— Ти хоч усвідомлюєш, що так далі не можна?! — Мій голос тремтів, пальці міцно стискали край стільця.
— І в чому я цього разу винен? — Тарас різко відкинувся на спинку крісла, його руки тремтіли на стільниці.
— Якщо я зараз промовчу, то просто не витримаю! — Я жбурнула чашку в раковину. Гучний брязкіт змусив нашу п’ятирічну Соломію, яка зазирнула до кухні, миттю втекти.
— Соломійко, усе гаразд, іди до кімнати! — сказав Тарас, глянувши на мене, але я різко відсторонилася.
— Хочеш правди? Твоє гарне життя закінчилося! — Сльози текли, але я кинулася до передпокою. Мій погляд упав на його рюкзак біля вішалки. Одним ривком я розстебнула блискавку, і його речі посипалися на підлогу.
— Ти чого, що з тобою сталось?! — Тарас підійшов до мене.
— Сталось? Ти живеш у своїх ілюзіях! — Я поглянула на нього величезними очима. — Три роки я годую твої мрії! Досить!
Раптовий дзвінок припинив нашу розмову. На екрані висвітилося: «Свекруха». Я, роздратована, увімкнула гучний зв’язок.
— Оксано, ви з Тарасом, як там? — пролунав стурбований голос Марії Іванівни.
— Все гаразд! — вирвалося в мене. — Забирайте свого генія назад!
Тиша запала така густа, що я почула, як за стіною схлипує Соломія. У слухавці почувся стурбований голос:
— Оксаночко, що сталося?
Але я вже скинула дзвінок, витираючи сльози, що зрадницьки котилися по щоках.
До зустрічі з Тарасом моє життя було спокійним, як річка влітку. Я виросла у бабусі, яка працювала медсестрою в селі. Вона вчила мене, що стабільність — це основа щастя, а мрії краще залишати для вечорів із книжкою.
Після університету я влаштувалася бухгалтеркою в невелику фірму. Робота була нудною, але давала впевненість у завтрашньому дні. Хоча іноді я потай діставала старі акварелі й малювала, мріючи про щось більше.
Тарас увірвався в моє життя, як пісня. Ми познайомилися в гуртожитку, де він грав на гітарі, а його очі горіли ідеями. «Навіщо тобі ці звіти? — шепотів він, обіймаючи мене. — Ти ж створена для мистецтва! Давай відкриємо творчу студію!» Я сміялася, але його слова запалювали в мені вогник.
Перші роки шлюбу були схожі на казку. Ми знімали крихітну квартиру за 5 000 грн, гуляли вечорами, планували майбутнє. Навіть надмірна турбота його мами, Марії Іванівни, не дратувала: «Тарасик у нас чутливий, не змушуй його поспішати з роботою».
Усе змінилося, коли з’явилась Соломія. Декрет звалив на мене весь побут, а Тарас почав стрибати з однієї роботи на іншу: фотографія, монтаж відео, уроки гри на гітарі за копійки. До трьох років Соломії його «пошуки себе» звелися до нічних ігор на комп’ютері.
— Оксано, офіс забере з мене душу! — виправдовувався він, коли я вкотре скаржилася на брак грошей.
Я мовчки закривала кредити щомісяця, ховала рахунки за комуналку й вірила, що він зміниться. Але того вечора моя віра в нього розпалась, як та чашка в раковині.
Тишу в квартирі потривожив дзвінок у двері. Я чекала кур’єра з продуктами, але на порозі стояли Марія Іванівна в елегантному пальто й Ігор Петрович із пакетом домашніх пиріжків.
— Давай поговоримо спокійно, — свекруха поправила шарф, але її руки тремтіли.
Тарас вийшов до передпокою, згорбившись, наче хотів стати непомітним. Його батько поклав пиріжки на тумбу й пробурмотів:
— Може, це просто сімейна криза? Мине.
— Криза? — Я стиснула губи, щоб голос не зірвався. — Три роки я тягну бюджет у мінус, а ваш син вважає хатні справи нижчими за свою гідність!
Марія Іванівна погладила Тараса по плечу:
— Синку, поживи в нас трохи. Відпочинеш, ідеї з’являться.
