Мене звати Соломія, мені 42 роки, і я живу в невеликому містечку на Львівщині. З моїм чоловіком Тарасом ми разом уже двадцять років. У нас двоє синів – Остап і Марко, 15 і 12 років.
Ми з Тарасом завжди мріяли про власний дім – затишний, із садком, де наші діти могли б рости щасливими. Але шлях до цієї мрії був тернистим, і одна людина в нашій родині зробила його ще складнішим – моя свекруха, Олена Григорівна.
Усе почалося ще до нашого весілля. Я пам’ятаю той день, коли Тарас привів мене до своєї мами, щоб познайомити. Олена Григорівна, висока жінка з пронизливим поглядом, зустріла нас у своїй охайній квартирі в центрі міста.
Вона була директоркою місцевого підприємства, мала гарну зарплату і зв’язки. Але її погляд, коли вона дивилася на мене, був холодним, наче я прийшла просити в неї щось, а не просто знайомитися.
– То ти Соломія? – запитала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. – А де працюєш?
– Я вчителька молодших класів, – відповіла я, намагаючись усміхнутися.
– Вчителька? – вона підняла брову. – Ну, це не дуже прибуткова справа. Тарасе, ти впевнений, що тобі це треба?
Тарас лише знизав плечима і перевів розмову на інше. Але я відчула: для Олени Григорівни я не була «достатньо хорошою». Вона ніколи не казала цього прямо, але її ставлення до мене завжди було холодним. А до Тараса – ще холоднішим. Усе, що в неї було – увагу, гроші, турботу – вона віддавала своїй доньці, Зоряні.
Зоряна була молодшою за Тараса на п’ять років. Вона росла, як принцеса: найкращі сукні, дорогі курси англійської, поїздки за кордон.
Олена Григорівна вкладала в неї все. А Тарас? Він із 18 років працював, щоб себе забезпечити. Мати вважала, що «хлопець сам проб’ється».
І він пробивався – спочатку на будівництвах, потім за кордоном, у Польщі, куди їздив на заробітки. Я бачила, як йому було прикро від цієї несправедливості, але він ніколи не скаржився.
Коли ми одружилися, Олена Григорівна навіть не прийшла на наше весілля. Сказала, що «зайнята». Ми святкували скромно, у невеликому кафе, за власні 5000 гривень, які зібрали з Тарасових заробітків.
А от весілля Зоряни, через три роки, було справжньою подією. Олена Григорівна влаштувала бенкет на 200 гостей, з живою музикою і феєрверками.
А головним подарунком молодятам стала квартира в новобудові і путівка на Мальдіви. Я дізналася про це від спільних знайомих і не могла повірити. Нам із Тарасом свекруха не дала навіть тисячі гривень, а тут – такі суми!
– Тарасе, це ж несправедливо, – сказала я одного вечора, коли ми сиділи на кухні. – Твоя мама тобі ніколи нічого не дала, а Зоряні – усе.
– Соломіє, що я можу зробити? – відповів він, втомлено потираючи скроні. – Вона завжди так робила. Зоряна – її улюблениця.
– Але це твоя мама! Хіба вона не бачить, як ми стараємося? Ми ж будинок будуємо, економимо на всьому. А вона Зоряні квартири купує!
– Я не хочу про це говорити, – відрізав він. – Ми самі впораємося.
І ми справлялися. Двадцять років ми з Тарасом будували наш дім. Кожна цеглина, кожна дошка – це наші зусилля. Я працювала вчителькою, брала додаткові години, вела гуртки.
Тарас їздив на заробітки до Польщі, Чехії, навіть Німеччини. Ми економили на всьому: не їздили у відпустки, не купували дорогого одягу, навіть їжу брали найпростішу.
Наші сини росли, і я намагалася дати їм усе, що могла, але іноді мені було так боляче бачити, як Зоряна хвалиться новою машиною чи черговою поїздкою, купленими за мамині гроші.
– Мамо, а чому тітка Зоряна живе в такій великій квартирі? – якось запитав Остап, коли йому було десять.
Я не знала, що відповісти. Сказала лише:
– Бо ми з татом усе робимо самі, синку. І наш дім буде найкращим, бо ми його збудували з любов’ю.
Але в душі я відчувала образу. Не на Зоряну – вона просто брала те, що їй давали. А на Олену Григорівну, яка навіть не згадувала про своїх онуків. Жодного подарунка на день народження, жодної гривні на шкільні потреби. Вона наче викреслила нас із життя.
