Софія розклала покупки на кухонному столі й почала розкладати продукти по полицях. Овочі в холодильник, крупи в шафу, миючі засоби під мийку.
Звичайний будній вечір. Володимир сидів у кімнаті перед телевізором, гортав новини в телефоні. Не звертав уваги на дружину, на пакети з продуктами, на звичну метушню.
Три роки вони жили разом. Три роки вели спільний бюджет. Домовились одразу — Володимир віддає зарплату, Софія розподіляє гроші.
На продукти, на комуналку, на побутові потреби. Все просто, зручно. Жодних суперечок, жодного невдоволення. До нещодавнього часу.
Софія помітила зміни приблизно місяць тому. Чоловік став дивним. Мовчазним. Замисленим. Іноді кидав на дружину незрозумілі погляди, ніби хотів щось запитати, але не наважувався.
Жінка списувала на втому. На роботу, на весну, на брак вітамінів. Мало що буває?
Але потім почалися запитання.
— Софіє, а скільки ти вчора в магазині витратила? — запитав Володимир одного вечора, не відриваючись від телефону.
— Не пам’ятаю точно. Гривень шістсот, мабуть. М’ясо брала, рибу, овочі. Все як завжди.
— Шістсот гривень, — повторив чоловік. — Багато.
Софія відірвалася від нарізки салату.
— Володю, ми ж разом їмо. Готую щодня. Продукти постійно дорожчають. Це нормально.
— Ну не знаю, — Володимир знизав плечима. — Може, можна було щось дешевше взяти?
Софія насупилася. Дешевше? Вона й так обирає за акціями, стежить за цінами, порівнює.
— Володю, я беру нормальні продукти. Не найкоштовніші, але й не зіпсовані.
— Я не кажу, що зіпсовані, — чоловік встав, підійшов до холодильника. — Просто треба розумніше витрачати.
— Я й так розумно витрачаю, — Софія відклала ніж. — Ти раніше не нарікав.
— Раніше не звертав уваги, — Володимир відчинив холодильник, зазирнув усередину. — А тепер подумав, може, ми забагато витрачаємо.
— Ми? — Софія склала руки. — Чи я?
— Ну, ти ж покупки робиш, — чоловік зачинив холодильник. — То виходить, ти.
Розмова нічим не закінчилася. Софія повернулася до готування. Володимир пішов до кімнати. Але осад залишився. Неприємний, наче щось важке в душі. Ніби Софія зробила щось не так.
Через кілька днів Володимир попросив показати чеки.
— Навіщо? — Софія не зрозуміла.
— Хочу подивитися, на що йдуть гроші.
— Володю, ми з тобою обговорювали бюджет. Ти знаєш, скільки йде на продукти, скільки на комуналку. Що змінилося?
— Нічого не змінилося, — чоловік узяв зі столу пакет з чеками. — Просто хочу подивитися деталі.
Софія мовчки спостерігала, як Володимир перебирає чеки. Вивчає кожну позицію. Хмуриться, хитає головою.
— Софіє, ти серйозно купила креветки за двісті гривень?
— Ну так. Ми ж хотіли салат з морепродуктами. Пам’ятаєш, обговорювали?
— Обговорювали, але я не думав, що це так дорого.
— Володю, креветки завжди коштовні. Ти ж їв той салат. Сподобалося.
— Сподобалося, але наступного разу давай без креветок. Дорого.
Софія промовчала. Салат без креветок. Гаразд. Нехай буде без креветок.
Але на цьому не закінчилося. Володимир почав обмежувати покупки. То не можна купити хороший сир, надто дорого. То не варто брати імпортні фрукти, є українські. То миючий засіб не той, треба дешевший.
Софія терпіла. Намагалася економити. Шукала акції, купувала на вагу замість упакованого, обирала товари простіші. Але Володимир продовжував чіплятися. Завжди знаходилася причина для невдоволення.
Одного вечора Софія почула, як чоловік розмовляє по телефону на кухні.
— Так, мамо, розумію. Ти права. Треба контролювати. Звісно. Я з нею поговорю.
