Геннадій стояв біля входу в пологовий будинок, стискуючи в руках букет хризантем. Він прийшов привітати свою тещу Людмилу Василівну, яка у свої 55 років відважилася на неймовірне.
«Двійня. Хлопчик і дівчинка».
«Диво медицини», — говорили всі родичі.
«Божевілля якесь», — шепотілися сусіди.
А Геннадій просто мовчав, коли дружина Вероніка, сяючи від щастя, розповідала, що тепер у неї будуть братик і сестричка.
— Заходьте, заходьте! — махнула рукою медсестра, відчиняючи двері в палату. — Тільки ненадовго, породілля втомилася.
Людмила Василівна лежала на ліжку, бліда, але з посмішкою на обличчі. Поруч стояли два прозорі ліжечка.
— Заходь, Геннадію, — сказала вона слабким голосом. — Подивись на моїх малюків.
Він підійшов, простягнув квіти, які теща навіть не взяла, просто показала у бік тумбочки. Її очі дивилися на немовлят.
«Материнський інстинкт», — подумав Геннадій. Навіть у цьому віці він нікуди не дівається.
— Красиві, правда? — Людмила Василівна спробувала підвестися. — Ти підійди ближче, не бійся.
Геннадій схилився над першим ліжечком. Дівчинка — крихітна, зморщена. Вона спала, стиснувши кулачки. Потім він перемістився до другого ліжечка. Хлопчик — трохи більший за сестру.
І тут Геннадій помтив це. На шиї хлопчика, трохи нижче лівого вуха, червоніла родима пляма неправильної форми, завбільшки з п’ятикопійкову монету. Таке саме, як у нього самого, і точно на тому самому місці.
Геннадій відсахнувся. Кімната поплила перед очима. Він ухопився за спинку стільця, відчуваючи, як повітря застряє в горлі. Дихати було неможливо.
— Що з тобою? — захвилювалася Людмила Василівна. — Геннадію, ти блідий, як полотно.
— Нічого, — видихнув він. — Просто тут душно.
Він розвернувся і майже вибіг із палати, не слухаючиголос тещі. У коридорі притулився до стіни, жадно хапаючи повітря ротом. Серце калатало. Родима пляма. Така сама, точно така сама.
Геннадій заплющив очі, і перед ним спливли картинки того вечора.
9 місяців тому. День народження Вероніки вони святкували на дачі у батьків дружини. Людмила Василівна була в ударі — жартувала, співала, танцювала, виглядала на 10 років молодшою за свій вік. Її чоловік Віктор Петрович, як завжди, піднабрав і заснув в гамаку ще до півночі. Геннадій теж тоді перебрав. Вероніка поїхала переночувати до подруги. Вони зранку планували поїхати на якийсь майстер-клас.
Залишилися лише він і теща. Вони сиділи на веранді, допивали вино, говорили про життя. Людмила Василівна скаржилася на чоловіка, на те, що він перестав її помічати, що живуть вони, як сусіди, що почувається вона нікому не потрібною. А Геннадій кивав, піддакував, сам був не в найкращій формі. З Веронікою стосунки тріщали по швах. Вона весь час на роботі, він теж. Розмовляють лише про побутові дрібниці.
— А знаєш, — раптом сказала Людмила Василівна, дивлячись йому просто в очі. — Іноді здається, що життя пройшло повз, що я так і не відчула себе по-справжньому живою.
Геннадій не пам’ятав, хто з них зробив перший крок. Пам’ятав лише її руку на своєму плечі, її губи, що пахли вином і чимось солодким. Пам’ятав, як вони піднімалися до гостьової кімнати, і як вона шепотіла: «Це нічого не значить. Просто сьогодні, один раз, і все».
Вранці він прокинувся один, спустився униз. Людмила Василівна готувала сніданок. Все було, як зазвичай. Те що сталося вони не обговорювали ніколи, наче нічого й не було.