Роки йшли, і наш дім потроху ставав реальністю. У 2024 році ми нарешті закінчили основні роботи: три спальні, велика кухня, маленький садочок.
Ми вклали в нього усі наші заощадження. Я була щаслива, але водночас виснажена. Тарас теж. Ми мріяли, що нарешті зможемо відпочити, пожити для себе.
Але в липні 2025 року все змінилося. Олена Григорівна вийшла на пенсію і раптово занедужала. Їй стало важко самотужки справлятися з побутом. І тоді вона згадала про Тараса.
Одного вечора він прийшов додому з роботи і сказав:
– Соломіє, мама просить, щоб ми забрали її до себе.
Я мало не впустила тарілку, яку тримала в руках.
– Що? – перепитала я. – Твоя мама, яка двадцять років нас ігнорувала, тепер хоче жити з нами?
– Їй важко, – тихо сказав Тарас. – Вона старенька, сама не справляється. Каже, що у нас дім великий, повітря чисте.
– А де ж Зоряна? – я відчувала, як у мені закипає образа. – Чому вона не доглядає за мамою, яка їй усе життя допомагала?
Тарас зітхнув.
– Зоряна зайнята. Вона відкриває салон краси.
– Салон краси? – я не могла повірити. – І звідки в неї гроші на це?
– Мама продала свою квартиру і віддала гроші Зоряні, – відповів він, уникаючи мого погляду.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Олена Григорівна продала квартиру, щоб дати Зоряні ще більше грошей, а тепер, коли їй потрібна допомога, згадала про нас?
– Тобто, – повільно почала я, – коли треба було давати гроші, вона віддала їх Зоряні. А коли треба доглядати – це до нас? Тарасе, це несправедливо!
– Соломіє, це ж моя мама, – сказав він, дивлячись мені в очі. – Я не можу її кинути.
– А вона тебе кидала всі ці роки! – вигукнула я. – Вона навіть не запитувала, як живуть її онуки! Чому ми маємо її брати до себе?
– Бо це правильно, – твердо сказав Тарас. – Вона моя мама, і я не можу її залишити.
Я відчувала, що втрачаю контроль. Усе, що накопичувалося роками – образа, несправедливість, втома – вирвалося назовні.
– А де була твоя мама, коли ми ночі не спали, економлячи на всьому? Де вона була, коли ти місяцями не бачив дітей, бо працював за кордоном? Чому Зоряна, яка отримала від неї все, не може її доглядати? Її квартира, її салон – усе це за мамині гроші!
Тарас мовчав. Я бачила, що він розривається між мною і почуттям обов’язку перед матір’ю. Але я не могла поступитися.
– Якщо ти хочеш, щоб вона жила з нами, – сказала я, – то я проти. Нехай іде до Зоряни. Вона все життя її підтримувала, тож тепер її черга.
Наступного дня я вирішила поговорити з Зоряною. Я зателефонувала їй, хоча ми не спілкувалися роками.
– Зоряно, це Соломія, – почала я, намагаючись тримати себе в руках. – Чому твоя мама проситься жити до нас, а не до тебе?
Вона зітхнула, наче я її відволікла від чогось важливого.
– Соломіє, я дуже зайнята. У мене салон, бізнес, ти ж розумієш. Я не можу зараз доглядати за мамою.
– А ми можемо? – я ледве стримувалася. – У нас двоє дітей, Тарас працює, я працюю. Чому ти вважаєш, що ми маємо це робити?
– Бо у вас великий дім, – спокійно відповіла вона. – А в мене квартира, там тісно.
– Твоя квартира, яку купила твоя мама! – не витримала я. – І салон твій – за її гроші. А ми все життя самі справлялися. Чому ти не можеш узяти її до себе?
– Слухай, Соломіє, – її голос став різким. – Мама сама вирішила мені допомогти. Я її не просила. А тепер я не можу все кинути заради неї.
– Тобто ти просто відмовилася від неї? – запитала я.
– Я не відмовилася, – огризнулася Зоряна. – Я просто не можу. Якщо Тарас хоче, нехай забирає її до вас.
Я поклала слухавку, відчуваючи, як тремтять руки. Зоряна навіть не намагалася приховати, що їй байдуже. А Тарас тим часом уже готувався везти матері продукти й ліки.
Я знала, що він їздить до будинку для літніх людей, куди Зоряна віддала маму. Але я не могла змусити себе поїхати туди. Не могла подолати ту образу, яка роками накопичувалася в моєму серці.
