— Сину, так не буває, розумієш? Не буває.
— А я кажу — буває. Знаєш, чому ти так тримаєшся за цього Миколаївича? Та тому, що він тебе переконав, що так не буває.
— Батьку, наш ресторан може приносити прибуток у рази більший. Згадай, раніше ніхто не міг з ним конкурувати, а тепер що? Ціни страшні, люди заходять рідко. Ще трохи — і можна буде закриватися.
— Я розумію, ти на все дивишся зі своєї молодої точки зору. У молодості воно завжди так: здається, що все вирішується якимись дивами, але це не так. Щоб людина навчилася готувати, потрібні роки навчання.
— Тату, ти зараз заперечуєш, що є люди, яким це дано від народження. Дано, розумієш? Так, навчання, звісно, потрібне, але тільки в таких людей їжа буде жива. Справжня, смачна.
— Ні, ні і ні. Ось що хочеш мені говори, але я залишуся при своїй думці.
Ігор втомлено зітхнув. Чим більше років ставало батькові, тим упертішим він ставав. Сперичався навіть тоді, коли з самого початку розумів, що не правий. Ігор підозрював, що тому просто нудно, і він хитрo усміхнувся.
— Тату, а давай побємося об заклад. Якщо я за місяць знайду таку людину — ти цілий рік не сперечаєшся зі мною, з усім погоджуєшся. Ну, а якщо виграєш ти, і я не знайду такої — я тобі подарую свій карабін. На полювання ходитимеш.
Юрій Євгенович навіть окуляри на ніс націпив. Після того, як він відійшов від справ, ліс і полювання стали його головним захопленням. В Ігоря стільки часу не було, але іноді він підтримував батька, а цей карабін йому робили на замовлення за кордоном. Коштував він шалені гроші, але Ігор звик, що в нього все найкраще. У нього самого була велика мережа булочних і кав’ярень. А от зараз він намагався витягти з прірви ресторан батька, завдяки якому, власне, і став тим, ким є.
— Той самий? Той самий. І не пожалкуєш?
Ігор усміхнувся. Взагалі, він так чи інакше збирався йому його подарувати, але не викликала у нього полювання такого азарту, як у батька. Ну а зробити татові приємно — це взагалі святе. Ось же випадок підвернувся, і батько не зможе встояти.
Юрій Євгенович, коли зрозумів, що син не жартує, схопився.
— Я згоден! Давай, можеш вже везти свій карабін.
— Тату, не забувай — якщо я виграю, тобі доведеться цілий рік зі мною погоджуватися. Не сперечатися.
Літній чоловік весело розсміявся.
— Ну, це мені точно не загрожує.
Ігор потер руки.
— Ну нарешті зможу тобі довести, що дива існують.
Але батько вже не слухав. Він бачив, що в сусідній сад вийшла його сусідка. Ганна Іванівна не так давно купила будинок і переїхала. А от Юрій Євгенович останнім часом відчував, що спілкуватися з нею йому майже так само цікаво, як і бути на полюванні. І от це все приводило його в розгубленість. А коли сусідка сказала, що в молодості у неї був розряд зі стрільби, літній чоловік взагалі втратив спокій. Учора він знайшов дуже незвичайний рецепт тістечка і сьогодні то й то визирав, щоб здивувати Ганну Іванівну.
Ігор усміхнувся, одразу сказав, що йому час йти, і не образився, коли батько з полегшенням його випроводив.
Мами не було понад десять років. Ігор, коли вона померла, дуже переживав за батька. Той замкнувся, перестав усміхатися. І дуже довго тривало його повернення до життя. А зараз — і не впізнати. Навіть помолодшав, наче.
Ігор заїхав до ресторану. Любив отак навскіс. Миколаївич розпивав чай. Зал майже порожній.
— Меню, будь ласка.
Офіціантка принесла меню.
— Усе в наявності?
— Дівчина поблідла, зажмурилася, потім відповіла: — Ні… половини немає.
— Я так і думав.
Ігор встав, пройшов на кухню.
— Валерію Миколайовичу, чому меню наполовину порожнє?
— Повар хмикнув: — Та годі вже, кормити все одно нікого.
— Дуже цікаво, а куди подівся народ?
– Ну, це в вас треба запитати. Ви ж керівники.
— А може, причина в якості страв?
— Так, а в чому справа? Вставайте до плити і готуйте.
Миколаївич нахабо дивився на Ігоря, а Ігор із задоволенням відповів:
— Саме це я і збираюся зробити. Не сам, звичайно.
Він вийшов і не побачив витягнутого обличчя Миколаївича.
Пошуками самородка Ігор збирався зайнятися найближчим часом. Ось як тільки повернеться з відрядження. Воно недовге, всього на пару-трійку днів, за триста кілометрів звідси. Там щороку збиралися кондитери, власники кафе та інші подібні люди. Обмінювалися досвідом, укладали договори й просто спілкувалися.
