— Софіє, ти не могла б допомогти мені з прибиранням? У квартирі справжній безлад, — я намагався говорити спокійно, тримаючи в руках купу її одягу, розкиданого по дивану.
Вона навіть не відвела очей від телефону. Її пальці швидко гортали екран, а на обличчі була легка посмішка, ніби я сказав щось смішне.
— Серйозно, Богдане? — відповіла вона, знизивши плечима. — Якщо тобі не подобається, що мама приходить раз на тиждень, давай наймемо прибиральницю. Я не проти. Ти ж знаєш, я не люблю цього всього.
— Тобто ти взагалі не плануєш брати в цьому участь? — я відчув, як у голосі з’являється роздратування. — Ми ж разом живемо, це наша квартира!
— Ну, ти ж не хочеш, щоб я зіпсувала собі манікюр, правда? — вона підняла очі й усміхнулася, але ця усмішка лише підлила масла у вогонь.
— Софіє, це не про манікюр! Це про те, що ми — команда. Чи ні? — я поклав одяг на спинку дивана й чекав її відповіді.
Вона зітхнула, відклала телефон і подивилася на мене так, ніби я просив її зробити щось неможливе.
— Богдане, я ж тебе попереджала, що побут — це не моє. Якщо тобі так важливо, давай заплатимо 500 гривень за прибирання, і проблема вирішена. Чому ти завжди робиш із цього драму?
Я стояв, не знаючи, що сказати. У голові крутилася думка: невже я так помилився, обравши її лише за зовнішність?
Мене звати Богдан, і я завжди мав слабкість до красивих жінок. Їхня врода, грація, уміння привертати увагу — це те, що мене зачаровувало з юності. І коли я зустрів Софію, мені здалося, що я знайшов ідеал. Її засмагла шкіра, довге темне волосся, спортивна статура й очі, від яких неможливо відвести погляд, — усе це змушувало моє серце битися швидше. Але, як виявилося, краса — це ще не все, що потрібно для щасливого життя.
Мій батько часто розповідав історію з мого дитинства, яка тепер здається мені кумедною, але тоді була серйозною. Мені було п’ять, і ми гуляли на дитячому майданчику. Я грався в пісочниці й різко відштовхнув дівчинку, яка хотіла сісти поруч, бо вважав її не надто симпатичною. Вона розплакалася й побігла до матері, а мій тато мусив іти вибачатися. Він тоді сказав мені:
— Богдане, люди — це не тільки їхній вигляд. Ти ще маленький, але запам’ятай: серце важливіше за зовнішність.
Я кивнув, але, чесно кажучи, не зрозумів, про що він. Для мене тоді краса була всім.
— Тату, але ж гарні дівчатка кращі, правда? — запитав я, тримаючи в руках пластмасову лопатку.
Він усміхнувся й похитав головою:
— Ти виростеш і побачиш, що краса — це лише обгортка. А справжній скарб — усередині.
Ті слова закарбувалися в моїй пам’яті, але я не надавав їм значення, поки не став дорослим.
Юність і перші побачення
Коли я почав зустрічатися з дівчатами, мої вподобання залишалися незмінними. Я вибирав тільки тих, хто відповідав моїм уявленням про красу: високі, стрункі, з бездоганним стилем. Звісно, конкуренція за таких дівчат була шаленою, але я навчився бути впевненим. Якось на вечірці в університеті я познайомився з моделлю на ім’я Анна. Вона була зіркою вечора, але я зумів її зацікавити.
— Ти завжди такий самовпевнений? — запитала вона, тримаючи келих із соком.
— Тільки коли бачу когось, хто вартий моєї уваги, — відповів я, усміхаючись.
Вона розсміялася, і ми пробалакали до півночі. Але з часом я зрозумів, що Анна більше дбала про свою зовнішність, ніж про наші стосунки. Ми розійшлися через пів року.
Такі історії повторювалися. Я зустрічався з дівчатами, які могли б зніматися для журналів, але щоразу щось не складалося. То бракувало душевної близькості, то спільних інтересів. Але я не здавався. Я мріяв про дружину, на яку всі оберталися б на вулиці, і врешті я зустрів Софію.
Зустріч із Софією
Мені було 29, коли я побачив її в кафе. Вона сиділа за столиком, гортаючи книгу, і сонячне світло, що падало через вікно, робило її схожою на картину. Я не міг відвести очей.
— Вибачте, це місце зайняте? — запитав я, хоча бачив, що вона сама.
Вона підняла очі й усміхнулася:
— Ні, сідайте. Але тільки якщо обіцяєте не відволікати мене від книги.
— Обіцяю, — сказав я, хоча вже знав, що не стримаю слова.
Ми розговорилися, і я дізнався, що Софії 31, вона працює фітнес-тренером і обожнює подорожі. Її енергія, харизма й, звісно, краса зачарували мене. Ми почали зустрічатися, і два роки пролетіли як один день. Я був упевнений, що вона — та сама, і одного вечора, під час прогулянки біля річки, я став на одне коліно.
