Соня крізь сльози дивилася на свого нареченого, тепер уже, виходить, чоловіка. Щойно вона знайшла його у коморі ресторану в обіймах її подружки Лілі.
– Ти… ти… – почала вона, але слова застрягли в горлі.
Валерій зробив крок до неї.
– Сонь, та постривай ти! Ти все не так зрозуміла! Ми просто дуріли! Лілю, та скажи ж їй!
Валерій намагався оговтатися, тер обличчя руками. Ліля, спокійно поправляючи одяг, дивилася на неї.
– Господи, ти ніби з місяця впала! І ти думаєш, що штамп у паспорті щось означає? Дурниці. Це не кайдани, якщо що.
– Лілю, ти ж моя подруга… Як ти могла?
Ліля заверещала:
– Що могла? Що такого сталося? Я твого чоловіка вбила, чи якийсь шматок у нього забрала? Що тобі не так? Ти вийшла заміж, у тебе попереду стабільність і купа таких ситуацій, то звикай! Ось тобі й Білосніжка!
Ліля вийшла, а Валері1 спробував взяти її за руки. Соню навіть нудило.
– Не чіпай мене! Ніколи більше не чіпай!
Валерій зітхнув.
– Сонь, ну не роби з мухи слона! Нічого ж не було! Заспокойся, ти все одно вже моя дружина.
– Все одно? Сьогодні я твоя дружина, а завтра вже ні. Чи ти не в курсі, що шлюб можна анулювати?
– Ти цього не зробиш. У нас понад п’ятдесят гостей!
– Валерію, не забувай – твоїх гостей. З моїх була лише Ліля. І то, як виявилося, вона скоріше твоя гость. Дай пройду.
Вона відштовхнула чоловіка й вискочила на вулицю. Куди завгодно, тільки подалі звідси. Усі її мрії жити, як усі, розсипалися в одну мить.
Соня дійшла до парку, сіла на лавку. Самотні перехожі з подивом дивилися на її розкішну весільну сукню. Соня злісно шепотіла самій собі: «Усе. Більше ніколи ніяких експериментів. Досить».
Вона опустила очі й побачила телефон. У старенькому бузковому чохлі, швидше за все, дитячий. Напевно, якась дитина згубила, чи просто забула. Вона взяла його в руки, повертіла. «Ну і як тепер знайти, кому його повернути?» Натиснула на кнопку збоку, і екран засвітився. «Ось так діло, ніякого пароля!»
Палець випадково торкнувся екрана й потрапив на значок галереї. І одразу на екрані з’явилося дитяче личко в невмілому селфі. Соня мимоволі усміхнулася. Потім вона відкрила відео й завмерла. Воно було зняте на Новий рік, тобто чотири місяці тому.
Маленька ялинка, дуже простенькі іграшки, темно. Лише гірлянда освітлювала дитяче личко. Дівчинка плакала, а потім почала говорити:
– Діду Морозе, я не встигла написати тобі листа, але, мабуть, у тебе теж є телефон. Я хочу тебе дуже попросити… Не даруй мені жодних подарунків. Я навіть можу віддати тобі свою найкращу ляльку. Правда, у неї зовсім мало волосся, але це тому, що я часто робила їй різні зачіски… Ти нічого мені не принось. Просто допоможи татові ходити ніжками. Він дуже переживає… А тітонька сказала, що якась опіка мене скоро забере. Я не хочу, щоб мене у тата забирали. Він хороший. Будь ласка, Дідус Морозе, допоможи нам.
Соня дивилася на потемнілий екран. Відео було останнім, точніше, першим. Вона підняла обличчя до вітру. Чомусь очам стало гаряче. Невже вона знову плаче? Другий раз за день. Якось занадто багато.
Потім вона знайшла той самий будинок на фотографіях і вирушила туди, купивши по дорозі солодощів.
– Тату, тату, там наречена справжня!
– Катюшу, ти що? Звідки тут наречена?
