Я стояла посеред їхньої просторої вітальні, тримаючи в руках сумку з подарунками, які привезла з останньої поїздки. Серце стискалося, ніби хтось невидимий стискав його долонею.
«Софіє, доню, – мовила я тихо, намагаючись не дати голосу тремтіти, – мені сімдесят два. Здоров’я вже не те. Я ледве ходжу»
«Та годі тобі! – перебила мене Олена, молодша донька, склавши руки. – Ти ж завжди казала, що заради нас можеш усе! А тепер що – ми вже не потрібні? Брате, скажи їй!»
Максим, мій старший син, сидів у кріслі й дивився в підлогу. Потім підвів очі – і в них я побачила не любов, а розрахунок.
«Мамо, – сказав він холодно, – ми ж не чужі. Ти ж сама казала, що квартири – це інвестиція в наше майбутнє. А тепер ми хочемо розвиватися. Софія хоче салон краси, Олена – свій інтернет-магазин. Я планую розширити гараж. Це ж не для себе – для онуків твоїх!»
Я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася. Не перед ними.
«Діти, я вже віддала вам усе. Кожну копійку, яку заробляла в Португалії, в Іспанії, в Італії. Я не бачила, як ви росли, бо працювала по 14 годин на добу. Прибирала, доглядала старих, мила підлоги в готелях.»
«І що? – пирхнула Софія. – І що? Тепер ми винні, що ти сама вирішила бути героїнею! Ми ж не просили тебе їхати! Ти сама казала – “треба забезпечити дітей”. От і забезпечуй!»
Я відступила до дверей.
«Я поїхала додому», – прошепотіла я і вийшла, не дочекавшись відповіді.
Мене звати Галина. Мені сімдесят два роки, і я – сирота. Не в прямому сенсі – батьки померли, коли мені було п’ять.
Але справжньою сиротою я стала у старості, коли зрозуміла, що мої власні діти бачать у мені не матір, а банкомат на ніжках.
Я виросла в маленькому селі на Вінниччині. Батько працював трактористом, мати – дояркою. Жили бідно, але дружно.
Коли батьки пішли у засвіти, я залишилася з молодшим братом. Мені було п’ять, йому – три. Село допомагало, чим могло, бабуся тягнула нас як могла. Уже в десять я знала: якщо хочу, щоб Петрик мав майбутнє, треба братися за справу.
У вісімнадцять я поїхала до Києва. Працювала прибиральницею, офіціанткою, продавчинею. Заробляла копійки, але відкладала кожну.
Коли вийшла заміж за Івана, ми мріяли про велику сім’ю. Народилася Софія, потім Олена, потім Максим. Іван працював водієм, я – на двох роботах. Але грошей все одно не вистачало.
«Галю, – сказав мені якось Іван, – є варіант у Польщі. На будові платять гарно. Це ж наші три зарплати разом!»
Я плакала три дні. Але поїхала. Перший раз – на три місяці. Потім на пів року. Потім на рік. Діти залишалися з бабусею, Івановою мамою. Я дзвонила щовечора, надсилала подарунки, відкладала на квартири.
«Мамо, коли ви приїдете?» – питала Софія по телефону.
«Невдовзі, доню. Ще трошки – і купимо тобі квартиру в Києві».
Я не бачила, як вони йдуть до школи. Не була на перших святах. Не чула перших «мамо, я закохалася». Я була в Португалії, коли Софія закінчила школу. В Іспанії – коли Олена вступила до університету. В Італії – коли Максим одружився.
Приїхала, аби провести чоловіка в останню путь. І знову поїхала, бо мала мету. Але я купила їм квартири. Спочатку Софії – однокімнатну в новобудові. Потім Олені – ближче до центру. Максиму – щоб з дружиною і дітьми було де жити.
Кожна квартира – це мої сльози, мозолі, безсонні ночі.
«Мамо, ти найкраща!» – дзвонила Софія, коли отримала ключі.
«Дякую, мамо!» – писала Олена в смс.
«Ти в нас героїня», – казав Максим, обіймаючи мене в аеропорту.
Я вірила. Я справді вірила, що заради цього варто було.
Коли мені виповнилося п’ятдесят вісім, я зрозуміла – більше не можу. Ноги не тримають, спина болить, руки тремтять.
Лікар в Італії сказав: «Синьйора, якщо ще рік – інвалідність». Я зібрала гроші і поїхала додому. Назавжди.
Купила собі маленьку однокімнатну в старому будинку. Почала ремонт. Стіни обдерті, труби гнилі, підлога скрипить. Але це моя. Моя перша власна квартира за всю життя.
Діти не приїжджали допомагати. «Мамо, у нас свої справи», – казали по телефону. Я не ображалася. Розуміла – молоді, зайняті.
Коли зрозуміла, що не впораюсь, почала їздити в Італію на заміну. Кілька місяців там, кілька тут. Пролікуюсь і нову за кордон. Треба.
А потім був той вечір у Максима.
Я приїхала з тортом і пляшкою ігристого. Хотіла святкувати своє повернення. Діти зустріли тепло, обіймали, цілували. Правнуки бігали по квартирі, кричали «бабуся!». Я розплакалася від щастя.
За столом розмовляли про все. Софія розповідала про доньчин останній курс у університеті:
«Мамо, вона на п’ятому курсі! Закінчить – і відразу свій салон краси. Вже й місце придивилася! Тільки от.»
Вона зам’ялася. Я посміхнулася:
«Що, доню? Кажи».
«Ну,стартовий капітал потрібен. На обладнання, оренду, рекламу. Я ж знаю, ти ще маєш заощадження.»