— Саме це я й пропоную! — Я різко смикнула рукав светра. — Забирайте його. Я виснажена.
Ігор Петрович кашлянув, глянувши на прочинені двері дитячої:
— А Соломійка? Не будете ж її батька позбавляти.
— Батька? — Я гірко всміхнулася. — Він забуває її в садок відводити. Я справляюся сама, тож нехай у неї буде хоч стабільність.
Свекри заметушилися. Тарас, опустивши погляд на кросівки, глухо сказав:
— Мамо, поїхали.
Я притулилася до стіни, дивлячись, як вони вовтузяться із сумками. У дитячій тихо грав мультик — Соломія вже звикла до наших з’ясовувань стосунків.
— Ти не маєш права відбирати в мене доньку! — Тарас різко встав, перекинувши табурет.
— Бачися з нею, але разом ми більше не житимемо, — я склала руки, ніби будуючи стіну. — Завтра подам на розлучення.
Тиша стала в’язкою. Марія Іванівна не знала, як до мене підійти:
— Оксаночко, це тимчасовий гнів. Пожалієш.
— Я вже сама, — я заплющила очі, стримуючи тремтіння. — Щодня — біг: робота, кредити, побут. Мені нема чим дихати. А ти, Тарасе, лиш борги створюєш.
— Завжди одне й те саме! — Тарас випрямив плечі. — Думаєш, я не стараюся? У цьому місті для амбітних людей немає шансів!
— Твої «амбіції» — це ігри й відмовки! — Я вказала на ноутбук у кутку. — Твій друг Петро перекладає тексти, годує сім’ю. І не скаржиться, а працює!
— І що, мені стати, як він? — Тарас скривився.
— Хоч двірником, аби не за мій кошт! Творчість — не виправдання ледарству.
Ігор Петрович провів рукою по щоці:
— Сину, чому не сказав? Я б домовився з колегами, влаштував би.
— У ваш офіс із дев’яти до шести? Дякую, ні, — Тарас фиркнув. — Краще повернуся до старої кімнати — там хоч дихати можу.
Я вийшла на кухню. Тісне приміщення з геранню на підвіконні, яке колись пахло корицею, тепер здавалося кліткою. Я вхопилася за край раковини, відчуваючи, що мені зле.
Свекруха тихенько підійшла:
— Давай спокійніше. Може все ж ти подумаєш.
— Усе сказано, — я махнула рукою, дозволяючи їй сісти.
Ігор Петрович заговорив першим:
— Дай йому місяць, Оксано. Раптом з’явиться шанс.
— Шанси скінчилися три роки тому, — я гірко засміялася. — Щодня я вибираю: купити Соломії яблука чи зекономити і сплатити 2 000 грн за світло. А він чекає, коли всесвіт упаде до його ніг.
Марія Іванівна торкнулася моєї руки:
— Він просто, не вміє інакше.
— Бо ви привчили його тікати від відповідальності! — Я видихнула, відчуваючи, як прорвало греблю. — Ви все за нього вирішували: від уроків до вишу. Тепер я маю вас замінити? Ні. Мені потрібен чоловік, а не підопічний.
Тарас, блідий, застиг у дверях:
— Якщо все вирішено — давай ділити речі, меблі.
Я глянула на нього, помітивши сивину на скронях. Коли він встиг постаріти? Але стиснула губи:
— Завтра.
Соломія за стіною увімкнула мультик голосніше. Я зрозуміла, що вона вже не біжить нас мирити. Звикла.
— Єдине, що в нас є, — кредити, які плачу я, і машина від моїх батьків. Ділити нічого, — я розвела руками.
Ігор Петрович закашлявся:
— Може, ми погасимо частину кредиту? Щоб усе залишилося як було?
— Тату, — Тарас потер перенісся, — ти знаєш, я таких грошей не зароблю.
— Мені нічого не треба, — сказала я. — Забирайте його речі. Соломія залишиться зі мною, але бачитися він може коли завгодно.
— І де мені жити? — Тарас опустив очі.
— У батьків, — відповіла я холодно. — Раз вони вірять у твоє «натхнення», хай створюють для нього умови.
