— Значить, усе Христині дістанеться? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло.
Бабуся Марія поправила окуляри й подивилася на мене наче на дитину, яка щось натворила.
— А що ти хотіла, Оленко? У Христини сім’я повноцінна: чоловік, дитинка. А ти хто? Розлучена без майбутнього.
Я прикусила губу. бабуся не вважала сім’єю мого восьмирічного Данилка. Мого сонечка, моє все. Він сидів у сусідній кімнаті, малював, не підозрюючи, що рідна прабабуся на нього не зважає.
— Бабусю, але ж я теж твоя онука. Мені теж потрібна допомога. Ми з Данилком орендуємо однокімнатну, я розриваюся між двома роботами.
— От саме! — Марія Василівна повчально підняла палець. — Ти вже доросла жінка, а досі по орендованих квартирах гасаєш. Нічого не досягла. А Христина з Тарасом — молода сім’я, їм треба на ноги стати. Будинок і ділянка їм потрібніші. А ти розлучена, тобі нічого не належить.
— Тобто те, що я сама виховую дитину, працюю на двох роботах — це називається «нічого не досягла»?
— А хто тебе заміж гнав? Сама таку долю обрала. Христина, он, дивись, яка розумниця — і чоловік порядний, і дитинка, і в декреті спокійно сидить, не літає туди-сюди, як ти.
Я встала. Ноги тремтіли, але я трималася прямо. Гордість — єдине, що в мене залишилося.
— Данилку, збирайся! — гукнула я сина. — Нам пора додому.
— Мам, я ще не домалював! — долинуло з кімнати.
— Дома домалюєш. Пора.
Бабуся дивилася, як ми вдягаємося, і хитала головою:
— І завжди ти так, Оленко. Щойно щось не по-твоєму — одразу ображаєшся. Характер увесь у батька.
Я промовчала. Сперечатися не було сенсу. Рішення прийнято, документи підписано. Трьохкімнатний будинок із ділянкою відходить Христині — молодшій онуці, моїй сестрі. Бо в неї «правильна» сім’я. А ми з Данилком, ну ми впораємося. Як завжди.
Дорогою додому я підраховувала в голові: оренда квартири — 8000 гривень, комуналка — 2000, продукти, садочок, гурток малювання для Данилка. Зарплати ледь вистачало, але я трималася. Я завжди трималася.
— Мам, а чому бабуся Марія на тебе сердиться? — раптом запитав Данилко.
— Вона не сердиться, сонечко. Просто в дорослих бувають різні думки.
— А чому вона каже, що в тебе нікого немає?
Я зупинилася. Світ пішов обертом — значить, чув.
— Бабуся просто втомилася. Знаєш, літні люди іноді говорять, не подумавши.
— Як Сашко з мого класу?
— Так, приблизно, — я всміхнулася. Мій мудрий хлопчик. — Ходімо додому, приготуємо твої улюблені макарони з сиром?
Я ще не знала, що це лише початок історії. Що незабаром моя «правильна» сестра з «порядним» чоловіком постукають у мою орендовану квартиру. І тоді розпочнеться справжній вир подій, який змінить життя всієї нашої родини.
Дзвінок у двері пролунав ближче до вечора. Я щойно вклала Данилка спати після тренування з плавання й сіла за ноутбук — треба було доробити звіти.
— Оленко, привіт! — Христина влетіла в квартиру, не чекаючи запрошення. За нею ступив Тарас, привітно кивнув.
— У вас щось сталося? — я глянула на годинник. Дев’ята вечора — не найкращий час для візитів.
— Та ми повз проїжджали, вирішили заскочити, — Христина по-господарськи пройшла на кухню. — Чайку поставиш?
Я зітхнула. Робота зачекає.
— Слухай, Олен, — Христина крутила в руках чашку. — Ми з Тарасом вирішили в бабусиному будинку ремонт затіяти. Капітальний. Уявляєш, які там круті ідеї можна втілити!
— Справді? — я намагалася, щоб голос звучав рівно.
— Ага! — Христина розцвіла. — Тарас уже й проєкт накреслив. Тільки жити там під час ремонту неможливо. А орендувати щось далеко не хочеться, у нас же малюк.
Я відчула підступ.
— І?
— Ми тут неподалік однокімнатну знайшли, буквально за два будинки від тебе. В’їжджаємо наступного тижня.
Тарас уперше подав голос:
— Будемо тепер сусідами.
Я видавила посмішку:
— Класно. А скільки плануєте ремонтувати?
— Місяців три-чотири, не більше, — Христина махнула рукою. — Слухай, а круто, що ми поруч будемо! Частіше бачитимемося. І ти нам із малим допоможеш, якщо що. У тебе ж графік вільний.
