— Я відчуваю себе меркантильною, — зізналася Олена. — Може, й справді не варто було зачіпати тему грошей?
— Ні-ні, ти абсолютно права! — твердо запевнила Софія. — Богдан уже дорослий хлопець і має розуміти, що за комфорт треба платити.
У теплому світлі весняного дня, коли сонячні промені гріли університетський дворик, Олена вперше почула мелодію, що змінила її життя.
Гітара в руках Богдана співала так, ніби вплітала в повітря саму душу весни. Їхня зустріч була випадковою, але погляд, яким вони обмінялися, здавався долею.
З кожною новою нотою, з кожною прогулянкою та розмовою до світанку їхнє кохання розквітало, немов квіти на липовій алеї. Та чи могло це щастя бути безхмарним?
Під поверхнею їхньої ідилії ховалася інтрига, яка загрожувала зруйнувати все. Богдан, талановитий і харизматичний, майже оселився в затишній квартирі Олени, але не помічав, як її скромний бюджет тане під вагою їхнього спільного життя.
Її спроба заговорити про гроші обернулася несподіваним непорозумінням, що змусив Олену засумніватися: чи не зруйнує правда їхню любов?
Чи зможуть вони знайти баланс між почуттями та реальністю?
— Ого! Невже це ти граєш? Я думала, це професійний запис! — захоплено вигукнула дівчина, зазираючи через плече юнака з гітарою, який награвав химерну мелодію.
Він обернувся, і його очі зустрілися з її щирим, зацікавленим поглядом. Сонячні відблиски заплуталися в її волоссі, а в кутиках очей ховалися іскорки сміху.
— Дякую! Рідко чую такі компліменти, — усміхнувся він. — Я Богдан.
— Олена, — вона присіла поруч на лавку в університетському дворику. — А що це за мелодія? Ніколи раніше не чула.
— Це «Травень». Я її ще не закінчив, але. Хочеш послухати?
Погляд Олени був красномовнішим за будь-які слова. Богдан провів рукою по струнах, і повітря наповнилося музикою — легкою, сонячною, наче створеною для цього весняного дня.
— Неймовірно, — видихнула Олена, коли останній акорд розчинився в шелесті листя. — Де можна почути ще?
— У суботу граю в «Камертоні», маленькому кафе на Липовій. Приходь, якщо хочеш, — сказав він із невимушеною впевненістю, але в очах промайнула надія.
— Обов’язково прийду, — пообіцяла Олена, відчуваючи, як від його посмішки всередині розливається тепло.
Їхні стосунки розвивалися з такою ж легкістю, як музика лилася з-під пальців Богдана. Прогулянки, розмови до ранку, спільні поїздки за місто. Літо промайнуло непомітно, і коли зачервоніли перші осінні листки, вони вже не уявляли життя одне без одного.
Олена, студентка біологічного факультету, підпрацьовувала в кафе й знімала маленьку, але затишну квартиру-студію неподалік університету. Батьки допомагали з оплатою житла, решту вона заробляла сама. Самостійна, але іноді надто м’яка, вона часто йшла на компроміси, особливо в стосунках.
Богдан, студент музичного училища, працював консультантом у музичному магазині. Жив із мамою, Марією Степанівною, на іншому кінці міста й цілими днями мріяв про музичну кар’єру. Талановитий, харизматичний, але трохи відірваний від реальності.
Спочатку він приходив до Олени в гості на кілька годин. Потім почав залишатися на ніч. «У тебе так класно, і до роботи звідси ближче», — казав він, цілуючи її в скроню.
Непомітно часті візити перетворилися на майже постійну присутність. Чотири-п’ять днів на тиждень Богдан проводив у квартирі Олени, і дівчина раділа, що він поруч.
Усе здавалося ідеальним. Вони засинали прокидалися разом, вечорами дивилися фільми чи просто говорили про все на світі. Олені подобалося, що в квартирі більше не самотньо.
Готувати на двох, чути, як він наспівує в душі, знаходити милі записки на холодильнику — усе це створювало відчуття затишку й близькості.
Його гітара в кутку, розкидані ноти, забуті шкарпетки — усе додавало тепла. «Як же чудово, що ми разом», — думала Олена, спостерігаючи, як Богдан зосереджено перебирає струни, створюючи нову мелодію.
Якось увечері Ігор і Тарас, друзі Богдана з училища, подзвонили в домофон. Вони домовлялися зустрітися в кафе, але Богдан забув і запропонував піднятися.
Того вечора хлопці замовили піцу, пили чай і обговорювали майбутні виступи. Тарас, барабанщик їхньої групи, хвалився новими паличками, Ігор пропонував нові аранжировки.
