— Соломіє, підписуй документи на продаж батьківської хати швидше, бо майстри на ремонт у нашій квартирі вже чекають завдаток, — квапив мене Остап. Я вже тримала ручку в руках, не підозрюючи, що власниця цього нашого житла в цей самий момент стоїть під дверима з вимогою про виселення.
Після продажу старого родинного будинку я вже встигла подумки розставити меблі в новій просторій оселі, коли раптом з’ясувалося, що житло Остапа насправді належить зовсім іншій людині.
Ми з Остапом прожили разом три роки. Усе здавалося ідеальним. Він був людиною слова, принаймні так мені бачилося крізь туман закоханості. Коли ми почали планувати спільне майбутнє, питання житла постало дуже гостро. Остап запропонував переїхати до квартири, яка, за його словами, дісталася йому від дідуся. Це була затишна оселя в центрі міста, з високими стелями та великими вікнами. Я була неймовірно щаслива, адже це звільняло нас від необхідності орендувати чужі кути.
Якось за вечерею я поділилася своєю мрією. У моєму рідному містечку стояв старий будинок, що залишився мені від батьків. Він потребував капітального ремонту, і я рідко там бувала. Я запропонувала Остапу продати його, а отримані кошти вкласти в оновлення нашого спільного гніздечка. Остап ідею підтримав миттєво. Він навіть почав допомагати мені з пошуком покупців та оформленням паперів.
— Соломіє, це дуже мудре рішення. Навіщо нерухомості стояти без діла, коли ми можемо зробити наше життя комфортнішим тут? — казав він, переглядаючи оголошення.
Процес продажу йшов швидко. Я вже навіть пригледіла кілька варіантів сучасного оздоблення, підібрала колір стін для вітальні та знайшла майстрів. Кожного вечора ми обговорювали майбутні зміни. Я відчувала неймовірне піднесення. Мені здавалося, що ми будуємо справжню міцну родину.
Проте за тиждень до підписання остаточної угоди про продаж мого будинку, сталася одна дивна подія. Остап поїхав у відрядження, а я залишилася вдома сама. Увечері в двері подзвонили. На порозі стояла жінка похилого віку з великою сумкою та ключами в руках. Вона дивилася на мене з подивом.
— Добрий вечір, а ви хто? — запитала вона, намагаючись вставити ключ у замок.
Я розгубилася, але відповіла ввічливо.
— Добрий вечір. Я тут живу зі своїм чоловіком Остапом. А ви до кого?
Жінка на мить замовкла, а потім її обличчя виразило глибоке здивування.
— З яким Остапом? Я власниця цієї квартири, Марія Степанівна. Я здаю цю оселю вже два роки молодій людині, але він сказав, що цього місяця затримає оплату. Я прийшла попередити, що термін оренди закінчується, і я планую виставляти житло на продаж.
У мене в середині все ніби похололо. Серце забилося частіше, а в голові почали прокручуватися всі розмови з Остапом про його дідуся та спадок.
— Зачекайте, яка оренда? Остап казав, що це його власна квартира. Він тут прописаний.
Марія Степанівна лише похитала головою.
— Дитинко, не знаю, що він вам казав, але ось мої документи на право власності. Я можу їх показати. Остап — звичайний орендар. Більше того, він уже три місяці боргує мені частину суми.
Я запросила жінку до вітальні. Руки мої тремтіли. Вона показала мені папери. Там справді було вказане її ім’я. Жодного слова про Остапа чи його родичів. Коли вона пішла, я ще довго сиділа в темряві, намагаючись усвідомити масштаб обману. Остап хотів, щоб я продала своє єдине майно і вклала гроші в ремонт чужої орендованої квартири.
Коли він повернувся через два дні, я не стала влаштовувати сцен одразу. Мені хотілося почути, як далеко він зможе зайти у своїй брехні. Ми сіли обідати.
— Соломіє, як справи з продажем? Рієлтор телефонував? — запитав він так невимушено, ніби нічого не сталося.
— Так, Остапе, усе за планом. Гроші будуть на рахунку вже в понеділок. Ти вже вирішив, яку саме кухню ми замовимо?
— Думаю, ту італійську, що ми бачили. Вона ідеально впишеться в цей простір. Ти ж знаєш, я хочу для нас найкращого. Це ж наш дім, наше майбутнє.
Я дивилася на нього і не впізнавала людину, з якою ділила побут. Він брехав так переконливо, що я на мить навіть засумнівалася у своїх очах, які бачили документи власниці.
— Остапе, а чому ти ніколи не розповідав про Марію Степанівну? — запитала я тихо.
Він на мить завмер. Ложка в його руці зупинилася на півдорозі до рота. Його очі забігали по кімнаті.
— Яку Марію Степанівну? Я не знаю ніякої Марії.
— Вона приходила позавчора. Справжня власниця цієї квартири. Вона сказала, що ти орендуєш це житло і маєш борги. Навіщо ти мені брехав про спадок? Навіщо змушував продавати мій будинок?
Остап поклав ложку і важко зітхнув. Його обличчя миттєво змінилося. Зі щирого та люблячого чоловіка він перетворився на холодну, розрахункову особу.
— Соломіє, ти все не так зрозуміла. Я хотів як краще.
— Як краще? Обманом виманити в мене гроші на ремонт чужої власності? Ти розумієш, що я могла залишитися ні з чим?
— Я планував потім викупити цю квартиру у неї! — вигукнув він, підводячись зі стільця. — Мені просто потрібен був початковий внесок. Твої гроші з продажу будинку стали б тією базою. Я б оформив її на нас обох пізніше.
— Пізніше? Після того, як гроші були б витрачені на ремонт і меблі, які належать не нам? Ти навіть не сказав мені правди. Ти грав моєю довірою.
— Ти надто драматизуєш. Ми ж сім’я. Яке значення має, на кого оформлені папери зараз? Головне, що ми були б щасливі в гарних умовах.
— Ми не сім’я, Остапе. Сім’я будується на правді, а не на планах, як привласнити чужі ресурси.
Я зібрала свої речі того ж вечора. Це було непросто. Кожна дрібниця нагадувала про дні, коли я була впевнена в нашому майбутньому. Він намагався мене зупинити, знову обіцяв, що все владнає, що Марія Степанівна просто стара жінка, яка щось наплутала. Але я вже не вірила жодному його слову.
Коли я виходила з під’їзду, мені стало страшно від думки, як близько я була до того, щоб втратити все. Мій будинок, хоч і старий, був моєю опорою. А Остап виявився лише гарним фасадом, за яким ховалася порожнеча і маніпуляція.
Я повернулася до свого містечка. Продаж я скасувала в останній момент. Тепер я сиджу на веранді свого старого будинку і думаю про те, скільки ще таких історій ховається за красивими словами про кохання та спільне майбутнє. Я не відчуваю радості від того, що врятувала гроші. Мені гірко від того, що людина, якій я віддала серце, бачила в мені лише інструмент для реалізації своїх фінансових планів.
Життя продовжується, але довіра до людей повертається дуже повільно. Я часто згадую той день, коли в двері подзвонила Марія Степанівна. Можливо, це був знак долі, який врятував мене від великої помилки.
Тепер я точно знаю, що перевіряти потрібно не тільки почуття, а й документи. Як би сумно це не звучало.
Як ви вважаєте, чи можна пробачити такий обман, якщо людина стверджує, що робила це заради спільного майбутнього?
Будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть у коментарях свою думку, для мене це справді дуже важливо.