Софія зупинилася в коридорі. Мама. Ольга Іванівна. Свекруха.
— Ні, мамо, вона не економна. Купує різне. Вчора знову дорогу ковбасу взяла. За двісті п’ятдесят гривень. Я їй кажу, навіщо, а вона — якість, мовляв. Яка якість, мамо? Ковбаса й є ковбаса.
Софія стиснула руки. Отже, звідти вітер віє. Ольга Іванівна. Звісно. Хто ж іще?
Свекруха ніколи не любила Софію. З самого початку. Вважала невістку негідною свого сина. Надто проста, надто звичайна. Не з тієї родини, не з тими зв’язками.
Хоча Володимир сам був звичайним менеджером у фірмі. Нічого особливого.
Ольга Іванівна постійно давала поради. Як готувати, як прибирати, як одягатися. Софія терпіла. Кивала, погоджувалася. Робила по-своєму, коли свекруха йшла. Володимир не втручався. Казав, мама просто турбується.
Але тепер турбота переросла в відкрите втручання.
— Мамо, розумію. Стежитиму. Так, попрошу звітувати. Добре. Цілую.
Володимир закінчив розмову. Софія швидко повернулася до кімнати. Сіла на диван, взяла телефон. Удавала, що гортає стрічку.
Чоловік зайшов, сів поруч.
— Софіє, нам треба поговорити.
— Про що? — Софія не підняла очей від екрана.
— Про гроші. Я думаю, нам варто уважніше ставитися до витрат.
— Ми й так уважно ставимося, — Софія відклала телефон. — Володю, що відбувається? Ти раніше довіряв мені. Що змінилося?
— Нічого не змінилося, — Володимир потер обличчя долонями. — Просто мама помітила, що ми забагато витрачаємо. Вона порахувала, скільки її знайомі витрачають на продукти. У них виходить менше.
— Твоя мама, — Софія повільно кивнула. — Звісно. Твоя мама все знає краще.
— Не треба так, — чоловік підняв руку. — Мама просто хоче допомогти. Підказати, де можна заощадити.
— Володю, ми живемо своїм життям. Ми дорослі люди. Навіщо твоя мати втручається в наші справи?
— Вона не втручається! — Володимир підвищив голос. — Вона дає поради! Нормальні, розумні поради!— Поради, — Софія встала з дивана. — Вона тобі вселила, що я марнотратниця. Що витрачаю забагато. Що треба мене контролювати. Так?
— Ні! — чоловік схопився. — Я сам помітив! Сам!
— Ти сам помітив тільки після того, як мама тобі подзвонила! — вигукнула Софія. — До цього три роки все влаштовувало! Жодних претензій!
— Бо я не звертав уваги! А тепер звернув! І бачу, що ти справді забагато витрачаєш!
Софія пройшлася кімнатою. Руки тремтіли. Від обурення, від образи. Від відчуття безсилля.
— Гаразд, — сказала Софія тихо. — Гаразд. Ти хочеш контролювати витрати? Контролюй. Кажи, що купувати, що не купувати. Я слухатимуся.
— Софіє…
— Ні, правда, — Софія повернулася до чоловіка. — Давай зробимо так. Я питатиму дозволу на кожну покупку. Хочу хліб купити — спитаю. Хочу молоко — спитаю. Влаштує?
— Ти перебільшуєш, — Володимир відвів погляд.
— Я не перебільшую, — Софія підійшла ближче. — Я просто намагаюся зрозуміти, чого ти хочеш. Контролю? Отримаєш. Звітів? Звітуватиму. Тільки скажи, до якої міри?
Володимир мовчав. Дивився в підлогу. Жував губу.
— Я не хочу сперечатися, — сказав чоловік нарешті. — Просто давай розумніше витрачати. Гаразд?
— Розумніше, — повторила Софія. — Добре.
Але розумніше не вийшло. Вийшло гірше. Володимир почав вимагати звіти. Щодня. Що купила, скільки витратила, навіщо це потрібно. Софія записувала все в зошит. Показувала чоловікові. Пояснювала.