Вільний графік. Дві роботи, дитина, вічні спроби звести кінці з кінцями — і це вона називає «вільним графіком».
— Христю, у мене не настільки вільний графік.
— Та годі тобі! — сестра розсміялася. — Що тобі варто іноді з племінником посидіти? Не чужі ж люди!
Я мовчала. Треба було одразу встановити межі, але я не змогла. Може, через втому, може, через те дивне почуття провини, яке оселилося в мені після розмови з бабусею.
Вони просиділи в мене до одинадцятої. Коли двері за ними зачинилися, я зрозуміла, що припустилася помилки. Треба було одразу сказати «ні». Але було пізно.
Наступні тижні перетворилися на випробування. Христина сприймала мою квартиру як філію своєї. Могла привести дитину будь-коли:
— Ой, Олен, мені терміново до майстра манікюру, посидиш із Максимком? Я швидко!
«Швидко» розтягувалося на п’ять-шість годин. У мене зривалися робочі дзвінки, горіли дедлайни, Данилко не міг нормально зробити уроки через маленького двоюрідного брата, який вимагав уваги.
— Христю, я сьогодні не можу, у мене важлива зустріч.
— Яка зустріч? Ти ж удома працюєш! Ну будь ласка, на годинку!
І я погоджувалася. Знову і знову.
Тарас став заходити вечорами:
— Олен, можна у тебе новини подивитися? У нас телевізор ще не підключили.
Він розлягався на моєму дивані з пультом, а я намагалася працювати на кухні, бо в кімнаті спав Данилко.
Одного ранку, провівши сина до школи, я побачила на порозі Христину з валізою:
— У нас воду відключили! Можна ми у тебе помиємося? Диван зручний, телевізор працює, можна й затриматися, — пожартувала вона.
Вони залишилися на три дні. Утрьох у моїй орендованій однокімнатній квартирі.
— Олен, ну не виганяти ж їх, — умовляла я себе. — Сестра все-таки.
А потім я почула розмову.
— Тарасе, може, продамо ділянку? — голос Христини долинав із кухні. Я застигла в коридорі. — Ремонт стільки грошей потребує, а в тебе ще той кредит.
— Думаєш? — у голосі Тараса з’явилися зацікавлені нотки. — А бабуся що скаже?
— А що вона скаже? Будинок і ділянка тепер наші. Документи на руках. Продамо ділянку, закриємо твій кредит, ще на авто залишиться.
— А як же город, сад? Бабуся там усе життя працювала.
— Та кому зараз потрібен той город? Ми що, селяни? Залишаться тільки будинок і маленький двір. Зате без боргів будемо. Подумаєш, продали ділянку, нам важливіше борги закрити!
Я стояла, вчепившись у дверний одвірок. Бабусин садок, її гордість. Яблуні, які вона вирощувала десятиліттями. Полуничні грядки, із яких ми з Христиною крадькома тягали ягоди в дитинстві.
— А Олена твоя не обурюватиметься? — голос Тараса звучав стурбовано.
— А що Олена? — Христина фиркнула. — Їй бабуся нічого не залишила. І правильно зробила. Он, живе собі, крутиться як може. Справляється ж? Справляється.
Я навшпиньки пройшла до ванної, увімкнула воду. Мене трясло.
Увечері, коли Данилко вже спав, я зателефонувала сестрі:
— Христю, нам треба поговорити.
— Про що? — у голосі сестри звучало здивування.
— Послухай, я все розумію. Ти моя сестра, і я справді хочу тобі допомагати. Але так більше не може тривати.
— Що саме?
— Ти залишаєш дитину без попередження. Приходите з Тарасом, коли заманеться. Живете в мене, не питаючи.
— А що такого? — сказала Христина. — Ми ж родина! Ти ж сама вічно про сімейні цінності говориш.
— Христю, у мене орендована квартира. Я плачу за кожен метр. У мене робота, дитина.
— От! У тебе дитина, і в мене дитина. Чому ти не хочеш допомогти племіннику?
— Я хочу. Але за домовленістю. Заздалегідь. Коли це можливо.
— Слухай, — голос Христини став холодним. — Якщо тобі так складно допомогти рідній сестрі, так і скажи. Заздриш, що бабуся все мені залишила?
Я зайшлась від несправедливості:
— До чого тут це?
— До того! Я ж бачу, як ти на нас дивишся. Думаєш, я не розумію? Злишся, що в мене нормальна сім’я, будинок тепер є.
— Христю, схаменися. Яка заздрість? Я просто прошу поважати мій час і простір.
