— Постав своїх родичів на місце! Інакше вони ніколи не відчепляться від тебе! — вигукнув Денис.
Коля відчував і гіркоту, і образу одночасно. Гіркоту — через те, що його ж власні рідні використали його, і образу — на самого себе. Треба було одразу твердо сказати “ні”. Але як відмовити рідній матері? Саме з цього все й почалося.
Коля з дитинства мріяв про власний автомобіль. Багато хлопчаків марили машинами, але маленький Коля буквально жив цією мрією. Коли він із батьками їхав у автобусі, то приклеювався до скла водійської кабіни й уявляв, що веде транспорт сам. Крутив уявне велике кермо, розганявся, гальмував перед зупинкою і натискав три кнопки, одну за одною, щоб відчинити двері.
Якщо хтось із сусідів копався у своєму авто у дворі, Коля миттєво втрачав цікавість до дитячих ігор і ставав поруч, уважно спостерігаючи за всіма маніпуляціями мастильних рук. Він стояв мовчки, намагаючись розібратися, як усе влаштовано. Сусіди звикли, що якщо у когось з машиною якісь клопоти, поряд неодмінно буде цей хлопчина, що кумедно витягує шию, аби нічого не пропустити.
Водійське посвідчення Коля отримав ще у школі, це було справжнє везіння. У той час, коли в інших навчальних закладах хлопці майстрували одноманітні залізні совки та хиткі табуретки, у їхній школі запровадили уроки водіння. І, звісно, Коля став одним із найстаранніших учнів. Попри посередні оцінки з інших предметів, із трудового навчання у нього завжди був найвищий бал.
Потім була армія. Після демобілізації автомобільна історія Колі обірвалася на довгі роки. Відкласти на власну, хай навіть уживану машину, йому ніяк не вдавалося. Батьки наполягли, щоб він отримав вищу освіту. І поки він навчався, вони підтримували його грошима.
Родину Нікітіних складно було назвати багатою, навіть до категорії “забезпечених” вони не належали. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше, та ще раз на два-три роки, на поїздку до моря. У сім’ї було двоє синів. Молодший доношував речі за старшим, а в школу ходив із його підручниками, що суттєво зменшувало витрати.
Обидва брати ще студентами закохалися й одружилися на старших курсах. Обидва підробляли, щоб мати змогу знімати житло. Перша робота не вирішила їхніх фінансових труднощів, але дала віру у те, що колись вони зможуть накопичити на перший внесок за власну квартиру.
Минуло кілька років, у старшого брата Анатолія з’явився син. А Коля все ще мріяв про автомобіль, який так і не переходив у категорію реальних життєвих планів.
І ось одного весняного дня, коли сонце гріло майже по-літньому і хотілося вірити, що разом із пробудженням природи розквітне й фінансове благополуччя, Колю викликав до себе керівник.
Справи у компанії йшли непогано. Вони щойно отримали великий контракт, роботи суттєво побільшало. Коля небезпідставно сподівався, що хороші результати минулого кварталу та зростаюче навантаження у цьому дадуть йому шанс нарешті отримати обіцяну надбавку до зарплати. Керівництво давно обіцяло її, але щоразу відкладало з різних причин.
— Привіт, Колю! Заходь! – Георгій Степанович показав на стілець. – Треба поговорити.
— Добрий день, Георгію Степановичу!
— Ми купили для компанії кілька автомобілів. Розраховуємо, що службовий транспорт підвищить ефективність співробітників. Один із них закріплюємо за тобою. Зайди до керівника автопарку, він видасть тобі ключі.
Коля намагався зберігати діловий вигляд, але судячи з ледь помітної усмішки, яку Георгій Степанович ховав у вуса, виходило в нього не дуже.
— Ото дитина! – не втримався начальник і пробурмотів собі під ніс, коли двері за підлеглим зачинилися.
Коля миттю забув про надбавку, про запланований обід, він мчав до кабінету керівника автопарку, благаючи долю, аби той був на місці.
— Ось довіреність, ось страховка. Підписуй тут, тут і тут. У бухгалтерії забереш паливну картку. Автомобіль знайдеш у дворі, біля будки охорони.
Коля дивився на машину і був переконаний: красивішого автомобіля на світі просто не існує. Навіть логотип компанії на борту бюджетної іномарки здавався йому ознакою солідності.
Він сів у салон, зачинив двері, і разом із звуками вулиці зник весь світ. Вдихнув неповторний запах нового авто, прислухався до рівного шелесту двигуна і відчув, що щасливіший за нього немає нікого. У нього був автомобіль. Нехай не власний, нехай лише службовий, але в ту мить це не мало жодного значення.
