fbpx

Спогади про Різдво в далекому Сибірі

Святвечір… Тиша… Пампушки і кутя на столі… десь на печі докипають вареники, стоїть у затишному кутку дідух, чути веселий сміх, спів коляди. Батько провадить молитву… Це український народ хвалить щойно народженого Месію… Так було колись… А потім заборони, розправи, приписи, висилки… Скільки доль понівечено, скільки зустріли свій Святвечір далеко від родини, в Сибірських снігах, Воркуті, Колимі. Та й чи було у них Різдво, Святвечір, оте родинне свято, яке чекаєш цілий рік в надії, що всі зійдуться докупи.

Про це часто запитувала Марічка в своєї бабусі, яка пережила Сибір. Та й з дідом вони познайомилися на висилці, та й батько Марії народився там, далеко від рідної України. Це вже потім вдалося повернутися на рідну землю.

Отож і цього вечора, повечерявши, наколядувавшись досхочу, вмостилася зручніше біля бабусі, бо хотіла ж знати, який він, Святвечір її молодості? А старенька, ніби промотуючи кіноплівку, дивилася на онучку очима, повних сліз, і тремтячим голосом згадувала сумний Святий вечір.

«Нас виселили сім’єю, коли мені було 17 років, закінчувала я 10 клас. Вивезли на Південь Красноярського краю, в Хабаровську автономну область в посьолок «Юлія», який пізніше був перейменований на Цвєтногорськ. Перший Святвечір на Сибіру питаєш, яким він був? То був великий жаль за рідним краєм, родиною, своєю домівкою. Кожен плакав, згадував Святвечір на Україні. Та, як не дивно, того Святвечора чекали з нетерпінням. Не дивлячись на жахливі умови (жило нас в одній маленькій кімнатці п’ять родин, 23 особи тулилися на крихітній площі, блощиці, все майно кожного поміщалося на нари, на яких спали, чи під них). Не зважаючи на те, що всі ми тяжко працювали – на лісоповалі чи в шахті «Юлія» (мідна та свинцева), того дня відчувався дух свята. То були тяжкі і дуже убогі свята. Не можна було нічого дістати. Навіть вареники чи пампушки наші жінки пекли з манної крупи, яка замінювала борошно. Наші люди завжди вміли пристосуватися і вижити. Навіть в таких нелюдських умовах всі були на піднесенні.

Дух Святвечора витав з раннього ранку. Всі метушилися, старалися щось приготувати на спільну вечерю, почастувати товаришів по кімнаті, розділити не тільки святковий настрій, спогади, а й святкову, хоч бідну трапезу. Не було ні ялинки (там росли лише модрини), всі тулилися за столом, який приготували власноруч з того, що було в кімнаті (скриня та дошки з нар). Засвітили свічку. З кожної сім’ї хтось сказав кілька слів привітання з тими святами, що святкуємо не на рідній землі, і всі разом мовили молитву. А потім частувалися тим, що було на столі. Розмовляли впівголос, співали коляд. Як би там не було, відчували, що надворі Святвечір. Колядували лише в себе в кімнаті. То вже пізніше, як помер Сталін, кожна сім’я побудувала собі хатинку, і ось тоді вже ходили колядувати один до одного в гості. Отакий-то Святвечір в нас був, внучко, в 1951 році»…

Бабуся завершила свою розповідь… В печі потріскував вогонь, в кутку на почесному місці біля образів стояв дідух, а Марічка думала над тією історією, що щойно почула. В її голові роїлося багато думок. Врешті, промовила:

– І там спромоглися вижити. Та не тільки вижити, а відродити свої традиції, звичаї, зберегти те, що любе їх серцю, те, що всмоктали з молоком матері ще з дитинства. Живучий бо наш український народ, якого гнобили, били нагайками, якого розпинали між двома імперіями, якого цькували і морили голодом. Живучий… Бо не можна знищити дух нації… І як прикро, що зараз рідко чуємо нашу українську пісню, наші коляди, які колись лиш нишком дозволено було співати.

Марія СЕРПАНОК

You cannot copy content of this page