— Оленко, послухай, навіщо тобі таке велике житло? Адже ти одна. Ні чоловіка, ні дітей, ні близьких друзів — вибач, звісно, за прямоту. А в нас у родині п’ятеро людей. Живемо як оселедці в банці в одній кімнаті. Давай, зважуйся, дочко. До того ж, якщо що, завжди можна повернути все назад. Коли мої хлопці підростуть — і все, повернемо як було. Як тобі такий план?
Іван Миколайович, її рідний батько, розташувався на табуретці посеред кухні і дивився на неї з виразом суміші очікування та впевненості, яке виводило Олену із себе, викликаючи тремтіння в руках.
Двадцять років — жодного дзвінка, ні листівки. Без вітання з днем народження чи Новим роком. І ось він тут. Не просто так, а із «пропозицією».
Квартира Олени була скромною, але акуратною: двокімнатна на південному заході Києва, світла, з ремонтом. Все вона зробила своїми руками – з нуля.
Спочатку кредит, потім нескінченні підробітки та приватні замовлення. Підлогу укладала сама, шпалери клеїла, навіть люстру монтувала — з відеоінструкціями та сльозами розпачу.
І тепер це.
— Оленко, ну що мовчиш? — Батько витанцьовував від нетерпіння на табуретці.
— А як же мама? — голос Олени пролунав начебто збоку, холодно та відсторонено.
— Що мама?
— Вона до мене приїжджає. Пару разів на місяць лишається на кілька днів.
Іван Миколайович засміявся, наче почув жарт:
— Та це взагалі не проблема! У мене в гаражі старе крісло стоїть, знаєш, оті що розкладаються? Почистимо його, підремонтуємо, поставимо на кухню. Просто краса буде! Там і холодильник поряд — спати, їсти, все під рукою!
Олена дивилася на нього і не могла повірити, що він говорить серйозно. Він вимовляв це з усмішкою, з якоюсь своєю логікою. Начебто квартира – це шматок хліба, який можна розділити навпіл.
Наче мама, яка пережила таку недугу, може ночувати на кухні. А він не прийшов на все готове, а дбайливий батько.
Її не зачіпали слова про те, що вона самотня і нічого не має. Вони здавалися їй порожнім звуком такими, що не з її життя. Просто дивували. Досі вона вважала, що люди мають якісь внутрішні обмеження. А в нього, мабуть, їх точно немає.
— Оленко, ну це ж чудовий варіант. Подумай! Мама твоя приїжджає раз на два тижні. А мені із сім’єю треба десь жити щодня. Ти ж розумієш різницю?
Різницю вона зрозуміла. І знову переконалася: його справжня родина — це троє нових синів і жінка, яка постійно втомлена в халаті, з якою він тепер живе. А Олена? Колишня родина. Пережиток минулого. Донька від першого шлюбу.
— Тато, я лише недавно виплатила кредит. Стільки років працювала, відмовляла собі у всьому. Ну, хоча б трохи пожити у своєму будинку я можу?
— Не перебільшуй. Працювала вона! Ти забула, з чого починала? Хороший старт у тебе був, між іншим. — Він примружився зверхньо.
Це особливо зачепило. Бо старт їй дала мати. Чи не він. І Олена це чудово знала. Але пояснювати не було сенсу. Він не почує. Чи не зрозуміє. А швидше за все навіть не захоче зрозуміти.
— Я подумаю, — тихо відповіла вона.
— От і правильно! Думай! Думати нікому не заборонено, — бадьоро сказав батько.
Увечері, на маленькій кухні маминої квартири Олена розповідала, як усе було.
— Та треба було одразу вказати йому напрямок, — обурювалася мама. — Помінятися він хоче! Може, ключі йому віддати? Нехай живе, як хоче! А в нього троє дітей! Господи, який абсурд.
— Мамо, як я можу так з ним говорити? Він таки мій батько, — зітхнула Олена.
— Батько! Та про що ти? Він усе життя шукає де задарма і краще. Завжди таким був. Просто ти його не знаєш. І не звинувачуй себе, зрозуміло?
Мама налила собі чай, але так і не зробила жодного ковтка. Ходила по кухні, нервово смикаючи руками. Маленька, тендітна, втомлена, але така ж пряма і принципова.
— Він і раніше пропонував щось подібне. — раптом сказала Олена. — Спершу натяками. Я думала, що мені здалося. Ну, не може ж людина бути настільки нахабною.
