– Софіє, ти ж моя дружина, а не дівчинка, яка працює на базарі, – сказав Денис, ковзаючи поглядом по моїй джинсовій куртці. А я в ту мить зрозуміла: в його голові я – не жінка, а вітрина для його смаку. Денис навіть не здогадувався, що цього разу я не мовчатиму
Після весілля я мала одягатися так, як хотів мій чоловік. Але замість того, щоб догодити його примхам, я показала йому, хто тут головний.
Я подивилася на нього і в мене склалося враження, що він говорить про когось іншого. Жінку, яку він уявляв собі. Персонаж, яку він міг би одягнути, стилізувати та випустити у світ із задоволенням від того, що він має гарний вигляд.
Я й досі не вірю, що ці слова могли зірватися з моїх губ, але тоді, у той момент, мені здавалося, що це єдиний спосіб донести до нього свою думку. Денис стояв посеред вітальні, а його очі горіли від обурення. Софія, його Софія, тільки-но сказала щось, що повністю суперечило його баченню нашого сімейного життя.
Все почалося так красиво. Наш медовий місяць у Празі, де кожен день був як з ілюстрованого журналу. Денис приносив мені сніданок у ліжко – круасани з мигдальним кремом, які він замовляв у кращій пекарні міста. Тоді я вірила, що наша історія – це ідеальна казка, яку я сама собі вигадала. Ми гуляли вуличками, фотографувалися, обговорювали плани на майбутнє. Я була щаслива, по-справжньому.
Але згодом з’явилися коробки. Перша прийшла через два тижні після повернення. Усередині була сукня небесно-блакитного кольору, приталена, з мереживом. Дуже гарна, але зовсім не моя. До неї додавалася записка: «Софійко, ти моя муза. Ти будеш у ній неперевершеною».
Через тиждень – черевики на високих підборах. Потім – сумочка, яка блищала. Денис щовечора з гордістю спостерігав, як я розпаковую його подарунки, а я все більше відчувала себе манекеном.
Якось я вирішила піти на роботу у своїй улюбленій джинсовій куртці, яку придбала ще до нашого знайомства. Вона була трохи затерта, але це надавало їй особливого шарму. У коридорі я зустріла Дениса. Він окинув мене поглядом і його обличчя скривилося.
— Ти знову в цьому, Софіє? — сказав він, хитаючи головою. — Я думав, ми вже пройшли цей етап.
— Я люблю цю куртку, Денисе, — відповіла я спокійно, але всередині в мене все вже кипіло. — Вона зручна, і мені в ній затишно.
— Але вона не відповідає нашому статусу, — його голос став більш наполегливим. — Ти ж моя дружина, а не дівчинка-підліток. Я хочу, щоб люди бачили, як я про тебе дбаю.
Я тоді просто пішла, залишивши його стояти посеред коридору. До вечора я зрозуміла, що нам потрібно поговорити. Поклала йому вечерю, і коли ми сіли за стіл, почала:
— Денисе, мені не подобається, коли ти купуєш мені речі без мого відома.
Він відклав виделку і подивився на мене з подивом, ніби не розумів, про що я говорю.
— Але ж це подарунки! — вигукнув він. — Я хочу бачити тебе ідеальною. Я хочу, щоб ти була найкращою.
— Я не лялька, — сказала я тихо, але з рішучістю. — У мене є свій стиль. Я маю право вибирати, що мені носити.
На його обличчі з’явилася образа, а потім він знову почав говорити про те, як має виглядати його дружина, про наш «імідж» і про те, що «ми» — це одне ціле. Я просто мовчала, слухаючи його монолог, і розуміла, що наші погляди на життя все більше розходяться.
Наступного дня Денис повернувся з роботи з новою коробкою. У ній лежала червона сукня, яка коштувала 5500 гривень. Я подивилася на неї, а потім на Дениса. Він посміхнувся, думаючи, що зробив мені приємний сюрприз. Цього разу я вирішила не мовчати.
— Ти знову витратив гроші на річ, яку я ніколи не одягну, — сказала я. — Це не подарунок, Денисе. Це твоє бачення мене, яке ти мені нав’язуєш.
Його посмішка зникла, а замість неї з’явилася напруга.
— Я просто хотів, щоб ти виглядала яскраво, — почав він виправдовуватися. — Я думав, що тобі це сподобається.
— Ти не запитав, — я вперше за весь час відчула себе сильною. — Ти просто вирішив за мене. А якщо мені подобається сірий светр, який ти вважаєш «старим і немодним»? А якщо я не хочу виглядати «яскраво», а хочу почуватися комфортно?
Він мовчав, дивлячись на підлогу. Нарешті підняв очі, і я побачила в них розгубленість.
— Я думав, що це і є любов, — сказав він. — Турбота про тебе.
Я усміхнулася, але без радості.
— Турбота — це запитати, а не вирішувати, — відповіла я.
На цьому наша розмова закінчилася, але я відчула, що стіна між нами почала давати тріщини.
Наступного дня я вирішила піти далі. Коли Денис повернувся з роботи, я зустріла його на порозі. Я взяла його за руку і повела в спальню, де на ліжку лежав його костюм. Не той, що він сам обрав, а той, що я купила для нього.
