— Справжня жінка ніколи не подасть чоловікові розігріту вечерю, бо це неповага до господаря дому, — відрізав Петро, коли я просто хотіла відпочити після роботи. Я мовчки дивилася на свої руки й відчувала, як усередині мене щось невідворотно ламається.
Ранок починається не з кави, а з передчуття того, що сьогодні знову доведеться провести на кухні щонайменше п’ять годин. Коли ми з Петром тільки починали жити разом, його вибагливість у їжі здавалася мені ознакою благородства та високого смаку. Я навіть пишалася тим, що мій чоловік такий гурман. Він казав, що домашня їжа — це серце родини, і я, наївна Соломія, вірила, що це спосіб проявити любов. Тепер, через вісім років спільного життя, я розумію, що це не любов, а справжнє виснаження.
Петро ніколи не їсть те, що було приготовлено вчора. Навіть якщо це розкішне печеня, яке мліло в духовці три години, або найсвіжіший суп, щойно знятий з вогню ввечері. Якщо страва побувала в холодильнику, вона для нього автоматично перетворюється на непотріб. Він каже, що розігріта їжа втрачає свою душу та корисні властивості. Тому мій графік життя підлаштований виключно під його сніданки, обіди та вечері.
Сьогодні я прокинулася о шостій ранку. Потрібно було встигнути приготувати свіжі сирники. Не просто замісити тісто з вечора, а саме зранку перетерти сир через сито, щоб вони були повітряними. Петро зайшов на кухню якраз тоді, коли я викладала останню порцію на тарілку.
— Соломіє, ти знову використала борошно з того відкритого пакета? — запитав він, навіть не привітавшись.
— Так, Петре, я відкрила його вчора. Що не так?
— Воно вже ввібрало вологу з повітря. Смак буде не той. Але добре, на цей раз з’їм.
Він сів за стіл, а я стояла біля плити, витираючи піт з лоба. Мені хотілося просто випити чаю і посидіти в тиші, але в моїй голові вже крутилися думки про обід. Петро приходить додому о першій годині, і до цього часу на столі має стояти перша страва, яка щойно закипіла, і друга, яка ще шкварчить на пательні.
— Що на обід плануєш? — поцікавився він, відсуваючи порожню тарілку.
— Думала приготувати зелений борщ. У нас є свіжий щавель.
— Борщ — це добре. Тільки не роби засмажку на старій олії. Відкрий нову пляшку. І пам’ятай, що м’ясо має бути тільки з сьогоднішнього ринку.
Коли двері за ним зачинилися, я відчула, як мої ноги підкошуються. Я поїхала на ринок. Це окреме коло мого особистого випробування. Потрібно знайти ідеальну яловичину, свіжу зелень і овочі без жодної цятки. Продавчині вже знають мене і часто перешіптуються за спиною, називаючи мене дивною пані. Але вони не знають, що якщо я принесу додому щось не ідеальне, Петро просто відмовиться це їсти.
О дванадцятій я вже стояла біля плити. На кухні було спекотно, вікна запотіли. Я чистила, різала, смажила. В якийсь момент я зрозуміла, що за весь ранок не встигла навіть розчесатися. Моє життя перетворилося на нескінченний цикл чищення картоплі та миття посуду. Я працюю віддалено, але вся моя робота робиться в перервах між кипінням каструль. Мої колеги часто запитують, чому я завжди втомлена на відеодзвінках. А я просто не можу пояснити, що я не просто бухгалтер, а ще й шеф-кухар у власному домі без вихідних та відпусток.
Петро прийшов рівно о першій. Він сів за стіл і почав чекати.
— Соломіє, подавай. У мене мало часу.
Я налила борщ у його улюблену тарілку. Він підніс ложку до рота, замислився на мить, а потім поклав її назад.
— Ти додала сметану відразу в каструлю?
— Ні, Петре, я поклала кожному в тарілку.