— Може, люба. Ще як може. Він навіть раніше хотів квартиру моєї матері «поділити». Уявляєш, він там жив!
— Думаєш, чи варто взагалі припинити з ним спілкуватися?
— Ні. Не варто. Не спускайся до його рівня. Він твій батько. Така ось «родина». Але ти не повинна підкорятися його бажанням. І не дозволяй себе використовувати. Зрозуміла?
Олена кивнула головою. Вона розуміла. Просто все одно було прикро. Прикро так, що в горлі стояв комок образи і якогось нерозуміння. як так можна.
Вона відчула, ніби всередині щось здригнулося. Щось давно забуте, але все ще живе. Накинувши куртку, вона вийшла надвір подихати свіжим повітрям.
Сутінки густішали, і прохолодний осінній вітер приємно обдував обличчя. Олена попрямувала до найближчого парку, присіла на лаву біля дитячого майданчика і раптово поринула у спогади.
Дійшовши до парку, вона опустилася на лавочку біля ігрової зони, де двоє малюків весело крутилися на каруселі. Вітер ганяв алеєю жовте листя.
Все навколо здавалося неквапливим і втомленим, як і належить осінньому вечору. І тут щось клацнуло всередині неї. Наче відчинилися двері, які вони колись наглухо зачинили і забули.
Олені тоді було сім. Тато пообіцяв прийти — у суботу по обіді. Привезти повітряну кульку та шоколадку. Вони з мамою навіть спекли вишневий пиріг.
У квартирі стояв запах дитинства та надії. Вона металася від вікна до дверей кожні десять хвилин, то чіпляючись за підвіконня, то ховаючись за штору, щоб «не побачив». Але він так і не прийшов. Ні в суботу, ні в неділю.
Спочатку мама намагалася додзвонитися. Потім перестала. Лише мовчки витирала сльози на кухні, вважаючи, що донька вже спить.
Але Олена все чула. Щоночі. Вона запам’ятала, як тато зник. Без пояснень. Без прощань. Мама довго плакала на самоті. А Олена вдавала, що спить, і слухала, як тихо схлипує мати в подушку. Тоді вона зрозуміла: він не просто пішов. Він покинув їх. Обох.
Пізніше було розлучення. Тривалий та не просте. Сперечалися про те, хто що «вклав», хто більше приніс. Він казав, що «від неї толку не буде, вона надто чутлива». Їй було сім. А він уже все вирішив за них.
Потім почалося шкільне життя. Перший клас.
Але вони впоралися. Вона та мама. Хоч без грошей. Хоч із орендою. Хоч і без підтримки. Олена вчилася. Працювала з першого курсу університету. Самостійно оплачувала репетиторів, одяг, проїзд. Потім узяла кредит. І нарешті могла гордитись двокімнатною квартирою. Своєю маленькою фортецею.
І ось через двадцять років він повернувся. Наче вийшов за молоком — і тільки-но повернувся. З кріслом з гаража та польським унітазом.
З «чудовою» пропозицією наче нічого не сталося. З посмішкою. Зі фразами на кшталт «ти ж одна, тобі легше». Наче вона всі ці роки сиділа біля під’їзду і чекала на нього.
Він навіть не поцікавився, як вона жила. Не спитав, що відбувалося з нею усі ці роки. Ні слова про двадцять років розлуки. Ні натяку на вибачення. Тільки — “давай поміняємося квартирами”. Наче це звичайна угода в бібліотеці.
Вона випросталась і повільно підвелася з лави. Пішла геть від дитячого майданчика. У голові пульсувала проста думка: він повернувся не до неї. Він повернувся за чимось. А коли зрозуміє, що не отримає бажаного, знову зникне.
Олена різко встала з лави. Серце глухо стукало, наче застерігаючи: не піддавайся. Але рішення вже дозріло у її душі. Вона знала, що робити.
Настав час розставити все на свої місця. Саме тоді вона вирішила, що поїде до нього. Щоб сказати «ні», і собі, і йому. Одного разу, але остаточно.
Квартира розташовувалась на околиці — у старому панельному будинку з обшарпаним під’їздом. Ліфт не функціонував, і Олена піднімалася сходами пішки.
Батько зустрів її на порозі, одягнений у спортивні штани, з виразом обличчя переможця, примружившись.