— Ну так, ну так. Тобі ж завжди більше за всіх треба було. Щойно бабуся обрала мене, ти одразу почала характер показувати.
— Я не.
— Гаразд, усе ясно з тобою. Не хочеш допомагати — не треба. Справимося якось. Заздриш, що бабуся все мені залишила?
У слухавці пролунали короткі гудки. більше ми не розмовляли.
Я дізнавалася новини через маму. Христина продала ділянку — шість соток землі із садом, який бабуся берегла все життя. Виручені гроші пішли на погашення кредиту Тараса.
— Там така сума була, — зітхала мама по телефону. — Місце хороше, у межах міста. Але вони нікого не слухали, — терміново потрібні гроші на бізнес.
Потім почався ремонт у будинку. Я бачила фотографії — від бабусиного затишку не лишилося й сліду. Модні шпалери, натяжні стелі, пластикові вікна. Тарас усім розповідав, що робить «євроремонт».
Минуло пів року. Ми з Христиною не спілкувалися. Я змінила роботу на краще оплачувану, Данилко пішов у нову школу. Життя налагоджувалося.
А потім зателефонувала мама:
— Оленко, у Христини неприємності.
Виявилося, що «бізнес» Тараса провалився. Усі гроші від продажу ділянки пішли на вітер. Більше того — він набрав нових боргів.
— Він якісь апарати закупив, — розповідала мама. — Вони тепер на складі припадають пилом, нікому не потрібні. А гроші ж витратив.
Ремонт у будинку зупинився. Вони розвалили пів будинку жити неможливо. А грошей уже немає.
— Продають будинок, — повідомила мама через місяць. — Прямо так, недороблений.
— А бабуся?
— А що бабуся? Будинок уже не її. Тільки плаче.
Я поїхала до бабусі. Вперше за багато місяців.
Вона постаріла. Змарніла, наче за раз постаріла на десять років.
— Заходь, Оленко, — голос тремтів. — Чайку поп’ємо?
Ми сиділи на кухні. Тій самій, де пів року тому вона вичитувала мене за неправильне життя.
— Пробач мене, — раптом сказала бабуся. — Я ж як краще хотіла. Думала, раз сім’я повна, значить, усе правильно. А вийшло.
Вона заплакала. Я встала, обійняла її за плечі:
— Бабусю, ну що ти. Усяке в житті буває.
— Садок шкода, — вона витерла очі. — Яблуньки мої. І будинок. Я ж думала, правнуки там зростатимуть.
Я мовчала. А що тут скажеш?
— Ти он сама тягнеш, — продовжувала бабуся. — І працюєш, і Данилка виховуєш. Молодець. А я тебе тоді так образила.
— Забули, бабусю.
— Христина де тепер?
— Не знаю. Ми не спілкуємося.
— Ех, — бабуся похитала головою. — Розвалила я сім’ю своїми руками.
Я хотіла заперечити, але тут задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я сестри.
Я вийшла в коридор, щоб відповісти:
— Так, Христю.
— Олен, — голос сестри звучав глухо. — Можна з тобою поговорити?
— Говори.
— Не по телефону. Можна я приїду?
Я глянула на бабусю, яка гріла руки об чашку з охололим чаєм:
— Приїжджай. Я зараз у баби Марії.
— Тим краще. Буду за годину.
Христина приїхала не сама — із сином. Максимко підріс, став ще більше схожий на матір. Він несміло тулився до Христининої ноги, поки ми розсідалися за столом.
— Ну що, — Христина нервово смикнула рукав. — Будинок продали. Учора останні документи підписали.
Бабуся здригнулася, але промовчала.
— Тарас. Загалом, ми роззлучаємось.
— І що тепер? — запитала я.
— З’їхала до подруги поки що. Але там надовго не можна — у неї сім’я, маленька квартира. Думала орендувати щось, але з дитиною так складно. Усі хочуть передоплату за кілька місяців, а грошей майже не лишилося.
Я дивилася на сестру й не впізнавала її. Куди поділася та самовпевнена жінка, яка вчила мене жити? Переді мною сиділа розгублена молода мама, яка не знала, що робити далі.
— Я роботу знайшла, — продовжувала Христина. — В офісі, менеджером. Але перша зарплата лише за місяць.
— А мамі чому не зателефонувала? — запитала я.
— Соромно. Вона ж попереджала. А я не слухала. Олено, я можу поки в тебе пожити? Мені нікуди йти.
Я встала і пішла на вихід. Це вже було занадто. Я нікого не рятуватиму. Хай самі розбираються.
От ви б допомогли б сестрі?
Головна картинка ілюстратвина.
