Сповідь. Плакав, мов трирiчний хлопчик. Я упiзнав батька у випадковому перехожому

Тато розповiв, що якось здалеку бачив мене, iще зовсiм маленького, з мамою. Але пiдiйти до нас не наважився — вiдчував провину. А менi здається, що той один крок мiг багато чого змiнити…
Свого часу мої баба i дiд вигнали маму, яка тодi виношувала мене, зi свого дому. А батько чомусь не пiшов за нами… Отож я нiколи не бачив його, лише уявляв, який вiн, як розмовляє, усмiхається… Аж раптом через сорок рокiв доля подарувала нам випадкову зустрiч!

“Нагуляла дитину!”

Лише три мiсяцi тривав шлюб моїх батькiв — Валентини та Дмитра Вiрних. Мати не витримала постiйних докорiв свекрухи, бурчання тестя. А батько чомусь нiколи не заступався за неї, навпаки, ставав на бiк батькiв. Зрештою, мама пiшла з їхнього дому назавжди.

Та в отчий дiм повернулася вже не сама. Пiд серцем носила мене. Пiзнiше мати казала: “Ти став моїм мiсточком мiж минулим i майбутнiм, мiж великим коханням i ще бiльшим розчаруванням”.

Моє дитинство було абсолютно щасливим. Мама огорнула мене любов’ю i турботою за двох. Проте, коли у чотири роки вперше спитав її про батька, вона розгубилася i не знала, що вiдповiсти. Врештi пояснила, що вiн живе у Чернiвцях, але має iншу сiм’ю. А за кiлька днiв ошелешила: “Їдьмо знайомитися з татком!”

Будинок, де мешкала батькова родина, був в iншому кiнцi мiста. Пам’ятаю, ми довго їхали тролейбусом, потiм — автобусом. I я розпитував маму, чи схожий на тата. Потiм уявляв, як бабуся пригощатиме мене пирiжками, а дiдусь дозволить посидiти за кермом автiвки.

Та мрiї були розбитi вщент, тiльки-но ми зайшли на подвiр’я Вiрних. Тата тодi вдома не було, тому я з ним так i не познайомився. А баба кричала на маму: “Нагуляла собi сина, а тепер хочеш Дмитровi на шию повiсити?!..” Дiд мовчки зиркнув на мене i навiть не пiдiйшов. Менi було дуже шкода маму…

Дорогою додому вона мовчала. Ми дивилися у вiкно автобуса, падав сильний дощ. Я спитав: “А якщо тато саме зараз вертається з роботи, вiн змокне?..” Мама вiдповiла: “Про твого тата я бiльше не хочу чути жодного слова”.

Плакав, мов трирiчний хлопчик

Минали роки. Я закiнчив школу, здобув двi вищi освiти: iсторика i музиканта. I зустрiв свою долю — Тетяну. Хоча в нашому домi протягом усiх цих рокiв нiколи не згадували про батька, перед весiллям я розповiв усе своїй нареченiй. Вона уважно вислухала мою iсторiю, погодилася iз тим, що не варто зайве травмувати матiр пошуками тата. Принаймнi поки що…

Ми з Танею жили душа в душу. А мати тiшилася, що у мене справжня мiцна сiм’я. Я працював учителем однiєї з чернiвецьких шкiл. Все було б добре, але мати моя занедужала. Щодня пiсля роботи мчав до неї, аби допомогти, розрадити, поговорити. I саме в цей час у наше життя несподiвано увiрвалася звiстка про батька.

Якось Тетяна поверталася з роботи додому. В автобусi до неї пiдсiла жiнка з дитиною. Хлопчик виявився дуже жвавим та балакучим, вiн без угаву розповiдав про своїх родичiв. Коли ж проїжджали повз невеличкi будиночки на околицi Чернiвцiв, малюк показав пальчиком на один iз них i сказав: “А тут живуть Вiрнi. Це мої дядько i тiтка. У них бiля хати — город!” Почувши рiдне прiзвище, дружина не мала сумнiву, що йдеться про родину мого батька. Вiдтодi думка про це не давала нам спокою.