Марія Іванівна дістала хустинку:
— Гаразд.Тільки заради Соломійки — без сцен при ній.
— Я все зрозумів, — Тарас різко пішов до шафи. — Збираюся й іду.
Соломія вислизнула з-за дверей, учепившись за мій светр:
— Тату, ти мене забереш?
Я присіла, щоб бути з нею на одному рівні:
— Сонечко, дорослі вирішують.
— Але я хочу знати! — Вона вперлася долоньками в боки, повторюючи мій жест. — Чому тато їде?
Тарас повернув її до себе:
— Я буду поруч, зайчику. Приїжджай у гості — пектимеш із бабусею печиво.
— Тобто ти не повернешся? — Соломія відсахнулася, наче побачила чужого. — Мамо, це назавжди?
— Іноді дорослі перестають бути командою, — я ковтнула клубок у горлі. — Але ми обоє тебе любимо. Так буде краще.
Вона розплакалася, учепившись у татову футболку. Тарас, бліднучи, передав її мені й схопив сумку.
— Ходімо, Соломійко, до кімнати, — запропонував Ігор Петрович, вимушено всміхаючись. — Допоможемо татові зібратися.
— Не треба, — буркнув Тарас, зриваючи куртку з вішалки. — Принесіть коробки — решту сам.
Тиша заповнила квартиру. Я гладила доньку по спині, згадуючи, як Тарас обіцяв «виправитися» перед її появою, як ми сміялися над його планами. Тепер це здавалося сном.
Через годину біля дверей стояли три коробки: «Книги», «Одяг», «Різне». Тарас глянув на мене, але я відвернулася, обіймаючи Соломію, яка вже схлипувала тихіше.
— Усе, — він потягнув ручку валізи. — Іду.
— Дзвони, якщо, — почала Марія Іванівна, але я не дала договорити:
— Подзвоню, якщо буде причина.
Двері стукнули. Я опустилася на підлогу, притулившись до стіни. У дзеркалі навпроти відобразилась заплакана жінка, але в душі спалахнув вогник — наче я скинула важкий тягар.
— Мамо, тато правда не повернеться? — Соломія притулилася до мого плеча.
— Не повернеться, — я підняла її, поцілувавши в маківку.
Соломія перестала спати спокійно. Вночі вона ворушилася, кликала у сні: «Татку, не йди!», а на ранок мала червоні очі та виснажений вигляд.
Я обіймала її, гладила по волоссю, співала колискові, але душа плакала — як пояснити дитині, що дорослі іноді роблять важкий вибір?
Марія Іванівна дзвонила щодня, інколи навіть по кілька разів.
— Оксано, не руйнуй сім’ю. Він же змінився! Улаштувався в офіс до батька. Отримуватиме стабільно 30 000 гривень на місяць. Ми допоможемо вам із кредитами, аби ви знову жили разом, — її голос то благав, то звучав наказово.
— Маріє Іванівно, ви ж знаєте, як усе було. Мені важко, але я не хочу повертати минуле, — відповідала я, стискаючи телефон.
Ігор Петрович теж телефонував:
— Доню, подумай про дитину. Вона сумує за татом. Може, хоч даси йому шанс побути поруч із нею частіше?
Соломія, почувши про тата, знову розплакалася.
— Мамо, тато мене вже не любить? Чому він не живе з нами? — питала вона, ховаючи обличчя у долоньках.
— Любить, сонечко. Просто ми з ним вирішили жити окремо. Але ти для нього найдорожча, — казала я, хоча слова застрягали у горлі.
Ввечері на порозі з’явився Тарас.
— Оксано, я влаштувався на роботу. Дай мені шанс. Я зможу забезпечити вас обох, — він дивився благаюче. — Я хочу, щоб Соломія бачила нас разом.
Я мовчала. Свекри обіцяли допомогти з грошима, але в мені щось противилось. Чи можна збудувати щастя лише на обіцянках і сльозах дитини?
— Ти впевнена, що це правильно? — тихо запитав він. — Давай спробуємо з початку.
Я відчула, як Соломія міцніше стиснула мою руку.
Що робити далі — я й сама не знаю.
Головна картика ілюстративна.