— Олено, якраз вчасно. Дивись, яка величезна вбудована шафа! Все господарство туди влізе. А шпалери — просто диво! Такі яскраві. А кухня, поглянь, яка затишна! Там ми поставимо крісло для мами. Так, холодильник старий, але в мене є знижка — потім поміняєш.
Він говорив, водив її за руку, демонструючи все так, ніби намагався продати їй квартиру. Вкладав душу, намагаючись надати значущість кожному предмету. Але з кожним його словом Олені все прикріше ставало.
— Тату, послухай. Я не збираюся переїжджати.
— Як це? Ти ж ще думала, — голос його здригнувся.
— Я думала. І ухвалила рішення. Мене повністю влаштовує моя квартира.
Батько завмер, наче вона образила його. Але швидко натягнув посмішку:
— А душова? Я сам її робив! Зовсім нова! І унітаз – бачиш, який класний!
— Тату! — вирвалось у неї. — Ти мене взагалі не чуєш! Я не переїду! Обміну не буде! Мені це не потрібне!
Тиша. Він дивився на неї, як на чужу людину. Як на того, хто його зрадив.
— Тобі шкода, так? — повільно промовив він. — А чого тоді приходила? Надію подавала?
Олена не відповіла. Розвернулась і швидко пішла. Спустилася сходами вниз, не обертаючись.
Надворі було сіро, мрячив дрібний дощ. Олена крокувала мокрими плитками, майже не відчуваючи ніг. Люди поспішали хтось із парасольками, хтось із пакетами. А вона рухалася наче в кіно. Все довкола здавалося далеким, нереальним.
На зупинці дістала телефон. Видалила його номер. Потім видалила WhatsApp, потім Telegram. Лише після цього змогла видихнути.
Ні, більше не буде дзвінків. Не буде вибачень, не буде запитань як ти там. Тому що тепер вона більше нічого від нього не отримає. Отже, дзвонити не стане. Їй навіть не було прикро. Тільки порожнеча всередині. І дивне почуття полегшення.
Якби її запитали, чи шкодує вона про своє рішення, Олена відповіла б: ні. Тому що кожна людина має вміти сказати «ні», коли її намагаються використати.
Навіть якщо це ні адресовано власному батькові. Навіть якщо з цим батьком пов’язані якісь дитячі спогади, хай і невиразні. І нехай він називає це «сім’єю» — справжня сім’я починається там, де є пошана.
А в їхній історії його ніколи не було.
Поки їхала у метро, у голові спливли інші епізоди. Підліткові. Ті, що теж були з ним пов’язані — точніше, з його відсутністю.
Їй було дванадцять, коли вона вперше мала серйозне непорозуміння з мамою. Через якусь дрібницю — оцінки з геометрії. Тоді вона подумала: «Ось зараз тато прийшов би, сказав би, що я все одно молодець».
Але тато не прийшов. Ніколи. І тоді Олена вперше заплакала в подушку. Не через маму. Через нього.
О п’ятнадцятій вона потай підробляла — розносила флаєри біля метро. Щоб купити собі зимові черевики. Мама не могла впоратися сама, але пишалася Оленою — та ніколи не просила допомоги.
А в глибині душі Олені хотілося, щоб хтось просто підійшов і сказав: «Я поруч. Я допоможу тобі». Хоч інколи.
На випускний тато не прийшов. Вона навіть не кликала його. Але в глибині душі все одно чекала. У новій сукні, з макіяжем, у туфлях на підборах. Стояла під деревом біля школи, доки не під’їхала машина з мамою. Нерозумно сподіваючись, що раптом, раптом він таки прийде.
І потім, коли вона подавала документи до університету, коли отримала першу стипендію, коли переїхала в орендовану кімнату — він ніде не з’явився. І весь цей час вона вчилася справлятися самостійно. Бути сильною. Звикла не кликати на допомогу.
І ось тепер, через двадцять років, він раптом з’явився. З претензіями, жартами та пропозицією «обмінятися квартирами». Ніби нічого не сталося. Начебто вона не росла без нього. Наче він просто трохи затримався.
На що він сподівався узагалі? Невже він не розуміє, як їй прикро? Невже тільки те що він їй “тато” дає йому право очікувати на те, що вона пробачить, що зробить усе про що він попросить?
Цікаво, то він людина така, а чи вона просто чогось у житті так і не зрозуміла?
Головна картинка ілюстративна.
