— Спадок тепер і мій, раз ви одружилися, — заявила свекруха, уважно розглядаючи бабусину колекцію прикрас.
Марія сиділа на кухні, повільно сьорбала охололу каву. Годинник на стіні показував одинадцяту вечора. У квартирі панувала напружена тиша. Жінка перевела погляд на раковину й тяжко зітхнула — гора немитого посуду мовчки дорікала їй за безсилля. На плиті стояли брудні каструля й сковорідка з засохлими рештками вечері.
— Як усе дійшло до цього? — прошепотіла Марія, стискаючи теплу чашку в долонях.
Ще рік тому вона жила в цій трикімнатній квартирі сама. Це було її затишне гніздечко, її спокійний світ. Тут панували порядок, тиша й свобода. Вона могла читати до світанку, слухати музику, приймати подруг. Життя здавалося простим і зрозумілим. А потім з’явився Іван. Високий, харизматичний, уважний. Він говорив саме ті слова, які хочеться почути. Красиво залицявся, дарував квіти, водив у театр. Марія повірила — вона зустріла свою долю.
— Вийдеш за мене? — запропонував Ваня через три місяці знайомства. — Ми будемо щасливі разом.
Весілля було скромне, але щире. Марія світилася від радості. Вона вірила у казку про велике кохання. Іван переїхав до неї. Перші тижні були мов медові. Разом готували, дивилися фільми, будували плани на майбутнє. Але вже за два місяці все різко змінилося.
— Машо, нам треба поговорити, — сказав Іван за сніданком. — У мами проблеми з житлом.
— Які ще проблеми? — Марія відірвала погляд від тарілки.
— Вона більше не може жити з Сашком. Я подумав… може, вона поживе з нами? Тимчасово, звісно.
Жінка задумалася.
У свекрухи була власна двокімнатна квартира. Вона сама виховувала Івана і Сашка. Після весілля Іван переїхав до Марії, а Сашко привів додому свою дружину. Наталка була моторна та власна, тому у них зі свекрухою часто виникали сварки.
Марія розгубилася. Вона майже не знала свекруху — жінка здавалася різкою й неласкавою.
— Ваню, але ж ми тільки-но одружилися. Нам потрібно побути наодинці, звикнути одне до одного.
— Машо, ну що ти? Це ж моя мама. Я не можу так її залишити.
Погляд Івана був такий благальний, що Марія не змогла відмовити. Вона кивнула, навіть не підозрюючи, у що вляпалася.
Свекруха приїхала з двома валізами й твердим наміром залишитися надовго. Вже з першого дня Валентина Петрівна взялася командувати.
— Маріє, ти неправильно готуєш картоплю, — заявила вона, скуштувавши обід. — Треба більше засмажки додавати.
— Ваня звик до справжньої домашньої їжі, — додала вона з докором. — А ти його годуєш напівфабрикатами. Я ж бачу, звідки ці млинці.
Щодня — нові зауваження. То Марія неправильно пилососить, то не туди складає речі. Квартира перетворилася на протистояння за особистий простір.
— Мамо, може, ти пошукаєш собі інше житло? — несміливо запропонував Іван одного вечора.
— Синку, що ти таке кажеш? Скоро все владнається, — відповіла Валентина Петрівна з невинним виглядом.
Та час минав, а вона навіть не натякала на від’їзд. Марія поступово ставала гостею у власному домі.
Вона допила каву й підвелася. Треба було прибратися на кухні. Завтра знову буде важкий день. Знову — зауваження, критика, натяки…
Марія відкрутила кран і почала мити посуд. Тепла вода стікала з тарілок, змиваючи залишки вечері й останні ілюзії про сімейне щастя. Іван спав спокійно, не знаючи роздумів дружини.
— Як я могла так помилитися? — прошепотіла Марія, ледь чутно.
Рік тому вона була незалежною, впевненою в собі жінкою. Тепер же — мов наймана робітниця у власній квартирі. Почуття до Івана танули з кожним днем. Романтика згасла під тягарем побуту та постійної присутності свекрухи.
