— Краще для мами, краще для мами, — раптом чітко вимовив папуга Кліф, і Алла Макарівна завмерла з недов’язаними шкарпетками у руках.
Вона повільно повернула голову до клітки. Папуга, схиливши голову набік, уважно дивився на неї чорним блискучим оком.
У порожній квартирі його голос прозвучав несподівано гучно й моторошно.
— Що ти сказав? — прошепотіла Алла Макарівна, хоча чудово розчула кожне слово.
Кліф стрепенувся яскравим пір’ям і почав методично чистити дзьоба об жердинку.
Алла Макарівна здригнулася. Цю фразу вона вже десь чула. Точно чула! Але де?
І раптом згадала — позавчора, коли задрімала після обіду у своїй кімнаті.
Крізь сон до неї долинали приглушені голоси сина та невістки з кухні. Вона не прислухалася — мало що можуть обговорювати чоловік із дружиною.
Але тепер…
— Ось воно що, — пробурмотіла Алла Макарівна, відкладаючи в’язання. — Значить, “краще для мами”?
Усередині у неї все похололо. З того часу, як Поліна очікувала на третю дитину, у домі щось непомітно, але відчутно змінилося.
То й справа син із невісткою затихали при її появі. Щось шепотілися у кутках, а коли вона заходила — вдавали, ніби обговорюють дрібниці.
Алла Макарівна важко піднялася з крісла, підійшла до вікна. У дворі гралися діти — серед них її молодша внучка Лідочка. Он вона, у рожевому комбінезоні, вовтузиться у пісочниці. А старша, Оленка, ще у школі.
П’ять років тому, коли з’явилася Ліда, вони всі разом вирішили об’єднати житло — продали її однокімнатну й двокімнатну сина, купили простору трикімнатну. Здавалося, все буде добре — разом веселіше, та й внучки під наглядом. Тепер же… Алла Макарівна закусила губу. Що, якщо вони вирішили позбутися її? Місця й справді стане замало, коли з’явиться ще одна дитина.
Ця думка була настільки важкою, що вона похитала головою, відганяючи її. Ні-ні, такого не може бути! Петруша — хороший син, дбайливий. І Поліна… Хоча з невісткою останнім часом щось не так. Чи то гормони, чи ще щось…
Увечері Алла Макарівна не витримала, подзвонила своїй давній подрузі.
— Зіна, ти тільки послухай, — прошепотіла вона у слухавку, забившись у найдальший куток кухні. — Тут таке діло…
Зінаїда Федорівна вислухала, поцокала язиком:
— І часто вони так шепочуться?
— Та майже щодня тепер! А як мене бачать — замовкають. І все якісь дивні фрази: “природа”, “свіже повітря”. А сьогодні ще й папуга…
— Ой, Аллочко, — у голосі подруги прозвучало неприховане співчуття. — Мені здається, все зрозуміло, як білий день. У будинок для літніх людей тебе відправити хочуть!
— “Що?!” — у Алли Макарівни підкосилися ноги і вона важко опустилася на табурет.
— А ти як думала? Місця мало, третя дитина на підході. Ось і вирішили… А що? Там і природа, і свіже повітря. Все “краще для мами” буде!
— Зіно, та як ти можеш! — обурилася Алла Макарівна, але черв’ячок сумніву вже впився їй у серце. — Петруша ніколи…
— Ой, не кажи! — пирхнула подруга. — Всі вони такі, поки молоді та здорові. А як припече — одразу батьків у казенний дім!
— Ти за невісткою пильнуй. Це вона, певно, і підмовляє.
Після цієї розмови Алла Макарівна ніби іншими очима подивилася на те, що відбувалося вдома. Тепер кожен шепіт, кожен погляд здавався підозрілим.
Одного ранку вона почула, як Поліна говорить телефоном:
— Так, уже подивилися. Відмінний варіант і від міста недалеко. Головне, щоб мамі сподобалося.
У Алли Макарівни похололо все всередині. Значить, уже й місце знайшли!
А через тиждень Петро прийшов додому якийсь нервовий. Увесь вечір про щось шепотівся з дружиною на кухні.
Алла Макарівна, роблячи вигляд, що дивиться телевізор, ловила уривки розмов:
— …всі документи готові…
— …за місяць можна…
— …мамі скажемо пізніше…
Тієї ночі вона не зімкнула очей. Ворочалась, згадувала, як ріс Петрик, як радів її пиріжкам із капустою.
Невже забув? Невже справді наважився?
А зранку син оглушив її новиною:
— Мамо, ми тут подумали… Поїдь-но ти з дівчатками на море, га? На місяць, до тітки Валі. І їм корисно, і тобі відпочинок.
Алла Макарівна застигла з чашкою у руках. Ось воно! Відправлять її з онучками подалі, а самі тим часом…
— Та що ти, Петрику, — пробелькотіла вона, відчуваючи, як зрадницьки тремтять руки. — Куди ж я… У моєму віці…
— Мамо, не сперечайся, — лагідно, але твердо сказав син. — Ми вже й квитки придивилися. Через тиждень поїдете.
Алла Макарівна мовчки кивнула. У горлі стояв клубок, говорити вона не могла. Значить, через тиждень. А потім… Що ж буде потім?
В Одесі море штормило третій день. Важкі хвилі з гуркотом обрушувалися на берег, збиваючи піну кольору кави з молоком. Алла Макарівна сиділа на терасі, машинально стежачи за чайками, що то злітали вгору, то камнем падали у буремні хвилі.