— Софіє, навіщо ти купила три пачки печива?
— Дві для нас, одну гостям. Про всяк випадок, якщо хтось прийде.
— Хто прийде? Ми нікого не чекаємо.
— Ну мало що. Завжди має бути щось до чаю.
— Наступного разу купуй одну пачку. Коли гості прийдуть, тоді й купиш.
Софія кивала. Записувала. Одна пачка печива. Зрозуміло.
— Софіє, чому м’ясо таке дороге?
— Це курка домашня. Добра. Для супу.
— Можна було купити суповий набір. Дешевше.
— Там нічого їсти.
— Зате економія.
Записувала. Суповий набір. Економія.
— Софіє, навіщо два види йогурту?
— Один тобі подобається, другий мені.
— Давай купувати один. Яка різниця?
— Різниця в тому, що я не люблю той, який тобі подобається.
— Ну Софіє, це дрібниці. Звикнеш.
Звикнеш. Так. Звісно. Звикнеш їсти те, що не подобається. Пити те, що не хочеться. Носити те, що не пасує. Головне — економія.
Ольга Іванівна приходила в гості що суботи. Оглядала холодильник. Перевіряла шафи. Хитала головою.
— Володю, знову дорогий сир. Навіщо? Є ж нормальний, український. Дешевший і смачніший.
— Мамо, я казав Софії. Видно, не слухає.
— Не слухає, — Ольга Іванівна подивилася на невістку. — Софіє, мила, треба вчитися економити. Гроші не на деревах ростуть.
— Я економлю, Ольго Іванівно, — Софія витирала посуд. — Купую тільки необхідне.
— Необхідне, — свекруха всміхнулася. — Сир за сто п’ятдесят гривень — це необхідне?
— Це не сто п’ятдесят, а сто двадцять. І так, це необхідне. Ми їмо сир щодня.
— Можна їсти дешевше, — Ольга Іванівна відчинила холодильник. — Дивись-но, і ковбаса дорога. І масло імпортне. І овочі закордонні. Володю, ти це бачиш?
— Бачу, мамо.
— І що ти плануєш робити?
— Поговорю з Софією.
— Розмовляти треба було раніше, — Ольга Іванівна зачинила холодильник. — А тепер уже пізно. Треба діяти.
Софія стиснула рушник у руках. Діяти. Що означає діяти? Що ще придумає Ольга Іванівна?
Ввечері Володимир покликав Софію на розмову.
— Софіє, сідай. Нам треба серйозно поговорити.
Софія сіла. Руки поклала на коліна. Дивилася на чоловіка мовчки.
— Я думав про нашу ситуацію, — почав Володимир. — І дійшов висновку, що нам потрібен суворіший контроль над витратами.
— Який саме?
— Ти звітуватимеш мені про кожну покупку заздалегідь. Не після, а до. Хочеш щось купити — питаєш у мене дозволу. Я схвалюю чи ні.
Софія кліпнула. Дозвіл. Питати дозволу в чоловіка, щоб купити хліб.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — Володимир кивнув. — Це єдиний спосіб навести лад у нашому бюджеті.
— Володю, я доросла людина. Я працюю. Я веду господарство три роки. І ти хочеш, щоб я питала в тебе дозволу купити молоко?
— Не драматизуй, — чоловік скривився. — Мова не про молоко. Мова про дорогі покупки. Про твої надмірності.
— Які надмірності? — Софія встала. — Володю, я купую їжу! Звичайну їжу! Я не купую ікру кілограмами! Я не беру устриці! Я беру нормальні продукти!
— Які коштують дорожче, ніж треба, — Володимир теж встав. — Мама права. Ти марнотратниця, Софіє. Ти не вмієш поводитися з грошима.
— Твоя мама, — Софія зблідла. — Завжди твоя мама. Вона тобі мізки запудрила, Володю. Ти сам цього не бачиш?
— Мама хоче нам допомогти! — вигукнув Володимир. — Вона турбується!
— Вона маніпулює тобою! — вигукнула у відповідь Софія. — Вона хоче контролювати наше життя! І в неї виходить!