А тепер ось воно. Родима пляма.
Тремтячими руками Геннадій дістав телефон, набрав номер Вероніки, але скинув виклик, не дочекавшись відповіді. Що він їй скаже? «Привіт, дорога. Здається, це я — тато твоїх братика й сестрички».
Він так і стояв стовпом у коридорі, підпираючи стіну. На чолі виступив піт. Медсестра, що проходила повз, скосила на нього погляд, але нічого не сказала.
«Так… У хлопчика була пляма. А у дівчинки?» Геннадій не розгледів. Але навіть якщо тільки в одного хлопчика… Близнюки ж різнояйцеві… Але все одно зачаті вони разом, в один і той самий час. Геннадій вчепився пальцями у волосся.
«Ну і що ж мені тепер робити?»
Двері палати відчинилися, і звідти вийшла Людмила Василівна. Вона була в халаті, трималася за стіну. Обличчя сіре, але очі горіли.
— Гено, нам треба поговорити, — сказала вона тихо.
Він кивнув.
Вони пройшли в кінець коридору, де була маленька кімната для відвідувачів.
— Ти все бачив? — сказала вона.
— Так, бачив, — видихнув він. — Людмило Василівно, я…
— Тихше, тихше. — Вона підняла руку. — Слухай мене уважно. Віктор Петрович не може мати дітей. І ніколи не міг. Колись давно перехворів на свинку. Ускладнення. Я дізналася про це ще до весілля, але любила його.
— А Вероніка?
Вона замовкла, дивлячись у вікно.
— Вероніка в мене від іншого чоловіка. Віктор знає. Він пробачив. Ми прожили разом 30 років.
Геннадій відчував, як земля йде з-під ніг.
— Коли я зрозуміла, що вагітна, — продовжила Людмила Василівна, — спочатку хотіла позбутися, але не змогла. Це ж диво — у моєму віці! Віктор сказав, що виховуватиме їх як своїх. Він хороша людина. Кращий, ніж я заслуговую.
— А я… — голос Геннадія дрижав. — Що я повинен робити?
— Мовчати.
— Це ж мої діти!
— Це мої діти, — різко відрізала вона. — А ти, зять, — дядько. Не більше. Якщо ти скажеш хоч слово Вероніці чи комусь ще, я зруйную твоє життя. Зруйную життя своєї доньки. Навіщо? Заради твоєї сумлінності?
— Родима пляма, — прошепотів Геннадій. — Люди ж побачать.
— У мільйонів людей є родимки на шиї, на руці, на спині. Хто буде порівнювати? І хто взагамі зверне увагу?
Людмила Василівна ступила до нього ближче.
— Слухай мене, Геннадію. Ти повернешся додому і будеш люблячим чоловіком для Вероніки, турботливим зятем і дядьком для малюків. Або… я сама все розповім доньці про той вечір на дачі. Про те, як ти напоїв її матір і скористався ситуацією.
— Та що ви, Людмило Василівно? Як ви можете?
— Це ж було взаємно!
— А хто повірить, Гено? — вона лукаво усміхнулася. — Я — доросла жінка, яка нібито звабила молодого чоловіка своєї доньки? Чи навпаки?
Геннадій опустився на стілець. «Оце так… Він у пастці».
— Навіщо? — тихо запитав він. — Навіщо ви взагалі… навіщо це сталося?
Людмила Василівна сіла навпроти. Її обличчя раптом пом’якшало.
— Це сталося тому, що я хотіла відчути себе живою хоч раз у житті. Тому, що мені було самотньо. Тому, що ти був поруч, а я була не зовсім тверезою й дурна. Повір, я не планувала це. Я не думала, що завагітнію. Лікарі казали: «У вашому віці це неможливо».
— Але ти їх залишила.
— Так, залишила. Я не могла інакше, навіть якщо вони — плід моєї помилки.
Між ними повисла довга пауза.
— Що ж… що ж тепер? — нарешті запитав Геннадій.