Закінчивши прибирання, Марія вимкнула світло на кухні. Тихо пройшла до спальні, намагаючись не розбудити чоловіка. Лягла на самий край ліжка — якнайдалі від нього. Його тепло більше не заспокоювало, а лише нагадувало про помилку, якої вона припустилася, коли сказала йому “так”.
Вранці її розбудив голос телевізора. Свекруха вже снідала на кухні й голосно коментувала новини.
— О, і невістка прокинулася, — сказала Валентина Петрівна. — А я вже дві години на ногах.
— Доброго ранку, — стримано відповіла Марія, наливаючи собі чаю.
— Яке ж воно добре, коли в хаті безлад? — продовжила свекруха. — Вчора знову пил у вітальні не витерла.
Марія промовчала. Сперечатися з Валентиною Петрівною було марно. Вона швидко поснідала й пішла на роботу — тільки там можна було вільно зітхнути.
Опівдні задзвонив телефон. На екрані висвітився номер тітки Людмили.
— Машо, рідна… — тремтячий голос змусив серце стискатися. — У мене сумні новини. Бабуся Клава… вона цієї ночі пішла з життя…
Марія мовчки слухала. Її хресна бабуся Клавдія була для неї рідною душею. Добра, мудра, завжди підтримувала, вірила у Марію тоді, коли ніхто інший не вірив.
Через тиждень жінку викликали до нотаріуса.
— Клавдія Михайлівна залишила вам спадок, — повідомив літній чоловік. — Колекцію прикрас. За попередньою оцінкою — досить цінну.
Марія відкрила скриньку — і затамувала подих. Усередині лежали старовинні сережки, каблучки, браслети… Кожна річ — мов витвір ювелірного мистецтва.
— Орієнтовна вартість — дуже гідна, — додав нотаріус.
Марія ледь дихала.
Удома вона обережно поставила скриньку на туалетний столик у спальні. У променях вечірнього сонця прикраси мерехтіли, мов живі. У кожному виробі — пам’ять про бабусю Клаву.
— Ой, які гарні цяцьки! — вигукнула Валентина Петрівна, зазирнувши до кімнати. — Можна ближче глянути?
Марія напружилась, але кивнула. Свекруха взяла в руки золоту каблучку з ізумрудом.
— Яка краса, — протягла вона, приміряючи прикрасу. — Але ти ще надто молода для таких речей.
— Це пам’ять про бабусю, — тихо мовила Марія.
— Та звісно, звісно, — кивнула Валентина Петрівна. — Але погодься: подібні прикраси більше пасують жінкам у зрілому віці. Оце кільце, наприклад, на мені виглядало б чудово.
Марія обережно забрала каблучку з рук свекрухи й поклала назад у скриньку.
— Я поки що не планую з ними розлучатися.
— Та ну тебе, як дитина, — розсміялася Валентина Петрівна. — Невже шкода поділитися з родиною?
Наступного дня вона знову заговорила про прикраси…
— Машенько, а може, ти позичиш мені ту брошку? — запитала Валентина Петрівна за сніданком. — Завтра зустрічаюсь із подругами. Хочеться виглядати достойно.
— Ні, — коротко відповіла Марія.
— Як це — ні? — здивувалася свекруха. — Я ж не назавжди прошу. Лише на один вечір.
— Я сказала — ні.
Іван відклав телефон й глянув на дружину.
— Машо, ну що тобі варто? Мама ж не краде, просто просить.
— Ваню, це мої речі, — різко сказала Марія. — І я не хочу їх нікому давати.
Валентина Петрівна насупилася й демонстративно відвернулася. Атмосфера в домі стала ще напруженішою.
Кожен день приносив нові «прохання». То свекруха хотіла приміряти сережки, то запитувала, чи не продасть Марія браслет. Вона постійно натякала, що прикраси марно лежать без діла.