Одного вечора ми з Тарасом сиділи на кухні. Він виглядав втомленим, і я знала, що його тривожать думки про маму.
– Соломіє, – тихо почав він, – я розумію, чому ти не захотіла брати маму до нас. Але мені важко думати, що вона там, у тому будинку.
– Тарасе, – сказала я, – я не можу пробачити їй тих двадцяти років. Вона вибрала Зоряну, а не нас. Чому ми маємо нести тягар її старості?
– Бо вона моя мама, – сказав він, дивлячись у підлогу. – І я відчуваю, що мушу щось зробити.
– А Зоряна? – запитала я. – Чому вона нічого не робить?
Тарас зітхнув.
– Зоряна. Вона сказала, що не має часу. Але я не можу її змусити.
– А я не можу змусити себе прийняти твою маму, – твердо сказала я. – Це несправедливо, Тарасе. І ти це знаєш.
Він кивнув, але я бачила, що йому прикро. І в той момент я вперше задумалася: а що, якщо я помиляюся? Що, якщо моя відмова була занадто жорсткою?
Минуло кілька тижнів, і одного дня Тарас повернувся з будинку для літніх людей із новиною.
– Мама хоче поговорити з тобою, – сказав він.
– Зі мною? – я була здивована. – Навіщо?
– Вона не сказала. Але просила, щоб ти приїхала.
Я довго вагалася. Мені не хотілося бачити Олену Григорівну, але щось у голосі Тараса змусило мене погодитися. Наступного дня ми поїхали разом.
У будинку для літніх людей було чисто, але пахло лікарнею. Олена Григорівна сиділа в кріслі біля вікна. Вона постаріла, згорбилася, але її очі все ще були гострими.
– Соломіє, – сказала вона, коли я підійшла. – Дякую, що приїхала.
Я кивнула, не знаючи, що сказати.
– Я знаю, що ти мене не любиш, – продовжувала вона. – І я не звинувачую тебе. Я була поганою матір’ю для Тараса і поганою свекрухою для тебе.
Я не очікувала таких слів. Мовчала, чекаючи, що вона скаже далі.
– Я завжди думала, що Тарас сильний, що він сам упорається, – сказала вона, дивлячись у вікно. – А Зоряна. Вона була моєю слабкістю. Я хотіла дати їй усе, що не могла дати собі. Але я помилилася. І тепер я за це плачу.
Вона повернулася до мене, і я побачила в її очах сльози.
– Я не прошу, щоб ти мене пробачила, – сказала вона. – Але я хочу, щоб ти знала: я шкодую.
Я не знала, що відповісти. Усе моє життя я вважала її несправедливою, холодною. А тепер вона сиділа переді мною – стара, самотня, покинута навіть дочкою, яку вона так любила.
– Чому ви не попросили Зоряну? – запитала я. – Чому прийшли до нас?
Вона зітхнула.
– Зоряна. Вона не хоче мене бачити. Сказала, що я їй заважаю. А Тарас? Він хороший син. І ти хороша дружина. Я знаю, що не заслуговую вашої допомоги, але я сподівалася.
Вона не договорила. Я відчула, як у горлі стоїть клубок. Уперше за двадцять років я побачила в ній не ворога, а просто людину. Людину, яка помилилася.
Коли ми їхали додому, Тарас запитав:
– Що ти думаєш?
– Я не знаю, – чесно відповіла я. – Мені треба подумати.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Я думала про Олену Григорівну, про Зоряну, про Тараса. Про справедливість, яку я так відстоювала. І про те, чи не стала я занадто жорсткою у своєму прагненні справедливості.
Наступного дня я сказала Тарасові:
– Якщо ти хочеш, ми можемо забрати твою маму. Але я хочу, щоб вона знала: це не тому, що я її пробачила. А тому, що я не хочу, щоб ти так переймався.
Тарас обійняв мене, і я відчула, що вперше за довгий час ми разом прийняли правильне рішення.
Олена Григорівна переїхала до нас. Це не було легко – ні для мене, ні для неї. Але з часом ми почали розмовляти. Вона розповідала про своє життя, про свої помилки. Я не пробачила її до кінця, але навчилася бачити в ній не лише свекруху, а й людину.
Зоряна так і не відвідала маму. Її салон краси процвітав, але вона ніколи не телефонувала. Тарас іноді їздить до неї, намагається поговорити, але вона віддаляється.
Що б ви зробили на моєму місці?