— Вона занадто холодна. Вона зіпсувала температуру борщу. Тепер це не смакує так, як мало б.
Я відчула, як всередині мене щось починає закипати сильніше, ніж той борщ.
— Петре, це просто сметана. Вона з холодильника, бо інакше вона зіпсується.
— Ти могла б виставити її за пів години до обіду, щоб вона стала кімнатної температури. Хіба це так важко запам’ятати?
Я промовчала. Суперечки з ним ні до чого не призводять. Він просто встане і піде, залишивши їжу недоторканою, а я буду почуватися винною за те, що продукти зіпсувалися.
Після обіду почалося найскладніше — підготовка до вечері. Вечеря для Петра — це особливий ритуал. Це має бути щось легке, але поживне. Цього разу він замовив рибу на парі з овочевим соте. Я знову взялася до роботи. Мої руки вже пахли цибулею та рибою настільки сильно, що жодне мило не допомагало.
Ближче до вечора до нас заглянула моя сестра, Оксана. Вона побачила мене в фартуху, з розпатланим волоссям і купою брудних каструль у мийці.
— Соломіє, ти взагалі відпочиваєш? — запитала вона, сідаючи на край стільця.
— Я відпочину, коли Петро ляже спати. Поки що треба встигнути приготувати вечерю.
— А чому ти не можеш приготувати на два дні? Зварила величезну каструлю борщу — і маєш спокій.
— Петро не їсть вчорашнє. Він каже, що це неповага до свого організму.
Оксана подивилася на мене з жалем.
— А те, що ти працюєш як найнята, це повага до твого організму? Ти ж виглядаєш на десять років старшою, ніж є насправді.
— Не перебільшуй. Йому просто важливо, щоб усе було свіжим. Це така особливість характеру.
— Це не особливість, це егоїзм, Солю. Ти перетворилася на безкоштовну прислугу. Ти хоч пам’ятаєш, коли ви востаннє ходили в кіно чи просто гуляли парком без думок про те, що треба бігти на кухню?
Ці слова боляче зачепили мене. Дійсно, я вже не пам’ятала. Навіть наші прогулянки закінчувалися тим, що Петро дивився на годинник і казав, що вже пора готувати наступну трапезу.
Коли прийшов час вечері, я виставила на стіл рибу. Вона була ідеальною — ніжною, ароматною, з тонким ароматом лимона.
— Соломіє, а де соус? — запитав Петро, дивлячись на тарілку.
— Я не встигла його зробити. Оксана заходила, ми забалакалися.
Петро зітхнув так важко, ніби я повідомила йому про якусь велику втрату.
— Ти знову ставиш розмови з сестрою вище за наш домашній затишок. Риба без соусу — це просто шматок білка. Вона суха.
— Вона не суха, Петре! Вона свіжа! Я готувала її саме так, як ти просив.
— Без соусу це не страва. Я сьогодні не дуже голодний, мабуть. Поп’ю просто чаю.
Він встав і вийшов з кухні. Я залишилася сидіти перед двома тарілками ідеальної риби. Мені хотілося плакати, але сил на сльози вже не було. Я просто дивилася на їжу, яка за годину стане для мого чоловіка сміттям, бо вона перестане бути свіжоприготовленою.
Наступного дня все повторилося. Але цього разу я вирішила провести експеримент. На обід я подала йому вчорашній борщ, який просто добре розігріла і додала туди свіжої зелені для вигляду. Я хотіла перевірити, чи дійсно він відчуває різницю, чи це просто його забаганка.
Петро взяв першу ложку. Потім другу.
— Щось сьогодні смак не такий насичений. Ти, мабуть, поспішала, коли варила бульйон?
— Ні, Петре, все як завжди.
— Ні, я відчуваю. Овочі занадто м’які. Ти їх переварила. Соломіє, ти стаєш неуважною. Якщо ти втомлюєшся, то просто скажи, я буду замовляти доставку з ресторану. Але ти ж знаєш, що там готують з незрозумілих продуктів.