— Навіщо тобі стільки золота? — питала Валентина Петрівна. — Ти ж їх все одно не носиш.
— Це не ваша справа, — відповідала Марія.
— Як це — не моя? Ми ж сім’я! У сім’ї все має бути спільне.
Ситуація погіршувалася з кожним днем. Марія втомилася. Колись цінні, теплі серцю прикраси перетворилися на джерело постійної напруги.
У суботу зранку жінка вирішила зайнятися генеральним прибиранням. Може, фізична праця допоможе хоч трохи відволіктись. Взялася за ванну кімнату — терла плитку, мила дзеркала, чистила сантехніку.
Через дві години спина нила. Марія вимила руки, освіжила обличчя холодною водою. Потрібно було лягти хоч на п’ять хвилин.
Вона зайшла до спальні — і застигла. На ліжку сиділа Валентина Петрівна, схилившись над відкритою скринькою. В руках у неї — намисто з перлин.
— Що ви робите? — тихо запитала Марія.
Свекруха здригнулася, але намисто не відпустила. Її пальці міцно стискали прикрасу.
— Та подивитися вирішила, що ти тут ховаєш, — байдуже відказала вона.
— Навіщо ви риєтесь у моїх речах? — голос Марії тремтів від обурення.
Вона підійшла ближче. Руки трусилися від обурення. Але свекруха навіть не подумала вибачитися.
— Яких «твоїх»? — всміхнулася Валентина Петрівна. — У цьому домі немає чужого. Це наш спільний дім.
— Це моя квартира! І мої прикраси! — вигукнула Марія.
Серце шалено калатало. Такої упевненої у своїй правоті Марія її ще ніколи не бачила.
— Не кричи на мене, — спокійно мовила Валентина Петрівна. — Раз ти з моїм сином одружена, то спадок тепер і мій теж.
Світ навколо Марії завмер. Слова свекрухи відлунювали в голові, мов глухий дзвін. Вона не могла повірити у почуте.
— Як ви можете таке казати? — закричала Марія. — Це спадок моєї бабусі! Ви не маєте до нього жодного стосунку!
— Маю, — незворушно відповіла свекруха. — Мій син тепер твій чоловік. А отже, все у вас спільне.
Валентина Петрівна погладжувала перлини, наче вже вважала їх своєю власністю. В її очах горіла непохитна впевненість у власній правоті.
— Негайно покладіть намисто на місце! — Марія простягнула руку.
— Не покладу, — Валентина Петрівна міцно притисла прикрасу. — Воно мені більше личить.
Обличчя свекрухи світилися тріумфом. Вона насолоджувалася своєю владою. А Марія стояла, готова вихопити прикрасу з її рук.
— Віддайте зараз же! — голос Марії тремтів.
— Не смій на мене підвищувати голос! — зірвалася Валентина Петрівна. — Я тобі не якась дівчинка з вулиці!
Терпець Марії урвався. Місяці ображень і мовчання прорвалися в один момент:
— А я вам не служниця! І терпіти вас більше не зобов’язана! З мене досить! Збирайте речі й геть із мого дому!
— Що?! — Валентина Петрівна опустила намисто. Її обличчя змінилося. — Ти що, виганяєш мене?!
— Саме так! Забирайтесь геть! Я вас більше тут не потерплю!
Свекруха затремтіла. Уся її самовпевненість миттєво зникла. Тепер вона виглядала розгубленою й наляканою.
— Але мені нікуди йти! — закричала Валентина Петрівна. — У мене немає грошей, щоб орендувати на квартиру! А з Наталкою я не уживуся під одним дахом.
— Це не мої проблеми! — відрізала Марія. — Просіть допомоги у свого сина. Нехай він вас і утримує!
Сльози покотилися по щоках свекрухи.
— Як же так?.. — схлипувала Валентина Петрівна. — Я ж його мати… Ти не маєш права мене виганяти!
— Ще й як маю! Це моя квартира!