Просидівши так хвилин десять, він вирушив назад до офісу. Жодних зустрічей на сьогодні не було заплановано, але на столі чекали кошториси, які потрібно було завершити до кінця дня.
Він нічого не сказав Олені, хоч дуже хотілося поділитися новиною. Але варто було трохи потерпіти, аби побачити вираз її обличчя, коли він попросить її спуститися вниз.
Де він? Навіщо їй виходити? Проте цікавість узяла гору, і тепер Олена стояла біля під’їзду з виразом подиву. Коля сидів в автомобілі за три метри від неї, але вона його не помічала. Тоді він коротко сигналив.
Олена підбігла до машини, сіла на переднє сидіння, провела рукою по м’якій пластиковій панелі, відкрила та зачинила бардачок, відкинула козирок і, побачивши у ньому дзеркальце, усміхнулася своєму відображенню.
— Нова?
— Так!
— На роботі дали?
— Так!
Вони поїхали до магазину, хоча, здається, їм нічого й не потрібно було. Швидко повечеряли вдома й знову спустилися вниз – просто посидіти у новенькій машині.
Новиною поспішили поділитися з родиною. Брат жартома сказав, що тепер Коля став крутим і взагалі перестане помічати простих людей. А батьки довго розпитували, за які такі заслуги начальство його так відзначило. Всі раділи за Миколу, а він сам довго не міг заснути від переповнених емоцій.
Коли через кілька днів йому зателефонував старший брат і попросив допомогти привезти з магазину куплений стелаж, Коля навіть зрадів. Усе, що вони з Оленою могли зробити на автомобілі, вже було зроблено, і він якраз думав, куди б ще з’їздити.
Ближче до кінця тижня зателефонувала мама. Надія Тимофіївна поцікавилася, які у нього плани на вихідні.
— Колюню, може, поїдеш із нами на дачу? – нарешті озвучила вона причину свого дзвінка. — Допоможеш розсаду відвезти, ну й різне по дрібницях… А?
Відмовляти матері не хотілося, хоча поїздки на дачу він не любив ще з дитинства. Батьки обіцяли йому свіже повітря та купання в річці, а насправді доводилося цілий день копати грядки під палючим сонцем або допомагати батькові латати парник, який давно годився лише на дрова.
Довелося пояснити дружині, що їхні недільні плани доведеться відкласти ще на тиждень. Розмова була не з найприємніших, але настрій усе одно залишався піднесеним, попереду чекала довга дорога його новеньким авто зеленим заміським шосе.
Речей назбиралося стільки, що Олена просто не помістилася б у машину, навіть якби захотіла поїхати з ними. Судячи з усього, батьки довго збирали весь цей скарб. Коля навіть здивувався, як вони змогли втиснути стільки речей у свою невеличку квартиру.
— Ну, нічого, у наступний раз заберемо, – зітхнула Надія Тимофіївна, коли стало ясно, що все заплановане у багажник не влізе.
Увечері, висадивши батьків біля їхнього будинку, Коля вже їхав додому, коли задзвонила Наталя, дружина брата…
— Коля, привіт! У Микитки висока температура, — поки Коля намагався збагнути, чому з цього приводу телефонує Наталя, а не викликає невідкладну допомогу, вона вже продовжила: — Не відвезеш нас завтра вранці до лікаря?
Коля належав до тих людей, які вважали, що якщо просять — треба допомогти, а не розмірковувати, чи можуть обійтися без нього.
— Тільки, якщо рано-вранці, перед роботою. Ранкову нараду я пропустити не можу.
— Так-так, звісно. Тоді до завтра!
У поліклініці було повно людей, попри робочий день. Діти не обирають, коли їм хворіти — так, щоб це було зручніше для батьків. Черга рухалася повільно, і Колі довелося поспішати, аби не спізнитися на роботу.
Через тиждень теща попросила відвезти її на ринок закупитися до свята. Потім треба було завезти пилосос у ремонт. Після цього батько купив тример, і знову довелося їхати на дачу.
У родичів завжди знаходилися справи, для яких неодмінно потрібен був автомобіль. Як вони справлялися без нього раніше, залишалося для Колі загадкою.
Ще через місяць у нього відбулася неприємна розмова на роботі. Начальник автопарку тонко натякнув, що корпоративний автомобіль призначений для потреб компанії, а не особистих поїздок Миколи. І якщо ситуація не зміниться, доведеться піднімати це питання перед керівництвом.
Рідні, які швидко звикли до того, що в сім’ї з’явилася машина, відмовлятися від неї не збиралися, навіть попри Кольчині прохання користуватися нею лише у крайніх випадках.
— А як, по-твоєму, я це все потягну на собі? — з обуренням запитувала Надія Тимофіївна. — Ось уже не думала, що ти рідній матері відмовиш! Не такого я тебе, Колю, виховувала!