Соня ступила на світло. Назустріч їй їхав у інвалідному візку чоловік. Йому було років 35. Погляд живий, але обличчя… обличчя наче згасле. Глибока зморшка між бровами.
– Доброго дня, ви до нас?
Його брови злітали догори, а дівчинка тут же застрибала поруч.
– Я ж казала, казала!
Чоловік суворо подивився на неї.
– Не добре так підстроювати та вплутувати в свої хитрощі сторонніх.
Соня остаточно заплуталася.
– Постривайте, тепер уже я нічого не розумію. Я знайшла телефон вашої доньки й зайшла, щоб повернути. Ну й щоб не з порожніми руками. Ось.
Чоловік знову подивився на неї.
– Тобто ви хочете сказати, що не знайомі з Катею й ні про що з нею не домовлялися?
– Та ні, звичайно. Але взагалі стало цікаво, а чому ми маємо бути знайомі?
Чоловік зітхнув, подивився суворо на Катю, яка при цьому усміхалася на всю. Потім глянув на Соню.
– Ну, раз вже прийшли з тортом, давайте чаю поп’ємо, а ми з Катею все розповімо. І дякую за телефон. Він нам дуже потрібен.
Поки закипав чайник, маленька господиня їй усе виклала.
– Ми з татом сперечалися. Я сказала, що ми скоро будемо з ним гуляти, а він сказав, що див не буває і треба жити в реальності. А по телевізору показували наречених. Я йому й кажу: «Ось якщо ми зустрінемо живу справжню наречену, то ти погодишся, що дива бувають». Не знаю, чому так сказала. А потім подумала: «Ну раптом хтось одружується, а ми у віконце побачимо». А тут ти… Ну ось тепер тато буде думати, що хоче. Але дива таки бувають!
Соня усміхнулася.
– Звичайно, бувають. І, схоже, одне з див – це прекрасна дитина.
Соня витримала два дні, і кожного дня постійно думала про Катю й Мішу. Нічого не могла із собою вдіяти. Вона знову пішла до них, накупивши Каті всяких книжок, ігор, ляльок – усього, що, на її думку, має бути в звичайної дівчинки.
Міхайло подивився на неї похмуро.
– Навіщо ви прийшли? Катя тільки про вас і говорить.
Соня не стала звертати уваги на його поведінку.
– А підемо гуляти в парк.
– Та ви взагалі ненормальна!
Міхало мимоволі усміхнувся. Він чинив опір, як міг, але протистояти Соні та Каті шансів не було.
Вони весело балакали, коли раптом почули:
– Та ну, не може бути! Ти взагалі хвора, чи що? Проміняла мене на нього?
Соня встала перед візком, закриваючи собою Мішу й Катю. Але не тут-то було. Катя вискочила, стала перед нею й виставила кулачки.
– Йди геть від моєї Соні!
Валерій захихотів, а Соня зрозуміла – він п’яний. Лише цього не вистачало.
– Пішла геть, малявка!
Він ледве штовхнув Катю, а Соня одразу ж штовхнула його.
– Не чіпай дитину!
Валерій схопив її за руку й почав сіпати.
– Ти… ти все зіпсувала!
І тут же відлетів на землю. Соня повернулася. Поруч з перекошеним від болю обличчям Валерієм стояв Міша й потирав руку.
Катя прошепотіла:
– Я ж казала, що дива бувають.
Вони одружилися через півроку. Міхайло категорично сказав, що до РАЦСу – тільки на своїх двох. Він займався вдень і вночі, а Соня весело реготала.
– Якщо ти думаєш, що я за цей час передумаю, ти дуже помиляєшся.
Міша усміхався, притягував її до себе й питав:
– Ну скажи, за що мені таке щастя?
Соня замислювалася, а потім серйозно говорила:
– Ось не знаю… Таке щастя – і тобі!
Міша піднімав брови, Соня зіскакувала з колін, показувала язика й реготала.
Загалом, останнім часом вона дуже багато сміялася. І більше не боялася показувати емоції.