— Софіє, ти зробила моє життя яскравішим. Виходь за мене, — сказав я, тримаючи перстень.
Вона розплакалася від щастя й кивнула:
— Так, Богдане, я згодна!
Тієї миті я думав, що щасливішим бути неможливо.
Перші тижні шлюбу були як казка. Ми з Софією насолоджувалися одне одним, ходили в ресторани, подорожували. Але коли ми з’їхалися в мою квартиру, реальність дала про себе знати. Виявилося, що Софія не любить займатися побутом. Готувати вона не вміла, а прибирати не хотіла. Раніше її мама приходила до неї раз на тиждень і наводила лад, але я вважав це дивним.
— Софія, невже тобі важко помити посуд? — запитав я одного вечора, коли тарілки в раковині вже не вміщалися.
Вона сиділа на дивані, гортаючи журнал.
— Богдане, я ж не кухар. Давай замовимо піцу, а посуд я потім помию, — відповіла вона, навіть не відірвавшись від сторінок.
— Потім — це коли? — я намагався стриматися, але роздратування наростало.
— Ну, не знаю. Може, мама завтра зайде, — сказала вона, знизивши плечима.
Я зрозумів, що побут для неї — це не просто небажання, а щось, що вона взагалі не вважає своєю справою. Я почав замислюватися: невже я так помилився, обравши її лише за зовнішність?
Одного дня я повернувся додому після роботи й побачив, що Софія знову залишила одяг на підлозі, а кухня виглядала так, ніби там ніхто не прибирав тижнями. Я не витримав і сказав:
— Софіє, ми ж домовлялися, що ти хоча б іноді допомагатимеш. Я не можу все робити сам.
Вона подивилася на мене з подивом.
— Богдане, я ж не проти, щоб ми найняли когось. Це коштуватиме, ну, 500 гривень за прибирання, може, 700 за готування. Ти ж заробляєш достатньо, хіба ні?
Я відчув, як у мені щось обірвалося. Невже це все, що вона може запропонувати? Заплатити комусь, щоб вирішити проблему, замість того, щоб працювати разом?
— Софія, я не проти витрат, але я хочу, щоб ми разом дбали про наш дім. Це ж наше життя, — сказав я, намагаючись знайти в її очах хоч краплю розуміння.
Вона зітхнула й відповіла:
— Богдане, ти занадто драматизуєш. Якщо тобі так важливо, я поговорю з мамою, вона може приходити частіше.
Ця розмова стала для мене моментом прозріння. Я зрозумів, що, зациклюючись на зовнішності Софії, я не звернув уваги на інші аспекти її характеру. Вона була чудовою, коли йшлося про веселощі чи подорожі, але в буденному житті ми були наче з різних світів.
Що далі?
Тепер я часто думаю про те, що робити. Я люблю Софію, її краса й енергія досі мене захоплюють, але я не впевнений, чи цього достатньо. Що буде, коли ми вирішимо мати дітей? Чи зможе вона бути не лише гарною мамою, а й партнеркою, яка розділяє зі мною всі аспекти життя?
Якось я поділився своїми думками з другом Тарасом. Ми сиділи в кафе, і я розповів йому все.
— Тарасе, я не знаю, що робити. Вона неймовірна, але цей побут… Я відчуваю, що тягну все сам, — сказав я, розмішуючи каву.
Він задумався й відповів:
— Богдане, ти ж знав, що вона така. Питання в тому, чи готовий ти з цим миритися? Може, варто поговорити з нею відверто, без звинувачень?
— Я намагався, але вона просто пропонує найняти когось. Це не вирішує проблеми, — зітхнув я.
— Тоді подумай, що для тебе важливіше: її краса чи гармонія в стосунках? Може, вам потрібен компроміс, — сказав він, поплескавши мене по плечу.
Я задумався. Може, Тарас правий? Може, варто спробувати знайти спільну мову, а не чекати, що Софія зміниться? Або, можливо, я сам маю переглянути свої пріоритети.
Ця ситуація змусила мене замислитися над тим, що я шукаю в стосунках. Краса — це чудово, але без взаєморозуміння, підтримки й спільних зусиль вона втрачає сенс. Я не хочу розлучатися з Софією, але розумію, що нам потрібно працювати над собою — і мені, і їй.
Можливо, я був занадто зациклений на зовнішності, і це завадило мені побачити важливіші речі. Мій батько мав рацію: справжній скарб — це не лише обгортка, а те, що всередині. І я сподіваюся, що ми з Софією зможемо знайти баланс, який зробить нас обох щасливими.
Якщо ви опинилися в подібній ситуації, я раджу не поспішити з висновками. Спробуйте поговорити з партнером відверто, без звинувачень. Іноді ми зациклюємося на тому, що здається важливим, але з часом розуміємо, що головне — це взаємна підтримка й розуміння. Якщо ви вважаєте, що ваші цінності надто різні, подумайте, чи готові ви шукати компроміс. А якщо ні — можливо, варто переглянути свої пріоритети.