І Коля погоджувався.
— Ти вже втретє відкладаєш поїздку до меблевого! — обурювалася дружина. — Чому справи твоїх родичів для тебе важливіші за наші власні? А наступного тижня нам ще до моїх батьків на дачу їхати. І на ринок з мамою треба, там дешевше. Ти не забув?
— А може, ми поїдемо до них електричкою? Мені вже складно пояснювати на роботі такий пробіг.
— У таку далечінь? У переповненій, задушливій електричці? Ти серйозно?
— Ну, раніше ж якось їздили. Зрозумій, у мене будуть серйозні проблеми…
— Проблеми у тебе через твоїх родичів, яким ти ніколи не вмієш відмовити!
Сперечатися з дружиною було марно. Микола поступово почав розуміти, що поява службового автомобіля приносить йому більше проблем, ніж радості.
Розібратися, кому справді не обійтися без його допомоги, а хто міг би впоратися сам, йому було складно. Кожен переконував, що без машини ніяк: здоров’я вже не те, вантаж надто важкий або габаритний, на таксі дорого, а в громадському транспорті дитина ще більше захворіє… і так без кінця.
Треба було мати мудрість царя Соломона і його ж авторитет, аби вирішити, хто з родичів справді потребує допомоги, а хто просто не хоче шукати інші варіанти.
Коли Коля почав відмовляти, на нього стали ображатися. Він говорив, що вони з дружиною не можуть виконати свої справи, адже він постійно працює особистим водієм для всіх родичів по черзі. На це йому відповідали, що у них машина завжди під рукою, і вони у будь-який момент можуть зробити все, що їм потрібно. Іншими словами, ситуація почала виходити з-під контролю.
З усього їхнього відділу машини дали тільки Миколі та його колезі Денису. І якось, розговорившись за обідом, Коля поскаржився, що через допомогу родині у нього вже серйозний пробіг.
— Спочатку я був радий возити — привозити. Треба ж родичам допомагати. Але зараз це прямо якась проблема.
— Постав своїх родичів на місце! Інакше вони ніколи з тебе не злізуть! — вигукнув Денис.
— Я почав відмовляти — вони ображаються. Якщо так далі піде, або з усіма родичами посварюся, або машину заберуть.
— Я дружині відразу сказав, що в машині стоїть GPS маячок, і що начальство бачить всі мої поїздки. І додав, що якщо пробіг на машині у вихідні та ввечері буде більшим, ніж у робочий час, то машину заберу, — пояснив Денис. — А іншим родичам сказав, що якщо засічуть, що я машину в особистих цілях використовую, то заберуть відразу.
— А що мені робити? Так треба було говорити з самого початку. Зараз вже пізно. Не повірять.
— Так скажи, що тобі тільки зараз поставили. Пробіги великі — от і поставили.
— Коля, привіт! — почувши голос брата, Микола подумав, що дзвонить він не просто так, — Виручай! У Наташки скоро день народження, треба продуктами затаритися.
— Не можу. Начальство не дозволяє.
— Як це? Раніше дозволяло, а тепер ні? — здивувався Толя.
— Так і раніше не дозволяло… — почав був Микола.
— Ну от! І не парся тоді! Коли приїдеш?
— Я не приїду, Анатолій. Мені начальство GPS-моніторинг поставило. Тепер всі мої пробіги у них у комп’ютері. Допригався…
— GPS що?
Колі довелося пояснити брату, як працює система контролю службового транспорту, хоча сам він уявляв це лише у загальних рисах.
На дні народженні у Наталки довелося розповідати це ще раз. Родичі ніяк не могли повірити, що вони тепер залишилися без автомобіля. Особливо прикро було, що машина є, а користуватися нею, як раніше, тепер не можна.
— Це все дача ваша! — не втрималася теща Надія Тимофіївна. — Ну от, що ви туди возили? Відвезли б розсаду і заспокоїлися, як усі нормальні люди! Ні, їм ще треба!
— А може, не треба стільки по ринках шастати? — не залишилася у боргу Марія Леонідівна. — На бензин витратили більше, ніж зекономили!
— Вона не може стільки на собі носити! — вступилася за матір Наталія.
— Тобі-то вже краще помовчати! Поліклініка в 10 хвилинах пішки від дому! Ні, їй на машині треба!
— У дитини температура висока була!
Не в силах терпіти, як сваряться родичі, Коля взяв дружину під лікоть і потягнув до виходу. Йому зовсім не хотілося бути свідком сімейних сцен. А на вулиці світило сонце, обіцяючи Колі безхмарне майбутнє без настирливих родичів та їхніх безкінечних проханнях.
