перетворену, до дзеркала.
– Ти собі подобаєшся? – запитала я.
Я була впевнена, що Марина буде в захваті від свого нового вигляду.
– Нормально, – сказала вона, проводячи пальцем по підправлених бровах. – Я зекономила щонайменше дві сотні! – сказала вона, одягаючи куртку. Вона дістала з кишені мобільний телефон. – Я подзвоню чоловікові. Нехай він мене забере. Ми купили нову машину тиждень тому.
– Мої вітання! – посміхнулась я, сподіваючись, що вона не забуде повернути мені гроші за фарбу для волосся.
– Ну, бувай! – Вона засміялась і пішла.
Сказати про гроші чи залишити все як є? Марина вже була однією ногою за дверима, як раптом обернулася і вигукнула:
– Ти не віддала мені гроші за пончики!, – Я подумала, що це жарт.
– Вони коштували по 1,50 злотих. Помножити на три, виходить 4,50 злотих, – підсумувала вона, простягаючи до мене руку.
Вона не жартувала. Я мовчки витягла 5 злотих і віддала їй, а потім зачинила за нею двері, роздумуючи, як пояснити її поведінку синові, коли почула це:
– Мамо, ти переплутала прямоту з нахабством.
Я зітхнула… Син мав рацію. А я пішла в кімнату та цілий вечір сиділа як уві сні. Бо не сподівалась такої зухвалої поведінки від людини,котру знала з дитинства.
Марина більше не дзвонила і, взагалі, зникла з мого життя. Наші однокласниці, з якими я багато років підтримувала контакт, потім мені розказали, що вона всім жалілась, що я скнира і “зажала” віддати їй 5 злотих і що їй прийшлось “чесно дивлячись у вічі вимагати віддати гроші, тяжко зароблені потом і кров’ю”…
