Мене звати Настя. Мені двадцять вісім, я заміжня за Антоном, і в нас є донечка Софійка, якій скоро три місяці. Я завжди думала, що свекруха – це та людина, яка стане тобі другою мамою, буде піклуватися про твою дитину, як про рідну, і підтримувати в усьому.
Але моя свекруха, Валентина Іванівна, мене здивувала. Вона не те що не цікавиться нашим життям, вона взагалі живе в якомусь своєму світі, де є тільки її син, мій чоловік. А я? А наша донечка? Ми для неї – як декорації на фоні. І от останній випадок на її дні народженні взагалі вразив мене. Я досі киплю від злості, коли згадую.
Антон у нас чоловік хороший, люблячий. Він обожнює Софійку, може півночі її заколисувати, коли в неї зубки ріжуться чи животик турбує.
Але от його мама. Я не знаю, як це пояснити. Вона наче й не погана, але якось байдужа. За три місяці життя Софійки вона приїжджала до нас усього два рази, хоча живемо ми в одному місті, хвилин сорок їзди.
Перший раз – коли нас виписували і забирали. Приїхала, постояла, подивилася, сказала: «Ой, яка маленька», – і все. На руки не взяла, навіть не спробувала.
Я тоді подумала: ну, може, вона боїться, перша онука, ще не звикла. Але ж як можна не хотіти взяти на руки свою онучечку, свою першу онучку?
– Валентино Іванівно, хочете потримати Софійку? – запитала я тоді, тримаючи донечку на руках.
Вона якось невпевнено глянула на мене і похитала головою.
– Ой, Настю, я боюся. Вона така крихітна, ще впущу, – відповіла вона, відводячи очі.
Я знизала плечима. Ну, боїться, то боїться. Але в душі осад залишився. Я ж бачила, як моя мама, не може намилуватися Софійкою, тримає її на руках уже співає колискові. А тут – «боюся». Ну гаразд, думаю, дамо час.
Минув місяць. Валентина Іванівна за цей час жодного разу не приїхала. Антон регулярно надсилає їй фото Софійки – як вона посміхається, як лежить у ліжечку, як тягнеться до іграшки.
І щоразу свекруха пише у відповідь: «Ой, яка красуня! Люблю мою онучку!» Я читаю ці повідомлення і думаю: «Любиш? То де ти є?» Чому не приїдеш, не запитаєш, як ми, як Софійка росте? Вона ж у нас перша онука, єдина поки що. Я не розумію, як можна так.
Якось я не витримала і сказала Антону:
– Слухай, чому твоя мама так рідко цікавиться Софійкою? Вона ж пише, що любить, а не приїжджає хоч минув місяць.
Антон зітхнув, потер скроні.
– Настю, ну ти ж знаєш, мама в нас не дуже емоційна. Вона любить по-своєму. Вона звикне.
– По-своєму? – перепитала я, відчуваючи. – Антон, це твоя дочка, її онука! Вона навіть не тримає її на руках! Моя мама більше часу з Софійкою проводить, ніж твоя!
Він тільки руками розвів.
– Ну що я можу зробити? Вона така, яка є. Давай не сваритися через це.
Я замовкла, але в душі все клекотіло. Мені було образливо – не за себе, за Софійку. Вона ж маленька, вона заслуговує любові, тепла, уваги. А її бабуся наче грає роль: напише гарне повідомлення, поставить смайлик, і все, на цьому її «любов» закінчується.
А потім був день народження Валентини Іванівни. Їй виповнилося п’ятдесят п’ять, і вона запросила нас до себе. Я, чесно кажучи, не дуже хотіла їхати. Софійка ще маленька, дорога її втомлює, але Антон наполіг.
– Настю, це ж мамин день народження. Треба поїхати, привітати. Вона ж старається, – сказав він, дивлячись на мене благальними очима.
– Старається? – фиркнула я. – Антон, вона за три місяці два рази нас бачила. Це називається «старається»?
Він зітхнув і нічого не відповів. Я знала, що сперечатися марно. Тож ми зібралися, взяли Софійку, купили торт і поїхали.
Коли ми приїхали, Валентина Іванівна зустріла нас із посмішкою. Її квартира була прибрана, на столі – салати, канапки, ігристе. Гостей було небагато: її сестра з чоловіком, кілька подруг і ми.
Я сподівалася, що цього разу вона зверне увагу на Софійку, може, захоче провести з нею час. Але все пішло не так, як я уявляла.
– Ой, яка Софійка виросла! – сказала свекруха, заглянувши в коляску. – Антон, ти ж надсилаєш мені фото, я бачу, яка вона красуня!
Я всміхнулася, хоча в душі вже відчувала щось недобре.
