— Соломіє, доню, ти ще молода і не розумієшся на стилі, — повчально сказала свекруха, коли я намагалася відстояти світло-сірі стіни. Вони не просто обрали нам шпалери, вони обрали нам життя, і тепер мені доведеться знайти спосіб, щоб це сімейне реаліті-шоу нарешті завершилося моїм бунтом
Мати чоловіка та його сестра керують нами, навіть ремонт у нашій квартирі вирішили без нас. Ми навіть колір шпалер не змогли обрати
Мене звати Соломія. Іноді мені здається, що я живу не своє життя, а в якомусь реаліті-шоу, де моїми діями керує пульт у руках моєї свекрухи пані Лариси та зовиці Ярини. Вони вирішують абсолютно все. Від того, що ми з чоловіком Остапом будемо їсти на вечерю, до того, як ми проведемо нашу відпустку.
Остап — чудовий чоловік. Він добрий, турботливий, і я його дуже люблю. Але є одне велике АЛЕ — його повна нездатність сказати ні своїй матері та сестрі. Здається, він досі живе за їхніми правилами, як у дитинстві. Ми одружені вже п’ять років, і всі ці п’ять років я намагаюся вибудувати наші кордони, але марно. Вони їх просто не бачать.
Спочатку це були дрібниці. Наприклад, як ми будемо святкувати Новий рік.
— Ми, звичайно, святкуємо у нас. І ніяких обговорень, — рішуче заявила Лариса у перший рік нашого шлюбу.
— Але ми хотіли поїхати до моїх батьків, — несміливо відповіла я.
— Це не обговорюється. Ми ж родина. А родина має бути разом, — відрізала вона, не допускаючи заперечень.
Остап тоді просто промовчав, опустивши очі. Я була дуже розчарована, але вирішила, що це лише один раз, і я зможу це пережити. Як я помилялася.
Згодом їхній контроль почав поширюватися на все наше життя. Остап за фахом інженер. Його мати та сестра постійно втручаються в його роботу, даючи поради, куди йому краще перейти, які курси пройти. Хоча самі вони не мають жодного стосунку до його сфери.
— Остапе, ти обов’язково маєш взяти участь у цьому проєкті. Там можна заробити більше, — казала йому Ярина, сидячи у нас вдома і розглядаючи його робочі документи, що само по собі вже було за межею мого розуміння.
— Але ж цей проєкт мені не цікавий, і я вже зайнятий іншим, — намагався опиратися Остап.
— Зайнятий, кажеш. А ми краще знаємо, що тобі потрібно, — втручалася Лариса, додаючи свої п’ять копійок.
І знаєте, що? Він погоджувався. Завжди погоджувався.
Але справжнім випробуванням нашої незалежності став ремонт у нашій квартирі. Ми довго збирали гроші на власне житло і нарешті купили його. Здавалося б, це наш куточок, наш простір, де ми самі будемо господарями. Але не так сталося, як гадалося.
Щойно ми отримали ключі, Лариса та Ярина вже були тут із папками журналів про інтер’єри та готовими планами.
— Ми все вирішили, — урочисто оголосила свекруха, розгортаючи креслення на столі.
— Вирішили що? — запитала я, відчуваючи, як у мене починає смикатися око.
— Ремонт, звичайно. Ми вибрали чудову підрядну бригаду, вони вже готові починати. Дивись, ось тут буде вітальня у ніжно-бежевих тонах, а тут спальня — у блакитних. Це за фен-шуєм дуже добре для стосунків, — пояснювала Лариса, немов читаючи лекцію.
Я подивилася на Остапа, шукаючи в нього підтримки, але він знову опустив очі й тихенько сказав:
— Ну, вони ж хотіли як краще.
— Як краще для КОГО? Це наша квартира! Ми хотіли світло-сірі стіни й велику бібліотеку, — ледве стримуючись, сказала я.