— Мовчи! Не смій так говорити про мою матір!
Софія відсмикнулася. Вивільнилася. Відступила до стіни.
— Не чіпай мене.
— Я чіпатиму свою дружину, коли захочу! — Володимир зробив крок уперед. — І ти робитимеш те, що я скажу! Зрозуміло?
— Ні, — Софія похитала головою. — Не зрозуміло.
— Тоді поясню простіше, — чоловік склав руки. — З завтрашнього дня ти показуватимеш мені список покупок. Щодня. Перед тим, як іти в магазин. Я викреслюватиму зайве. Ти купуватимеш тільки те, що я дозволю.
Софія дивилася на чоловіка. На цю людину, з якою прожила три роки. Яка казала, що кохає. Яка присягала у вірності, у підтримці. І ось що вийшло.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді я перестану давати гроші на продукти, — Володимир знизав плечима. — Витрачатимеш свої. Або попросиш у своєї мами.
— У мами, — Софія всміхнулася. — Ти серйозно думаєш, що я піду до матері по гроші?
— А куди подінешся? — чоловік розвів руками. — Я так більше не можу. Ти витрачаєш наші гроші наліво й направо. Це має припинитися.
Софія пройшла повз чоловіка. Зайшла до спальні. Діставала з шафи валізу. Почала складати речі. Володимир з’явився в дверях.
— Ти що робиш?
— Збираюся, — Софія не обернулася.
— Куди?
— До батьків.
— Ти не можеш просто так піти!
— Можу, — Софія склала у валізу кілька кофт. — І йду.
— Софіє, не дурій! — Володимир увійшов до кімнати. — Ми можемо все обговорити!
— Ні, — Софія застебнула валізу. — Обговорювати більше нічого. Ти зробив свій вибір. Обрав маму й її контроль замість нормальних стосунків зі мною.
— Я не обрав маму! — Володимир схопив дружину за руку. — Я просто хочу порядку!
— Порядку, — Софія висмикнула руку. — Знаєш, який порядок я хочу? Щоб мене поважали. Щоб мені довіряли. Щоб не контролювали кожен мій крок. Але ти цього не можеш дати. Бо мама не дозволить.
— При чому тут мама?!
— При тому, що все це її ідея! — Софія взяла валізу. — Ти ж сам казав. Мама права, мама помітила, мама допомагає. Все мама, мама, мама!
— Бо вона справді права! — вигукнув Володимир. — Ти марнотратниця, Софіє! Ти не вмієш економити!
— А ти не вмієш думати своєю головою, — Софія пройшла повз чоловіка. — Вітаю. Залишився один зі своєю чудовою мамою. Живіть разом, раз вам так добре.
Софія вийшла з квартири. Спускається вниз. Викликала таксі. Сіла на лавку біля під’їзду. Руки тремтіли. Від обурення, від образи, від розчарування.
Три роки. Три роки життя, витрачені на людину, яка врешті повірила матері більше, ніж дружині. Яка вирішила контролювати кожну покупку.
Кожну витрату. Кожен крок.Таксі приїхало швидко. Софія сіла на заднє сидіння, назвала адресу батьків. Водій кивнув, рушив.
По дорозі дзвонив Володимир. Софія скидала. Подзвонив знову. Знову скидала. Написав повідомлення. Софія не читала. Заблокувала номер.
Батьки зустріли здивовано. Мама обняла, завела до кімнати. Тато забрав валізу, поставив біля дверей. Ніхто не ставив запитань. Бачили по обличчю доньки, що розмови поки не потрібні.
Софія лягла на своє старе ліжко. У кімнаті пахло дитинством. Книгами, лавандовим саше в шафі, маминими пирогами. Спокійно. Тихо.
Ніхто не вимагає звітів. Ніхто не контролює. Ніхто не заглядає через плече й не рахує чеки.
Вранці Софія прокинулася від аромату кави. Спускається на кухню. Мама сиділа за столом, гортала газету.
— Доброго ранку, сонечко. Виспалася?