— Я хочу, щоб завтра ти пішов на роботу в цьому, — сказала я, розгладжуючи білу лляну сорочку. — І в цих штанах.
Він подивився на мене з подивом.
— Ти жартуєш? — запитав він. — Це ж не мій стиль.
— Саме так. І я почуваюся так уже кілька місяців, — відповіла я, а в його очах я побачила щось, схоже на розуміння.
Наступного ранку він одягнув те, що я приготувала. На ньому був дивний, але водночас цікавий образ. Широкі штани, лляна сорочка, яку він ніколи б сам не обрав, і сандалі замість його звичних класичних черевиків. Він почувався некомфортно, і я це бачила. Він був, як я, у пастці чужого смаку.
Коли Денис повернувся додому того вечора, його обличчя було виснаженим. Я запропонувала йому чашку чаю, і він сів навпроти мене, проводячи рукою по волоссю.
— Усі на мене дивилися, — почав він. — Начальник запитав, чи не змінив я професію. Колеги дивувалися. Мати телефонувала і питала, що зі мною.
Він подивився на мене, і в його очах була не злість, а смуток.
— Я ніколи не думав, що це так важко, — сказав він.
Я нічого не відповіла, просто тримала його за руку. Мені не потрібно було нічого говорити. Він сам все зрозумів.
— Я мав рацію, — я подивилася на нього. — Ти завжди говорив про ідеальний образ, про те, як ми маємо виглядати, щоб люди нас поважали. Ти не бачив мене. Ти бачив свою власну ілюзію.
Він відвів погляд.
— Я робив це з добрими намірами, Софіє, — прошепотів він. — Я хотів, щоб ти була щасливою.
— Але ти не запитав, що мене робить щасливою, — відповіла я, і в цей момент я відчула, що наш картковий будиночок починає розвалюватися.
Наступні кілька днів ми майже не розмовляли. Коробки перестали приходити. Денис більше не коментував мій одяг. Він просто мовчав і спостерігав. Я помітила, що він почав дивитися на мене інакше — не як на об’єкт, а як на живу людину.
Якось ми пішли в гості до його батьків, Віктора Івановича та Ольги Петрівни. Після вечері Віктор Іванович звернувся до мене, з усмішкою.
— Софіє, ми з Ольгою Петрівною згадали, як Денис завжди хотів, щоб ви одягалися по-іншому. Якось він сказав, що мріяв про дружину, яка буде виглядати як справжня леді, а не як… ну, ви розумієте. Ми були здивовані, бо ви завжди мали гарний вигляд.
Я усміхнулася, і Денис подивився на мене, ніби наляканий. Я вирішила бути чесною.
— Вікторе Івановичу, Ольго Петрівно, — сказала я, — Денис справді хотів, щоб я відповідала його баченню. Але я не можу бути іншою людиною. Я — це я. І я хочу, щоб мене любили такою, якою я є.
Денис мовчав, дивлячись на підлогу. Ольга Петрівна взяла мене за руку.
— Ви дуже смілива дівчина, Софіє, — сказала вона. — Не бійтеся бути собою. Кохання — це не про те, щоб змінювати, а про те, щоб приймати.
Я відчула, що вона щира, і мені стало легше. Ми повернулися додому, і Денис був дуже мовчазним. Наступного ранку він підійшов до мене, коли я збиралася на роботу.
— Я купив тобі щось, — сказав він, простягаючи невелику коробку.
Я відкрила її, і всередині лежав тонкий шкіряний браслет, у стилі, який я любила. Без зайвих деталей, простий, але елегантний. На браслеті була маленька гравіровка: «Просто Софія».
— Я не хотів тебе міняти, — сказав він. — Я просто хотів, щоб ти була моєю. Але я забув, що ти вже моя. Ти — це ти. І це найкраще, що є в моєму житті.
Я обняла його, і в цей момент я зрозуміла, що наш картковий будиночок не розвалився. Він просто перебудувався, став міцнішим, тому що тепер ми будували його разом. У мене більше немає ілюзій, що він ідеальний. Але я знаю, що він тепер розуміє, що я не його проєкт. Я — його жінка. Його дружина. І я — головна героїня своєї власної історії.
Моя історія не закінчилася хепі-ендом, який показують у фільмах. Наше життя — це постійний діалог, пошук компромісів та навчання. Ми навчилися розмовляти, а не лише слухати. Наша любов стала міцнішою, бо ми прийняли одне одного з усіма недоліками та особливостями. Іноді мені здається, що всі ці сукні, які він мені купував, були лише нашим першим випробуванням, нашим першим кроком до щирості.
Я більше не боюся бути собою. Я дозволяю собі носити те, що мені подобається, виражати свої думки та бути відвертою. Наша історія – це розповідь про те, як любов може навчити нас бути собою. І якщо ви колись опинитеся в такій самій ситуації, пам’ятайте, що ваше щастя — це не лише про те, щоб подобатися комусь, а й про те, щоб подобатися собі.
А що ви думаєте про таку ситуацію? Чи траплялося у вашому житті, що ви відчували себе лялькою в чужих руках? Як ви вчинили? Чи вважаєте ви, що любов — це постійна робота над собою та партнером? Поділіться своїми думками у коментарях, мені буде дуже цікаво дізнатися вашу думку.