Я прокинулася від звуку дощу, що барабанив по підвіконню. Не осіннього, м’якого й ніжного, а рідкого, холодного, клятого крижаного дощу, що обпікає шкіру, як голки. Мені виповнилося тридцять сім.
Сім років тому, на моє тридцятиріччя, він запропонував мені вийти за нього. Сьогодні я прокинулася сама в нашому, тепер моєму, великому ліжку. Пухнастий кіт муркотав біля ніг, єдина тепла істота в цій похмурій ранковій кімнаті.
Світло за вікном було сірим, безнадійним, таким самим, як і мій настрій. Я не відчувала нічого, крім величезної, важкої порожнечі всередині.
Антон пішов рівно три місяці й один день тому. Залишив повідомлення на холодильнику, притиснуте магнітом з Венеції, куди ми так і не поїхали. «Мені потрібно піти, Соню. Пробач».
Я не пробачила. Я застигла. Моє життя перетворилося на паузу, на очікування, що ось-ось двері клацнуть, і він повернеться.
Сніданок був ритуалом самозбереження. Я варила каву в італійській кавоварці, що залишилася від нього, смажила хліб і розбивала яйце так, щоб жовток залишався цілим. Все як він любив. Як ми любили.
Коли розливала каву, рука тремтіла, і трохи гарячої рідини пролилося на стіл. Я дивилася на цю темну пляму, що розтікалася по дереву, і раптом відчула, що більше не можу. Не можу робити вид, що все гаразд. Не можу жити в цьому музеї нашого минулого.
Увечері мама та сестра влаштували у мене «маленьке свято», щоб розважити мене. Вони принесли торт, червоне вино й наполегливі посмішки. Я сиділа в кріслі, вбрана в шовкову піжаму, яку Антон назвав «піжамою щасливої людини», і відчувала себе акторкою у власному житті.
— Соню, у нас для тебе сюрприз, — мама сяяла, простягаючи мені велику плоску коробку, обгорнуту в дорогий папір з оксамитовими стрічками.
Моє серце на мить затріпотіло. Дивна, дурна надія. Може, він? Може, він влаштував це? Може він нарешті повернеться? Я почала розгортати папір з неймовірною ніжністю, наче під ним крилася жива істота.
Але всередині не було ні подарунка, ні листа. Там лежала папка. Сіра, з написом «Елітна Нерухомість». А всередині — фотографії будинків, описи, плани. І коротка записка від мами: «Дорога доню, продай цю квартиру зі спогадами про нього. Купи щось маленьке й свіже. Почати з чистого аркуша. Це найкращий подарунок».
Я подивилася на неї. Вона усміхалася — щиро, з любов’ю. Вона бажала мені лише найкращого. Але в цю мить її турбота відчулася найжахливішою зрадою. Вона пропонувала мені не просто продати стіни, вона пропонувала стерти останні сліди нашого спільного життя. Викинути наші сни, наші сварки, наші ночі, наші ранки. Зробити так, ніби нас ніколи не було.
— Що це? — мого голосу майже не було чути.
— Це твоє майбутнє, Софійко, — сказала мама, сідаючи поруч і взявши мою руку. — Ти вмираєш тут. Ти живеш з його фантомом. Дивись, які чудові варіанти в нових районах! Світло, простір!
Я дивилася на фотографії бездушних, стерильних інтер’єрів, а бачила нашу вітальню, де ми вперше потанцювали під звуки дощу. Нашу кухню, де я навчилася готувати його улюблену пасту. Наші вікна, з яких ми спостерігали, як місто засинає та прокидається.
— Ні, — сказала я. Одне слово. Тихе, але тверде.
— Софіє, будь розсудливою, — голос мами став різким.
— Ні, — повторила я впевненіше, підводячись. — Це мій дім. Мої спогади. Мій біль. І моє право вирішувати, що з ним робити.
Тієї ночі, після того як вони пішли, залишивши на столі нерізаний торт і папку з оголошеннями, я зробила те, чого не робила весь цей час. Я пішла до його шафи. Він не забрав свої речі. Сказав, «потім».
Я відчинила дверці. Пахло його парфумами, його тілом. Я обійняла його сорочки, зарилася обличчям у тканину і, нарешті, заридала. Не тихо, не стримано, а гучно, тілесно, вивольно. Я плакала за ним, за нами, за тим, що померло.
А потім, коли сльози висохли, я вийняла всі його речі. Акуратно склала в коробки. Не для того, щоб викинути, а щоб звільнити простір. Його простір. Я залишила одну його стару футболку для кота, який любив на ній спати.
Я взяла папку від мами, але не для того, щоб шукати нову квартиру. Я відкрила її на чистому аркуші. І почала писати. Спочатку незв’язно, потім все швидше. Я писала нашу історію. Таку, якою вона була. Без прикрас, без ідеалізації. Який він був, якою я була, що ми робили одне одному прекрасного й болючого.
Це був не лист йому. Це був лист собі. Тій, якою я була. Тій, якою я стала.
На світанку дощ припинився. Я підійшла до вікна. Мокрий асфальт блищав під ліхтарями, відображаючи перші промені сонця. Світ був холодним, чистим і неймовірно красивим.
Моя мама, зі своєю папкою, хотіла, щоб я втекла від болю. Вона дала мені квиток на потяг у нікуди. Але цей жорстокий, болючий подарунок змусив мене зупинитися. Подивитися своєму демону в очі. Обернути його на свого вчителя.
Я не продала квартиру. Я переставила меблі. Віддала на благодійність його речі, які не мали для мене особистої цінності. Купила новий диван — яскраво-бірюзовий, кольору, який Антон ненавидів би. Я почала жити не після нього, а поруч зі своєю пам’яттю про нас.
Іноді, в такі самі дощові вечори, я все ще відчуваю ту порожнечу. Але тепер я знаю — це не дірка в мені, це просто місце, де колись було щось дуже важливе. І я вже не боюся туди дивитися. Той день народження, той крижаний дощ і та сіра папка стали найжахливішим і найціннішим подарунком у моєму житті. Вони не повернули мене до життя. Вони дали мені нове.