Я завмерла з виделкою в руках.
«Софіє я ж уже на пенсії. Останні гроші – на ремонт моєї квартири…»
«Та який там ремонт! – втрутилася Олена. – Ти ж у хрущовці! Продай її, купиш щось менше, а різницю нам даси. Я теж планую бізнес – інтернет-магазин одягу. Мені треба на сайт і першу партію товару».
Максим мовчав, але я бачила, як він переглянувся з дружиною.
«Діти я ж уже все віддала. Ваші квартири, ваше навчання, ваші весілля, я допомагала вчити онуків.»
«І що? – пирхнула Софія. – Ми ж твої діти! Ти ж для нас живеш! Чи може, ти вже нас не любиш?»
«Як ти можеш таке казати? – прошепотіла я. – Я ж усе життя.»
«Усе життя ти була відсутня! – крикнула Олена. – Ми росли без матері! Бабуся нас виховувала, а ти десь там у Європі підлоги мила! Тепер хоч відроби те, що пропустила!»
Я встала з-за столу. Ноги тремтіли.
«Я поїхала додому».
«Мамо, почекай! – гукнув Максим. – Ми ж не те мали на увазі.Просто ти ж можеш ще раз поїхати. На пів року. Там же платять 1000 євро на місяць. За пів року – 6000. Нам вистачить на старт!»
Я зупинилася в дверях.
«А потім що? Знову? І знову? Поки я не простягну ноги на тій роботі?»
Тиша. Потім Софія тихо сказала:
«Так і скажи, що ми тобі байдужі. Заради себе їздиш, а для нас важко?».
Додому їхала в таксі й плакала. Водій питав, чи все гаразд. Я кивала, але сльози текли самі.
Вдома сіла на підлогу серед коробок з ремонтними матеріалами. Квартира була порожня – ні меблів, ні тепла. Як і моє серце.
Наступного дня Софія подзвонила:
«Мамо, ти передумала? Я знайшла оголошення – в Німеччині потрібні доглядальниці. 1200 євро на місяць! За рік – 14400! Ми тобі навіть квиток купимо!»
«Софіє, мені сімдесят два».
«Та що ті два роки? Ти ж міцна ще!!»
Я поклала слухавку. Потім дзвонила Олена:
«Мамо, я з Максимом поговорила. Ми вирішили – ти продаєш свою квартиру, купуєш кімнату в гуртожитку, а решту – нам. Практично по 10000 кожному. Це ж справедливо».
«А як я житиму?»
«Та якось. Пенсія ж є. 3000 гривень вистачить на їжу й комуналку».
Я знову поклала слухавку.
Максим приїхав через тиждень. Сам. Без дружини й дітей.
«Мамо, – сказав він, сідаючи навпроти, – давай по-людськи. Ти ж розумієш – ми молода сім’я. Треба розвиватися. Конче потрібно хоч кілька тисяч».
Я дивилася на нього – на мого хлопчика, якого колись годувала з ложечки, якого вчила читати. І не впізнавала.
«Максиме, а пам’ятаєш, як ти в п’ять років захворів? Температура 40, я всю ніч з тобою просиділа, компреси ставила.»
«Мамо, це було сто років тому».
«Для мене – ніби вчора».
Він встав.
«Ну гаразд. Твоя справа. Але потім не скаржся, що ми рідко дзвонимо».
Він пішов. І більше не приїжджав.
Минуло три місяці. Я закінчила ремонт – сама. Фарбувала стіни, клеїла шпалери, лагодила сантехніку. Руки в мозолях, спина не розгинається. Але квартира стала затишною. Моя.
Діти дзвонили рідко. Тільки коли треба було щось попросити.
«Мамо, 5000 на комуналку – забули заплатити».
«Мамо, 3000 на подарунок вчительці».
«Мамо, 10000 – машина зламалася».
Я давала. Спочатку. Потім перестала.
«У мене немає», – казала я.
«Як це немає? Ти ж на ремонті зекономила! У тебе пенсія Італійська де гроші?»
«Ні. Усе пішло на квартиру».
Тиша. Потім: «Ну і сиди там сама».
Останній дзвінок був від Софії:
«Мамо, твоя онука при надії. Ти ж хочеш, щоб твоя правнучка жила в нормальних умовах? Ми вирішили, що молоді переїдуть до тебе»
Я мовчала.
«Мамо? Ти чуєш?»
«Чую. Але я проти».
«Як це проти? Мамо, то твоя онука а ти там у квартирі сама.»
«Софія. Я віддала вам усе. Кожну копійку. Тепер моя черга жити».
Вона кинула слухавку.
Сьогодні я сиджу в своїй маленькій квартирі. На стіні – фотографії дітей. Молоді, усміхнені. Такі, якими я їх пам’ятаю.
На столі – чашка чаю й недописаний лист. Я пишу його вже місяць.
«Дорогі мої діти,я не звинувачую вас. Ви такі, якими я вас виховала – на відстані. Я думала, що любов вимірюється грошима. Що якщо дам вам усе матеріальне – компенсую свою відсутність.
Але виявляється, любов не купиш. І не повернеш втрачене.
Я не поїду більше нікуди. Не продам квартиру. Не віддам останні заощадження.
Я залишуся тут. У своїй маленькій квартирі. Зі своїми спогадами. І з надією, що колись ви зрозумієте.
Ваша мама, Галина»
Я кладу ручку. За вікном – осінь. Листя падає, як мої мрії.
Що я зробила не так? Невже все життя трудилася намарне?
Головна картинка ілюстративна.