— Так, мамо. Дякую.
— Сідай, поснідаємо.
Вони їли мовчки. Мама не ставила запитань. Просто була поруч. Наливала каву, підкладала млинці, усміхалася.
— Мамо, я хочу подати на розлучення, — сказала Софія, допиваючи другу чашку.
Мама кивнула.
— Добре, донечко. Якщо так вирішила, значить, так треба.
— Ти не спитаєш чому?
— Навіщо? — мама прибрала тарілки. — Ти доросла. Якщо вирішила розлучитися, значить, є причини. Серйозні причини.
Софія розповіла. Коротко, без зайвих деталей. Мама слухала, хитала головою.
— Знаєш, Софіє, я завжди відчувала, що з його матір’ю щось не так. Надто вона… чіпка. Надто втручається. Але думала, з віком відпустить. Видно, помилилася.
— Не відпустила, — Софія всміхнулася. — Навпаки. Ще сильніше вчепилася.
— Тоді ти правильно зробила, що пішла, — мама обняла доньку. — Таке життя — це не життя. Це мука.
— Саме так, — Софія притулилася до матері. — Я так більше не можу.
— І не треба, — мама погладила доньку по голові. — Живи тут, скільки потрібно. Оговтаєшся, розлучишся, почнеш нове життя.
— А якщо він дзвонитиме?
— Не дзвонитиме, — мама похитала головою. — Такі не дзвонять. Вони ображаються. Думають, що дружина сама повернеться. Попросить вибачення. А коли розуміють, що ні — вже пізно.
Мама мала рацію. Володимир не дзвонив. Не писав. Ніби Софія просто зникла з його життя. А може, й справді зникла. Може, Ольга Іванівна сказала сину, що так краще. Що Софія була неправильною дружиною. Що добре, що пішла. Тепер можна знайти іншу. Покірну. Слухняну. Яка звітуватиме за кожну гривню.
Через тиждень Софія подзвонила Володимиру. Зустрілися в парку біля РАЦСу. Поговорили. Пішли подали заяву на розлучення — цивілізовано.
— Майна немає, дітей немає. Через місяць будете вільні, — сказала працівниця, прийнявши заяву.
Софія отримала свідоцтво про розлучення через місяць. Стояла в коридорі РАЦСу з папером у руках і думала, що має відчувати полегшення. Радість. Свободу. Але відчувала тільки порожнечу.
Три роки життя. Три роки, які закінчилися контролем, недовірою, приниженням. Через одну жінку, яка не могла відпустити сина. І через одного чоловіка, який не зміг стати дорослим.
Софія склала свідоцтво у сумку. Вийшла на вулицю. Сонце світило яскраво. Люди поспішали у своїх справах. Життя тривало. Звичайне, повсякденне. Без звітів. Без контролю. Без Ольги Іванівни та її порад.
Софія дістала телефон. Написала мамі.
«Все. Вільна. Їду додому.»
Відповідь прийшла миттєво.
«Чекаю тебе, сонечко. Спечила твій улюблений пиріг.»
Софія усміхнулася. Вперше за довгий час. По-справжньому усміхнулася. Зупинила таксі. Поїхала до батьків. До себе додому. Туди, де її люблять. Де довіряють. Де не вимагають звітів за кожну покупку.
А Володимир залишився у своїй квартирі. З матір’ю. З її контролем. З її порадами. Напевно, Ольга Іванівна була задоволена.
Позбулася неугодної невістки. Тепер може повністю керувати життям сина. Вирішувати, що йому їсти, що носити, з ким спілкуватися.
Софія не шкодувала про втрачені роки.
Це був досвід. Гіркий, неприємний, але досвід. Тепер вона точно знала, чого не хоче. Не хоче чоловіка, який слухає маму більше, ніж дружину. Не хоче стосунків, побудованих на контролі. Не хоче життя, де доводиться звітувати за кожну дрібницю.
Життя тривало. Нове, вільне. Без Володимира та його матері. І це було найправильніше рішення, яке Софія ухвалила за останні три роки.
Головна картинка ілюстративна.