— Тепер ми живемо далі, наче нічого й не було. Ти приходиш у гості, даруєш подарунки на свята. Я — твоя теща, вони — твої шурин і своячениця. Ось і все.
— А якщо я не зможу? Якщо щоразу, дивлячись на них, я буду…
— Зможеш, — твердо відповіла вона. — Бо альтернатива — це зруйнована родина. Вероніка зненавидить тебе. Діти виростуть з клеймом. І все це — заради чого? Заради твоєї правди?
Геннадій розумів, що вона права, і в той же час відчував всю жахливість ситуації. Його діти ростимуть, називатимуть його дядьком, не знаючи правди. А він приходитиме на дні народження з подарунками, посміхатиметься і підтримувати брехню.
— Але все ж… родима пляма, — безнадіжно повторив він.
— Забудь про неї, — Людмила Василівна підвелася. — Це просто пляма. Випадковість. Збіг. І нічого більше.
Вона вийшла з кімнати, залишивши його самого.
Геннадій сидів нерухомо, втупившись у порожнечу, потім дістав телефон і подзвонив Вероніці.
— Привіт, кохана, — сказав він максимально рівним голосом. — Так, я в пологовому. Привітав твою маму. Так, малюки чудові, схожі на неї… А ти коли приїдеш? Добре, чекаю.
Закінчивши розмову, він подивився на своє відображення в темному екрані телефону. Незнайоме, чуже обличчя дивилося на нього.
А в палаті плакали двоє немовлят — хлопчик з родимою плямою на шиї та його сестра-близнючка. Вони хотіли їсти, тепла, любові. Вони не знали, якою складною, заплутаною й неправильною була їхня історія. І, мабуть, це й на краще, що не знали.
Геннадій повільно пішов до виходу з лікарні. Кожен крок давався з труднощами, наче він ніс на плечах непосильний тягар. Тягар таємниці, яку доведеться приховувати все життя, що залишилося.
Коридор пологового був залитий яскравим світлом. Десь сміялися щасливі молоді батьки, десь плакало немовля. Життя тривало, і йому теж доведеться триматися. З цією болю, з цією родимою плямою, яка тепер переслідуватиме його в кожному погляді на хлопчика, якого він не зможе назвати сином.
Геннадій вийшов на вулицю. Було холодно. Він пішов до своєї машини, сутулячись під тягарем свого секрету. Сівши в машину, він не одразу завів мотор. Просто сидів, поклавши лоб на кермо, намагаючись осмислити стале.
У кишені завибрував телефон. Повідомлення від Вероніки:
«Їду в пологовий. Не можу дочекатися, коли побачу малюків. Ти такий молодець, що одразу поїхав. Люблю тебе».
«Люблю тебе». Два прості слова, які тепер різали гостріше за ніж.
Він завів машину й поїхав додому через усе місто, навмисно обираючи найдовший маршрут. Йому був потрібен час. Час, щоб надіти маску. Час, щоб знову стати просто Геннадієм — чоловіком, зятем, майбутнім дядьком.
Проїжджаючи повз дитячий майданчик, він побачив молодого батька, що гойдав на гойдалці маленького сина. Хлопчик верещав від захвату. Звичайна картина. Батько і син.
Але Геннадій ніколи не буде так гойдати свого хлопчика, не вчитиме його їздити на велосипеді, не вестиме в перший клас, тримаючи за руку. Він стоятиме осторонь, натягнуто посміхаючись, даруватиме подарунки й ітиме геть.
А в цей час у пологовому будинку Людмила Василівна притискала до грудей двох крихітних немовлят і тихо плакала. Плакала від щастя материнства й від гіркоти розуміння, якою ціною це щастя дісталося. Вона чудово розуміла: вони з Геннадієм назавжди пов’язані невидимим, але міцним ланцюгом. Ланцюгом, зробленим із брехні, сорому й маленької родимої плями неправильної форми.