У цю мить у спальню увірвався Іван. Чоловік щойно повернувся з магазину. Він розгублено дивився на заплакану матір і обурену дружину.
— Що тут відбувається? — запитав він.
— Твоя мама залізла в мою шкатулку! — закричала Марія. — Хотіла забрати намисто!
Іван перевів погляд із дружини на матір. Та схлипувала, міцно притискаючи намисто.
— Я хотіла, а взяти те, що по праву належить родині, — виправдовувалася Валентина Петрівна.
— Машо, ну заспокойся, — примирливо сказав Іван. — Мама ж нічого не взяла.
Марія застигла. Чоловік став на бік матері, навіть не спробувавши розібратись у ситуації. Її слова нічого для нього не значили.
— Ваню, ти серйозно? — Марія не вірила своїм вухам. — Твоя мати нишпорила в моїх речах!
— Ну і що? Ти ж однаково ті прикраси не носиш, — знизав плечима Іван.
Останні ілюзії розсипалися. Марія зрозуміла: для Івана вона — ніхто. Просто зручне доповнення до його життя.
— Оце як? — Марія подивилася на чоловіка зовсім іншими очима. — То ти теж вважаєш, що маєш право на мій спадок?
— Ми ж сім’я… — невпевнено відповів Іван. Голос його тремтів. Він розумів, що перейшов межу. Але повертатися назад було пізно.
— Ні! — вигукнула Марія. — Досить! Збирайтесь обидва й геть з моєї квартири!
— Маша, ти що, у своєму розумі? — спробував зупинити її Іван.
— Ні, це ви з матір’ю не у своєму розумі! — Марія вказала на двері. — Йдіть! Негайно!
Її рука тремтіла від обурення, але в голосі звучала незламна рішучість. Іван ніколи не бачив дружину такою.
— Але, Машо…
— Ніяких “але”! Забирайтеся! Я більше не дозволю вам руйнувати моє життя!
Валентина Петрівна голосно плакала, вчепившись синові в рукав. Іван розгублено переводив погляд із матері на дружину, ніби не розумів, що сталося. Його світ валився просто на очах.
— Маріє, подумай, що ти робиш, — спробував він ще раз.
— Я роблю те, що мала зробити давно! — крикнула вона, відчиняючи шафу й починаючи вивалювати речі чоловіка. — Геть! Усі геть!
Минуло пів години — і Марія виставила їх за двері. Повернула ключ у замку й притулилася до дверей спиною. Закрила очі. Нарешті в її житті не залишилося нікого, хто ображав би її, змушував терпіти й мовчати.
У квартирі запанувала тиша. Марія зайшла до спальні й взяла в руки бабусину шкатулку. Прикраси знову були в безпеці. Як і вона сама.
— Дякую тобі, бабусю, — прошепотіла Марія. — Ти залишила мені не лише спадок. Ти дала мені сили розпочати нове життя.
Вона усміхнулася й підійшла до вікна. Сонце повільно ховалося за обрієм, розмальовуючи небо золотими барвами. Попереду чекала свобода.
Іван стояв під дверима материної квартири, тримаючи валізу й кидаючи короткі погляди на розпашілу від сліз Валентину Петрівну. Вона мовчала, стискаючи в руках пакет із речами. Двері відчинила Наталка — невістка молодшого сина. Погляд її був красномовний.
— Знову ви?.. — сухо мовила вона, не роблячи кроку назад.
— Нам більше нікуди йти, — зітхнув Іван. — Тимчасово…
— Тимчасово — це найважче слово у цьому домі, — відрізала Наталка. — Але заходьте. І спробуйте жити тихо. Я вже не та, що була рік тому.
Свекруха гірко посміхнулась. Її колишня впевненість зникла. Колись вона виганяла Наталку з кухні, повчала, як прати сорочки й солити борщ. Тепер усе змінилось — і влада, і ролі.
Іван пройшов усередину. Квартира, яка колись здавалася йому рідною, тепер стала єдиною можливою домівкою.