— Бабусю, дивись, я намалювала наш будинок! — Лідочка, вся вкрита плямами акварелі, простягнула їй аркуш паперу.
На малюнку височіло щось рожеве, із численними вікнами та кривим дахом. Алла Макарівна крізь силу всміхнулася онуці й лагідно погладила її по русявій голівці.
Будинок… Цікаво, який саме будинок для літніх людей чекає її по поверненні?
Оля, на відміну від молодшої сестри, відчувала, що щось не так. Десятирічна дівчинка раз у раз кидала на бабусю уважні погляди, а одного разу запитала:
— Бабусю, а чому ти така сумна? Тобі тут не подобається?
— Що ти, сонечко, — стрепенулася Алла Макарівна. — Просто втомилася трохи. Вік уже не той для таких подорожей.
Три тижні промайнули швидко. Онучки засмагли, зміцніли, навіть молодша навчилася плавати. А у Алли Макарівни на серці нило дедалі сильніше. Особливо після дзвінка Зінаїди Федорівни.
— Аллочко! — схвильовано зашепотіла подруга у слухавку. — Тільки не хвилюйся, але… Бачила сьогодні, як твої речі виносили!
— Які… речі? — ледь вимовила Алла Макарівна одними губами.
— Твою клітку з папугою та швейну машинку. У машину вантажили. Сама бачила!
Слухавка вислизнула з ослаблих пальців. Значить, таки вирішили. Поки вона тут із онуками… А син з невісткою вже й речі її вивозять!
Останній тиждень перетворився на муку. Алла Макарівна майже не спала, усе думала: як же так? За що? Адже все життя для них… А тепер, як непотрібну річ…
Коли до від’їзду залишалося два дні, зателефонував Петро.
— Мамо, тримайтеся там! — голос сина звучав незвично схвильовано. — Зустрінемо вас, сюрприз буде!
— Сюрприз? — крізь силу всміхнулася вона у слухавку. — Який ще сюрприз, Петрусю?
— А от побачиш! — загадково відповів син. — Поліна вже все підготувала. Тобі сподобається!
«Звісно, — гірко подумала Алла Макарівна. — Як же не сподобатися? Напевно, люксову кімнату зняли у казенному домі…»
На пероні їх зустрічали Петро з Поліною. Невістка, попри великі габарити й округлі форми, виглядала свіжою та щасливою. Вона просто сяяла від якоїсь таємної радості.
— Мамочко! — кинулася вона обіймати свекруху. — Як ви там? Відпочили? А ми тут для вас дещо підготували! Так всім краще буде.
Алла Макарівна мало не розплакалася від цього, здавалося їй, удаваного ентузіазму. Ну навіщо, навіщо так грати? Сказали б прямо…
— Усе добре, Поліно, — крізь силу всміхнулася вона. — Ось, дітей тобі привезла засмаглих.
— Мамо, сідайте у машину, — заторопив Петро, підхоплюючи валізи. — Поїдемо, самі все побачите!
Усю дорогу Алла Макарівна сиділа, наче на голках. Але щось було не так. Їхали вони зовсім не в той бік, де, за її відомостями, розташовувався міський будинок для літніх людей.
За вікном замиготіли охайні котеджі, потопаючі у зелені. Машина звернула на широку алею й зупинилася біля двоповерхового будинку зі світлої цегли.
Невеликий, але дуже затишний на вигляд, із просторою верандою та садом, де вже буйно цвіли жоржини.
— Ну як? — із прихованою гордістю запитав Петро. — Подобається?
Алла Макарівна розгублено озиралася довкола.
— Гарно, звісно… Але навіщо ми тут?
— Як навіщо? — розсміялася Поліна. — Ми вдома! Це тепер наш дім. Для всіх нас.
— Для… всіх? — Алла Макарівна відчула, як у неї запаморочилося у голові.
— Звичайно! — Петро обійняв матір за плечі. — Ми ж бачили, як тобі важко у місті. Всі думали — як зробити краще для мами. Щоб і повітря свіже, і місце своє, і сад під вікнами.
Ось, нарешті, знайшли підходящий варіант. Квартиру продали, трохи додали — і купили цей будинок.
— А Кліф? — лише й змогла вимовити Алла Макарівна. — І моя машинка?
— А ось вони! — Поліна відчинила двері.
У просторій вітальні, біля вікна, красувалася клітка з папугою. А у кутку, на спеціальній підставці, стояла знайома швейна машинка.
— Ми все заздалегідь перевезли, — пояснив Петро. — Хотіли до твого приїзду все облаштувати. Ходімо, мамо, покажу твою кімнату. Із окремим виходом у сад!
Алла Макарівна опустилася у крісло, відчуваючи, як сльози градом котяться по її щоках. Господи, яка ж вона була…! Надумала собі бозна-що, картала себе…
— Краще для мами! — раптом вигукнув Кліф.
— І справді — краще, — усміхнулася Поліна, присідаючи поруч зі свекрухою. — Тепер у кожного буде свій куточок, і місця вистачить усім. І малюкові, — вона лагідно провела рукою по животу, — і дівчаткам, і вам із вашим рукоділлям.
Ви ж не сердитеся, що ми все підготували таємно? Хотіли зробити сюрприз.
Алла Макарівна поривчасто обійняла невістку, притислася мокрою від сліз щокою до її плеча.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую вам, мої рідні.
За вікном шелестіли молоді клени, у саду заливалися птахи, а з кухні вже долинав аромат свіжозавареного чаю.
Починалося нове життя — просторе, світле, сповнене надій.
— Краще для мами! — знову крикнув папуга і цього разу його слова пролунали як благословення.