Ігор любив ці зустрічі, адже саме там він знайшов постачальника чудової кави. Там же знайшов свого найкращого кондитера, завдяки якому тепер його магазинчики знали всі.
Зліт, чи форум — називали його по-різному — проходив у великій новій будівлі. Як зрозумів Ігор, її й будували як місце для різних зустрічей. На першому поверсі — кафе, маленькі бутики, на другому — зал, барні стійки й усе таке.
Ігор вітався, розмовляв то з одним, то з другим. Навколо бігали офіціанти, був і обслуговчий персонал. Він узяв собі кави, присі́в на диванчик у закутку. Він робив так завжди: дивився, хто приїхав, і прикидав, що можна тут для себе підчерпнути. Йому б не завадило знайти партнера, щоб сировину для кондитерських брати в одному місці. І от саме пошуками такого партнера він і збирався зайнятися цього разу.
«Цікаво, а чим займається батько? — думав він. — Напевно, мріє, як буде з його карабіном на качок ходити. А може, очаровує Ганну Іванівну своїми новітніми рецептами».
Ігор із батьком завжди були близькі. Тато ніколи не ліз у його особисте життя. Навіть коли Ігор одружився і точно знав, що татові його обраниця не подобається — жодного поганого слова від нього не почув. Батько завжди зустрічав його дружину як рідну. Хоч Анжела не часто в нього показувалася, та й щоразу з дуже поганим настроєм, бо завжди в неї було багато справ. Тож для неї навідувати літню людину — це не провести зайву годину в колі подружок.
Вони прожили всього чотири роки, коли Ігор дізнався, що Анжела йому зраджує. Мало того, на його ж гроші орендувала своєму коханцеві квартиру, бо свого житла у тренера з фітнесу не було. Він тоді розгубився — ніколи не потрапляв у таку ситуацію. Це ж зрадили, розтоптали, витерли ноги. А Анжела, коли зрозуміла, що розлучення не уникнути, почала виливати на загальний огляд бруд про нього. І все для того, щоб хапнути грошей.
Батько одразу ж опинився поруч, підтримав, підказав. Ігор швидко прийшов до тями. Анжела залишилася ні з чим, до того ж з такою репутацією, що в найближчі кілька років точно заміж вийти б не змогла.
Ігор зітхнув. Батько не молодшає, і дуже хотілося, щоб зараз у нього було все: не тільки гроші, а й шматочок щастя.
Ігор піднявся, пішов у бік туалетів. Йому залишалося зовсім небагато, коли раптом він почув сміх. Сміх був недобрий, ніби сміялися над кимось. Він заглянув за кут. Там зібрався персонал. І, мабуть, це була кімната відпочинку. П’ятеро людей сміялися над дівчиною. Вона дуже відрізнялася від них: інша уніформа, худесенька, очей не піднімала.
— Сонь, а ти ці судочок миєш, чи у вас води в домі нема? Ти ж десь у селі живеш.
— За неї відповів другий офіціант: — Та ти чого? Вона не в селі, вона в місті. Точніше, на межі — межі міста й звалища.
Усі реготали, а дівчина лише міцніше притиснула до себе свій маленький контейнер з їжею.
— Ні, та я не розумію. Невже не можна витратити трохи й харчуватися, як усі? У нас усіх тут знижка. Треба ж настільки по-жебрацьки жити, що навіть їжу з дому таскати.
— Та звідки у неї їжа-то? Зі смітника, чи що.
— Господи, не підходь ти близько до нас, а то в тебе там зараз зараза яка всередині.
Дівчина рвонула з кімнати під регіт натовпу й ледь не збила Ігоря. Вона сховалася десь у коридорах.
Ігор зітхнув. «Гарна, наче, дівчина, але не можна бути такою. Вона що, німа? У сучасному-то світі треба мати гострі зубки, а то розтопчуть — і все, не піднімешся більше».
Ігор вийшов з туалету, оглянувся. «Цікаво, коридори тут як катакомби, мабуть. Якщо не знаєш — то й заблукати можна».
Він зробив два кроки й завмер. Повів носом. «А чим це так смачно пахне?» Йому навіть їсти захотілося, що було дивно — адже він, як будь-хто, пов’язаний з ресторанним бізнесом, був дуже примхливий до їжі. Він розвернувся, вибрав напрямок і пішов.
Довго йти не довелося. Буквально через три метри помітив закуток. А там біля віконця стояла та сама дівчина. Поруч на підвіконні — контейнер з їжею і ложка в серветці. Мабуть, відкрила, але не їсть. «Ну, звісно, після таких нападок апетит пропаде».
— Перепрошую, будь ласка, а що це?
Дівчина різко обернулася, простежила, куди він показував, і сльози бризнули з її очей.
— І ви туди ж! Їжа це? Так, приношу з дому, бо не можу витрачати стільки грошей. У мене брат хворий, нам потрібні ліки.