– Хочете її потримати? – запропонувала я, сподіваючись, що цього разу вона не відмовиться.
Вона зам’ялася, але раптом сказала:
– О, а давай сфотографуємося! Антон, бери телефон, зроби гарне фото!
Я зраділа. Ну, думаю, нарешті! Вона взяла Софійку на руки, але так обережно, наче тримає щось дуже крихке. Софійка заворушилася, загукала, а Валентина Іванівна одразу занервувала.
– Ой, Настю, забирай швидше! – сказала вона, простягаючи мені дитину, щойно Антон клацнув фото. – Я ж казала, що боюся!
Я стояла, тримаючи Софійку, і не могла повірити своїм вухам. Вона взяла мою дочку на руки тільки заради фото? Щоб викласти в соцмережі й показати всім, яка вона «чудова бабуся»? Я відчула, як мене наскрізь пронизує обурення. Але стрималася, бо не хотіла псувати свято.
Вечір тривав, гості веселилися, а я сиділа в куточку, заколисуючи Софійку. Валентина Іванівна розповідала своїм подругам, яка в неї «чудова онучка», але жодного разу не підійшла до нас, не запитала, як справи, чи не треба допомогти. Антон сидів поруч із мамою, сміявся, щось розповідав. А я відчувала себе чужою на цьому святі.
Коли ми поверталися додому, я не витримала.
– Антон, ти бачив, що твоя мама зробила? – почала я, коли ми сіли в машину. – Вона взяла Софійку на руки тільки для фото! А потім одразу: «Забирай швидше!» Це нормально взагалі?
Він зітхнув, тримаючи кермо.
– Настю, ну що ти знову? Вона ж не звикла до дітей. Дай їй час.
– Час? – я нічого не могла зрозуміти. – Антон, Софійці три місяці! Скільки ще часу їй треба? Вона навіть не запитує, як ми, як Софійка! Їй байдуже!
– Не байдуже, – тихо сказав він. – Вона просто не знає, як це показати.
Я відвернулася до вікна, щоб він не бачив моїх сліз. Мені було так прикро. Не за себе – за дочку. Вона заслуговує любові, а не отаких «фото для соцмереж».
Наступного дня я побачила, що Валентина Іванівна виклала те саме фото в соцмережі. Підпис був: «Моя улюблена онучка». Я сиділа, дивилася на цей пост і відчувала, як усе всередині стискається.
Улюблена? Та вона навіть не тримає її на руках! Не грається з нею, не цікавиться, як вона росте! Це просто гра на публіку.
Я розповіла про це подружкам у нашій мамській групі в месенджері. Вони були в здивовані.
– Настю, це що, серйозно? – написала Оля, моя подруга. – Вона взяла дитину тільки для фото? Це ж просто цирк якийсь!
– Та я сама була здивована, – відповіла я. – Я думала, може, вона зміниться, захоче бути ближчою до Софійки. Але ні. Їй потрібне тільки гарне фото і лайки в соцмережах.
– А Антон що каже? – запитала інша подруга, Катя.
– Антон захищає свою маму, – зітхнула я. – Каже, що вона «по-своєму любить». Але я цього не розумію. Моя мама щодня дзвонить, питає, як Софійка, приїжджає, допомагає. А ця, ну просто актриса.
Минуло ще кілька тижнів. Валентина Іванівна так і не приїхала. Антон надсилає їй фото, вона пише свої «ой, яка красуня», але на цьому все.
Я вже не чекаю від неї нічого. Але в душі все одно прикро. Софійка росте, вона така весела, уже починає “агуняти”, посміхатися. І я хочу, щоб у неї була справжня бабуся, яка буде її любити, а не просто писати гарні слова в месенджері.
Якось увечері я сиділа з Антоном на кухні. Софійка спала, і я наважилася поговорити.
– Антон, скажи чесно, – почала я. – Ти не помічаєш, що твоя мама зовсім не цікавиться Софійкою?
Він зітхнув, відвів погляд.
– Настю, ну що ти хочеш? Вона не така, як твоя мама. Вона не вміє показувати емоції.
– Та не в емоціях справа! – вигукнула я. – Вона навіть не намагається! Ти бачив, як вона взяла Софійку на день народження? Тільки для фото! А потім одразу віддала, наче вона якась річ!
Антон мовчав. Я бачила, що йому незручно, але він не знав, що сказати.
– Я не хочу, щоб Софійка росла, думаючи, що її бабуся її не любить, – тихо додала я. – Вона заслуговує кращого.
– Я поговорю з мамою, – нарешті сказав він. – Обіцяю.
От мені цікаво почути думку бабусь: як це все узагалі розуміти? Їй байдуже, вона не любить онуку? А чи й справді дитина мала і їй лячно? Що скажете?
Головна картинка ілюстративна.
