fbpx

“Сьогодні три місяці як я в ЗСУ. Не так багато, щоби цим можна було особливо пишатися. Не так мало, щоби на це геть не звернути уваги”, – Олександр Положинський

Сьогодні три місяці як я в ЗСУ. Не так багато, щоби цим можна було особливо пишатися. Не так мало, щоби на це геть не звернути уваги.

Що встиг за цей час?

Навчився багато нового і згадав щось із забутого. Точно став краще стріляти. Точно не став краще кидати гранати. Почав мінімально розбиратися в спорядженні, оволодів деякою термінологією і трохи швидше заряджаю магазини. Та бігати швидше в повному спорядженні поки не вдається.

Зброю чищу погано. Тобто роблю це старанно, ретельно і довго, закінчую, думаючи, що почистив хай не ідеально, але дуже добре, а потім хтось із командирів перевіряє – і заявляє, що моя зброя геть не чищена. Що це за магія така поки з‘ясувати не вдалося.

Навчився цінувати волонтерську працю. Я й раніше розумів її важливість. Але не відчував це настільки гостро та близько. А тут і самому довелося трохи поволонтерити, і від багатьох волонтерів та волонтерок допомогу отримав – для себе особисто та для свого підрозділу. Дякую вам, дорогі, за все, що ви робите. Це важка праця, але те, що ви робите – це космос, це всесвіт!

Брав участь у трьох концертах для бійців нашого 47-го батальйону та в двох спонтанних концертах для цивільних – у двох моїх рідних містах Луцьку та Києві. Перший з цих п‘яти концертів був святковим – на честь мого 50-ліття. Так-так, нагадую, цей свій ювілей я зустрів у ЗСУ.

Був на фронті. Навіть не на нулі – а ще трохи далі. Фактично – в напівоточенні. По загальній тривалості значно менше, ніж сумарно за всі попередні роки війни. Але тоді я був з концертами, безпосередньо по мені не стріляли і я завжди мав опцію втекти при найменшій загрозі – хоч жодного разу цією опцією скористатися, на щастя, не довелося.

Цього разу по мені валили цілеспрямовано. З різних видів важкого озброєння. Цілодобово. З перервами, звісно, інколи – з доволі тривалими, але прилетіти могло в будь-який момент дня і ночі. І прилітало. Багато. Один раз так, що довелося потім смеpтельно понівечені тіла двох моїх нових друзів вантажити в евакуаційне авто. Жаxливий досвід. Та він мене не вивів з рівноваги. І за жодну мить мого перебування на фронті мені не соромно. Як і за кожного з тих, хто був там разом зі мною.

Чи допомагає мені у війську те, чим я займався попередні 25 років свого життя? Частково – так. Мене часто впізнають, кажуть хороші слова, дякують. Це приємно. Мені та через мене усьому підрозділу дарують багато корисних, важливих і потрібних речей. Одяг, взуття, спорядження, автомобілі, різні дуже важливі для ефективного ведення війни штучки, продукти, медицина, гігієна – дуже, дуже, дуже багато всього, окремими подарунками та доволі великими поставками, надарували добрі люди та колективи добрих людей. І за це всім вам велика й щира подяка! Хоч інколи я й забував чи не мав змоги подякувати належно. Але це не значить, що цієї вдячності та поваги немає в моєму серці. Вона там є – і це правда.

На моє запрошення у нас виступали Іван Марунич, Сергій Танчинець, Арсен Мірзоян з усім своїм колективом – це цінно, дякую вам друзі! Й маю надію, що це ще не всі мої колеги по сцені, які заспівали для моїх колег по батальйону, а з часом і однополчан. Сподіваюся, що будуть ще.

Це з плюсів. А з мінусів, які дає моє попереднє сценічне життя – сприйняття. Часто відчуваю на собі певне упереджене ставлення. Хтось думав, а може й досі думає, що я тут заради піару. Ні, зовсім не заради нього. Є кілька значно важливіших і більш вагомих причин.

Хтось впевнений, що я тут в якомусь особливому – «зірковому» – статусі. Запевняю, всі «привілеї» чи «поблажки», які я тут маю, отримані мною не за попередні заслуги, і не завдяки моїм знайомствам у керівництві батальйону, армії чи держави, а сумлінним ставленням, відповідальністю, дисциплінованістю, обсягом зробленого, кількістю та якістю отриманих навичок і знань. І всіх заохочень, які я отримую, не більше, ніж у інших моїх військових колег, які прикладають стільки ж старань та зусиль, щоби бути кращими.

І ще один аспект упередженості, який я відчуваю на собі. Звісно, я ще не найкращий солдат у світі. Але таки значно кращий, ніж був три місяці тому. І всі знання та вміння, які я тут здобуваю, вони ж лягають не на голuй ґрунт. У мене великий запас побаченого, почутого, прочитаного раніше, великий досвід спілкування з крутими воїнами та професіоналами у різних сферах і царинах нашого життя – наука, бізнес, політика, культура, спорт. Все це робить мене потенційно доволі крутим та ефективним у багатьох проявах армійського життя. А мене все ж часто сприймають лише як артиста, який пробує бути солдатом. Я вже не пробую, я вже є.

І наостанок трохи слів подяки всім вам. Всім тим, хто говорить і пише мені добрі слова, слова вдячності та підтримки. Всім, хто щиро тисне мені руку чи обіймає при зустрічі. Всім, хто кличе мене в гості, на прогулянку чи на каву. Всім, хто робить подарунки в реалі чи донатить онлайн. Це все дуже важливо і цінно для мене. І все це утверджує мене в думці, що я на правильному шляху. Дякую, дякую, дякую вам!

Номер карточки та PayPal не нагадую. Ще з минулого разу чимало там є – ви дуже щедро тоді надонатили! Хоч ми вже й докупили багато всього до тих численних подарунків, про які я писав вище, – і все це дуже потрібне, в тому числі й таке, про що сказати не можу, бо то секрет, – заощаджень ще вистачить на деякі заплановані придбання. Ну, й зі своєї зарплати та роялті ще витратив не все.

А ще впевненості додає те, що я знаю: якщо буде потрібно, я завжди можу звернути по допомогу до вас, а ви без своєї допомоги мене і нас не залишити. Пам‘ятаю й ціную це!

А! Забув сказати! Я ще ж за ці три місяці, з певними авантюрними спробами, логістичними складнощами й жеpтвyванням дорогоцінним часом на відпочинок, за підтримки багатьох людей, а в першу чергу – Валери Лихачова і Романа Сороки, записав дві пісні!

Одну – «Даю Ради» – ви вже могли чути, вона є на моєму каналі. А інша має вийти ось-ось. Ну, як – ось-ось? Трохи згодом. Вона вже є. Але ще треба дещицю часу, щоби належно підготувати реліз і, можливо, створити відео.

Так багато написав і ще так багато хотілося б сказати ще. Але скажу ще тільки таке. Тут, в ЗСУ, велика кількість дуже класних, надзвичайних, фантастичних, а при цьому – простих і щирих – хлопців та дівчат. В нас безліч крутих офіцерів і командування, яке викликає довіру та повагу.

Так, наша армія не ідеальна, але нас – тих, хто намагається зробити її кращою, більш сучасною, ефективною, прогресивною, передовою, – все ж таки в ній переважна більшість. Але без вас – без українського народу – без вашої віри й допомоги ми не впораємося. Бо ми – це й ви. Тож будьмо разом! Пам’ятайте про це.

Дякую всім, хто дочитав. Хто дочитав – пишіть у коментах «тисну руку», «обіймаю» або «цьом».

Люблю вас.

Олександр Положинський

You cannot copy content of this page