Ігор навіть злякався такої реакції і руки догори підніс.
— Та ви що! Ви не так мене зрозуміли. Просто від вашої їжі такий аромат йде. Знаєте, мені дуже сподобався. Чи можна я скуштую? Ви не подумайте нічого такого. Я просто володію рестораном, і будь-яка смачна їжа мені дуже цікава.
Дівчина втерла очі, усміхнулася.
— Скуштуйте, звісно. Я люблю готувати, експериментувати.
Вона протяжно зітхнула.
— Якби в мене було багато грошей, я б, мабуть, щодня вигадувала щось новеньке. Ось цей соус я винайшла всього тиждень тому.
Ігор навіть зажмурився. Такої смакоти він ще не куштував. Відкрив очі, подивився на дівчину.
— І багато невідомих соусів у вашій колекції?
— Більше двадцяти.
— Оце так!.. Ем, перепрошую, а чи можна напрошуся до вас на гостину? Це не в сенсі… ви не подумайте нічого такого. Я дам грошей на продукти, а ви приготуєте щось. Ну, пару-трійку страв. Просто хочеться спробувати. У мене в цьому свій інтерес.
Очі дівчини загорілися, але тут же згасли.
— Та ви що! Я в приватному будинку живу. Ви, напевно, не звикли до такої обстановки.
— Ой, обстановка мене взагалі не цікавить. Вважайте, що я найняв вас на вечір, заплачу за послугу.
Ігор дістав гроші й сунув їй, не рахуючи.
— Я зараз домовлюся, щоб вас відпустили.
— Ой, тут дуже багато.
— Тут дуже мало. Соня, вас так звуть? Мені справді це все дуже важливо.
Ігор оглядав будинок. Так, усе біднувато, але чисто. Не викликало ні огиди, ні неприязні. Братові Соні виявилося трохи більше дванадцяти. Він потрапив разом із батьками в аварію. Вони не вижили, він став інвалідом.
Соня накривала на стіл. Вдома вона була зовсім іншою. У неї, виявляється, таке довге волосся і такого цікавого світлого кольору.
За годину Ігор подивився на Соню та на її брата.
— Значить, так. У мене до вас пропозиція. Запрошую вас переїхати до мого міста. Житло у вас буде. Міша пройде обстеження у найкращих лікарів. Подивимося, може, можна щось виправити. А ви, Соню, будете працювати у мене в ресторані й паралельно вчитися. Ваша зарплата дозволить вам це.
Вона сиділа, роззявивши рот. Брат долонею обережно прикрив його й відповів за всіх.
— Ми згодні.
Юрій Євгенович нетерпляче поглядав на сина.
— Ну, ти мене чимось здивувати вирішив. Самородка, мабуть, знайшов.
— Знайшов. І цей самий самородок зараз чаклує на кухні, щоб нагодувати тебе так, як ти ніколи й не їв.
— Та ти що? А як же Миколайович?
— А твій Миколайович уже працює у твоїх конкурентів. Думаю, нам це дуже допоможе, бо працювати як слід Миколаївич не хоче вже давно.
До столу підійшли офіціанти. Вони почали розвантажувати підноси. Юрій Євгенович потяг носом, здивовано подивився на сина й хмикнув. А далі лунали лише вигуки й слова захвату.
— Зізнаюся, здивував. І хто він? Б’юся об заклад, що там як мінімум два інститути.
— Постривай, тату, ми ж ще з тим парі не розібралися.
— Гаразд, клич свого шефа, подивлюся на нього.
Ігор кивнув офіціантці, та метнулася на кухню. За пару хвилин до них вийшла збентежена Соня.
Юрій Євгенович ковтнув.
— Ти ж не хочеш сказати, що ця дитина — твій шеф-кухар, і що все це вона приготувала.
— Саме це я і хочу сказати. До речі, дитині — двадцять чотири.
— Ні, не може цього бути.
Літній чоловік розгубився. Він устав, обійшов Соню, знову подивився на Ігоря.
— Ти повинен з нею одружитися.
Ігор поперхнувся.
— Чого?!
— Нічого, а то втече — чи її переманять.
Соня почервоніла, як рак, а Ігор усміхнувся. От точно! Зараз він зрозумів, яка думка не давала йому спокою останні дні. Йому з Сонею було цікавіше, ніж… ніж взагалі з усіма. Йому подобався її запах, її губи, її рухи.
— Гаразд, тату, зараз я з тобою сперечатися не буду. Ти абсолютно правий. Ну, думаю, що за пару місяців умовлю Соню на цей крок.
Батько із задоволенням кивнув і махнув рукою.
— Так, усе, мені пора. Треба повідомити Ганні Іванівні, щоб готувала вбрання до весілля.
Ну а через три місяці вони справді одружилися, і, здається, батько став задумуватися над чимось подібним.