А день 17 серпня 2002 року став для нас ще одним сiмейним святом. Хоча починався доволi звично: зранку Тетяна пiшла на ринок за овочами, а я мав її зустрiти i допомогти донести сумки. Планували зробити деякi закрутки на зиму. Придбавши усе потрiбне, Тетяна чекала мене. Аж тут побачила охайно вдягненого дiдуся, який повiльно йшов їй назустрiч. Мою Таню кинуло у жар:
у його ходi, рисах обличчя, поглядi вона вiдчувала щось неймовiрно рiдне, близьке i знайоме. “Це ж тато мого чоловiка!” — зрозумiла вона i пiдбiгла до незнайомця.

— Пробачте, ви — Дмитро Iванович Вiрний? — спитала, червонiючи.

— Так. А ми хiба знайомi?

Саме у цей момент до них пiдiйшов я. Тут, бiля гамiрного ринку, вiдбулася така несподiвана, але така бажана наша зустрiч. Скiльки ночей снилася вона менi у дитинствi! Скiльки уявлялася! Коли зрозумiв, що сталося, розридався. Не мiг мовити анi слова — плакав, мов трирiчний хлопчина, i дивився набатька. А стiльки всього хотiлося сказати!

А мама так i не дiзналась…

Через тиждень ми з дружиною уперше переступили порiг батькової хати. Дуже переживали. Дверi вiдчинила татова дружина. Її усмiшка вже з порогу склеїла розбиту багато рокiв тому родинну чашу. Усi сiли за стiл. Було неймовiрно затишно. Про що тiльки ми не говорили того вечора! Iз кожною хвилиною я сильнiше вiдчував, що тепер не сам: у мене є сестра Тамара, племiнники, а головне — батько!

Виявилося тодi, що доля уже кiлька разiв єднала нас, проте ми не змогли це вчасно розгледiти. Тетяна тривалий час працювала iз двоюрiдною сестрою Тамари, а я рiк прослужив на Закавказзi зi своїм швагром, звiсно, не здогадуючись про це. Коли ж настав час прощатися, батько мiцно потиснув мою руку i мовив: “Ти ж не пропадеш на багато рокiв, правда?..”

I я не пропав. Єдине, про що жалiю, — я не зiзнався про все мамi. Вона хворiла, а я все вiдкладав розмову про те, що знайшов тата. За кiлька мiсяцiв я поховав маму, так i не сказавши їй нiчого.

Читайте також: СПОВІДЬ: НЕСУ ЦЕЙ ГРIХ ЧЕРЕЗ УСЕ ЖИТТЯ

Кожного тижня бачився iз батьком. Ми не могли наговоритися. Тато мав золотi руки — вiн усе життя пропрацював слюсарем-сантехнiком, але при цьому знав iноземну мову i дуже гарно спiвав. Я i зрозумiв, звiдки у мене потяг до музики. Тато навчив мене, 40-рiчного чоловiка, власноруч робити табуретки, кухоннi полички. За спiльною роботою у майстернi ми багато говорили. Тато розповiв, що якось здалеку бачив мене, iще зовсiм маленького, з мамою. Але пiдiйти до нас не наважився — вiдчував провину. А менi здається, що той один крок мiг багато чого змiнити…

Якось увечерi ми попрощалися. А вранцi пролунав дзвiнок: батька бiльше немає… 25 мiсяцiв — лише стiльки часу подарував нам Господь для спiлкування. Серце розривалося вiд болю.

Пiсля смертi тата ми не перестаємо спiлкуватися з його родиною. Часто телефонуємо одне одному, ходимо в гостi. А ще разом iдемо до батькової могили. Коли стою там, в уявi завжди
з’являється татова постать. I слова: “Ти ж не пропадеш на багато рокiв, правда?..”

Джерело.

You cannot copy content of this page