— Сірий? Це ж так нудно! І бібліотека? Це ж збирач пилу, — зневажливо відмахнулася Ярина.
— Соломіє, доню, ти ще молода і не розумієшся на стилі. Ми ж хочемо, щоб усе було гідно, — повчально сказала свекруха.
Я намагалася боротися. Я пропонувала свої варіанти. Я показувала фотографії інтер’єрів, які нам подобалися. Але вони просто ігнорували мене.
— Добре, колір шпалер нехай буде по-вашому, але хоча б меблі дозвольте нам обрати, — якось сказала я, сподіваючись, що хоч тут ми матимемо право голосу.
— Ми вже замовили. Ось цей диван і ось ця шафа. Це італійські меблі, дуже якісні. Ми довго їх обирали, — радісно повідомила Ярина.
Я відчула, що ще трохи, і я просто вибухну. Я потягла Остапа на кухню для приватної розмови.
— Остапе, схаменися! Це ж наша квартира! Ти дозволяєш їм повністю командувати нами! Навіть шпалери обрали без нас! Ти розумієш, що ми живемо, як під ковпаком? — майже благала я.
— Ну, мамо завжди краще знає. Вона досвідчена, — невпевнено прошепотів він.
— Вона знає, як краще для НЕЇ, а не для НАС! Ти мій чоловік, ти маєш мене захищати! Ти маєш відстояти наші бажання! — сказала я, відчуваючи, як по щоках котяться сльози розпачу.
— Не переймайся так. Ми потім переробимо, якщо тобі не сподобається, — намагався заспокоїти він.
— Коли? Через десять років? Ми маємо жити тут зараз! І я хочу, щоб це було наше, а не їхнє, — прошепотіла я.
У підсумку, ремонт зробили за їхнім проєктом. Я не можу сказати, що він негарний. Ні. Але це не наш стиль. Це не те, що ми хотіли. Кожного разу, дивлячись на ці бежеві стіни та цей диван, я відчуваю гірке розчарування. Це наче прийшов у гості до когось.
Нещодавно стався ще один випадок, який остаточно підірвав мою терплячість. Ми з Остапом планували невеличку подорож на річницю нашого знайомства. Це мала бути тільки наша поїздка, далеко від усіх. Ми хотіли поїхати у Карпати, у невеликий дерев’яний будиночок.
Ми обговорювали це вдома, а за стіною, як виявилося, сиділи Лариса та Ярина.
— Які Карпати? Що це за дикість? — почула я голос свекрухи. — Ми вже все забронювали. Ви їдете до моря, у Затоку. Ми з тобою, Остапе, там щороку відпочивали, це чудове місце. І Ярина з родиною теж приєднається.
— Але ми не хотіли до моря, — обурилася я.
— Це корисно для твого здоров’я, доню. І діти Ярини дуже хочуть гратися з тобою, — сказала Лариса, повністю ігноруючи мої слова про те, що це має бути наш романтичний відпочинок.
Остап знову промовчав. Я просто розвернулася і вийшла з кімнати. Я не знаю, що мені робити. Я люблю свого чоловіка, але я більше не можу жити під цим постійним контролем. Мені потрібен простір, мені потрібна можливість приймати рішення в моєму житті.
Я розумію, що Остап — гарний син, але він має зрозуміти, що тепер він і чоловік. Ми — окрема родина.
Я постійно думаю про те, як змінити ситуацію. Чи можу я сама, без його підтримки, встановити ці кордони? Чи варто мені поговорити зі свекрухою та зовицею прямо? Чи це приречено на провал?
Це моя історія про те, як любов до чоловіка змушує миритися з життям, яке тобі нав’язали. Я втомилася бути маріонеткою.
А ви, мої читачі, стикалися з чимось подібним? Як ви відстояли своє право на власне життя? Поставте вподобайку, якщо вам знайома ця ситуація, і напишіть коментар, що це дуже важливо для мене, адже ваша думка може допомогти мені знайти вихід.