Він так і не зрозумів, що їсть вчорашню їжу. Але його постійні зауваження добили мене остаточно. Я зрозуміла, що справа не в їжі. Справа в контролі. Йому подобається бачити, як я бігаю навколо нього, як я намагаюся догодити, як я витрачаю весь свій час на його потреби.
Увечері я не пішла на кухню. Я сіла у вітальні з книжкою. Петро повернувся з роботи і здивовано подивився на мене.
— А де вечеря? Чому на кухні темно?
— Я сьогодні не готувала, Петре. Я втомилася.
— Як це не готувала? А що я буду їсти?
— У холодильнику є борщ. І риба залишилася з учорашнього вечора. Можеш розігріти.
Його обличчя почервоніло.
— Ти ж знаєш, що я не їм об’їдки!
— Це не об’їдки. Це якісна домашня їжа, на яку я витратила свій час і сили.
— Ти знущаєшся з мене? Я працюю весь день, щоб забезпечувати нас, і я маю право на нормальну вечерю!
— А я теж працюю! І я маю право на відпочинок. Ти сприймаєш мою працю на кухні як щось належне. Ти жодного разу не сказав мені просто дякую за те, що я щодня стою біля плити.
— Це твій обов’язок як дружини — дбати про чоловіка.
— А твій обов’язок як чоловіка — дбати про мій стан. Я не прислуга, Петре. Я твоя дружина.
Ми сперечалися довго. Він звинувачував мене в егоїзмі, казав, що я розвалила наш сімейний уклад. А я вперше за довгий час відчула, що починаю дихати. Мені було байдуже, що він залишиться голодним. Мені було байдуже на його незадоволене обличчя.
Тиждень ми жили в стані холодної війни. Я готувала тільки для себе і тоді, коли хотіла. Петро спочатку намагався демонстративно купувати собі якісь готові салати в супермаркеті, потім почав ходити до своєї мами. Його мати, пані Марія, зателефонувала мені через три дні.
— Соломіє, що у вас коїться? Петро приходить до мене злий і голодний. Ти що, зовсім перестала за ним дивитися?
— Пані Маріє, Петро дорослий чоловік. Він може сам про себе подбати. Або може їсти те, що є в холодильнику.
— Але ж він з дитинства звик до свіженького! Я завжди йому готувала все з-під ножа.
— Тоді ви самі привчили його до цього споживацтва. А я більше не можу. Я хочу мати час на себе, на свою роботу і на відпочинок.
Вона кинула слухавку. Я зрозуміла, звідки коріння цієї проблеми. Мати все життя прислуговувала сину, і тепер він вимагав того ж від мене.
Минув місяць. Наша кухня перестала бути місцем цілодобового приготування страв. Тепер ми готуємо разом на вихідних, а серед тижня їмо те, що є. Петро все ще іноді бурчить, що смак не той, але він бачить, що я більше не збираюся повертатися до ролі кухарки.
Проте наші стосунки стали іншими. Між нами з’явилася якась прірва. Він став холодним, часто затримується на роботі. Я не знаю, чи зможемо ми подолати цей етап, чи його любов до свіжої їжі виявиться сильнішою за почуття до мене.
Кожного вечора, коли я відкриваю холодильник і дістаю каструлю, приготовану вчора, я відчуваю легкий укол сумління, але водночас і величезне полегшення. Я більше не прислуга. Я людина. Але чи потрібна йому просто людина поряд, а не ідеальний кухонний комбайн?
Чи стикалися ви з подібною вибагливістю в побуті? Як ви вважаєте, чи має дружина підлаштовуватися під кожну забаганку чоловіка заради збереження сім’ї, чи це прямий шлях до втрати себе?
Поставте, будь ласка, свою вподобайку, якщо історія вас зачепила, і обов’язково напишіть у коментарях свою думку — це для мене дуже важливо. Буду вдячна за вашу підтримку!