Олена слухала, але в душі зароджувалося дивне відчуття. Богдан поводився як господар — пригощав чаєм, діставав із шафи її печиво, показував нові колонки, які «недавно купили», хоча їх придбала Олена на свій день народження.
Коли піца закінчилася, він попросив її зварити пельменів для всіх, адже вечірка затягувалася.
Коли друзі пішли, кухня залишилася в безладі, а в смітнику громадилися коробки від піци.
Одного вечора, стоячи перед холодильником, Олена з подивом помітила, що продукти закінчуються вдвічі швидше. Два пакети молока замість одного, ковбаса тане на очах. Її скромний студентський бюджет почав тріщати по швах.
— Слухай, а ви з Богданом разом купуєте продукти? — запитала Софія, коли вони сиділи в університетській їдальні, а Олена ліниво колупала виделкою буряковий салат. Вона його не дуже любила, але він був найдешевший, а гроші вже закінчувалися, хоч була лише середина місяця.
Олена зам’ялася:
— Якось не обговорювали це.
— А давно пора! — Софія відклала виделку. — Він же майже живе в тебе. Які тут можуть бути питання?
— Але ми офіційно не з’їхалися. Він просто часто залишається.
— «Часто залишається» — це переночувати раз-два на тиждень. А якщо людина снідає, вечеряє і навіть обіди з собою бере — це вже спільне проживання, люба.
Олена задумалася. Дійсно, Богдан фактично оселився в неї. Його зубна щітка у ванній, улюблені пластівці в шафі, шкарпетки в шухляді комода. Вона так раділа його присутності, що не замислювалася про побутову сторону.
— Ти права. Треба поговорити, — вирішила Олена.
Увечері, за вечерею, вона обережно почала:
— Богдане, я тут подумала… Ти проводиш у мене майже весь тиждень. Може, купуватимемо продукти разом? Мені самій важкувато.
Вона чекала на будь-яку реакцію: згоду, здивування, запитання. Але не цього:
— Чому я маю скидатися на продукти? — обурився він. — Ми не живемо разом, я тут гість!
Олена розгубилася:
— Але ти тут п’ять днів на тиждень. Їси сніданки, вечері, навіть обіди з собою береш.
— І що? — Богдан відкладав виделку. — Я твій гість, це закони гостинності. Якщо для тебе це проблема, так і скажи. Не думав, що ти така меркантильна.
Це буро обурливо і несправедливо. Меркантильна? Вона? Лише тому, що не хоче самотужки оплачувати його апетит?
— Справа не в меркантильності, — тихо сказала Олена. — Просто мій бюджет не розрахований на двох.
— Знаєш, — Богдан встав із-за столу, — якщо стосунки будуються на грошах, це вже не стосунки. Я думав, ми вище цього.
Він пішов, залишивши Олену в заціпенінні. Невже вона справді все зіпсувала через гроші?
— Стоп-стоп-стоп, — Софія енергійно розмішувала цукор у каві. — Давай розберемося. Ти меркантильна, бо не хочеш самотужки годувати здорового хлопця? А він, виходить, безкорисливий, бо живе за твій рахунок? Логіка залізна.
Вони сиділи в університетському кафе, і Олена переказувала вчорашню розмову.
— Може, я й справді дріб’язкова? — сумнівалася Олена. — Він же не просить грошей, просто їсть те, що є.
— Те, що ти купуєш за свої гроші, — уточнила Софія. — Слухай, справа не в дріб’язковості. Справа в повазі й відповідальності. Якщо він вважає вашу їжу спільною, то й купувати її треба разом.
Олена крутила в руках чайну ложечку:
— Але як йому це пояснити, щоб не образити?
— А чому ти боїшся його образити? Він тебе образити не боявся, коли меркантильною назвав. Скажи прямо: або ви разом оплачуєте витрати, або він їсть у мами. Усе просто.
Того вечора телефон Олени задзвонив. На екрані висвітилося «Марія Степанівна».
— Оленко, добрий вечір, люба! — голос мами Богдана звучав тепло. — Як справи? Богдан у тебе?
— Добрий вечір, Маріє Степанівно. Ні, він, мабуть, на роботі. Ми трохи посварилися.
— Ох, — у голосі жінки почулося занепокоєння. — Що сталося? Якщо не секрет, звісно.
Олена повагалася, але вирішила, що порада матері Богдана може стати в пригоді:
— Розумієте, Богдан проводить у мене майже весь тиждень. Мені вже не вистачає грошей, щоб його годувати. Але коли я запропонувала разом купувати продукти, він обурився й сказав, що не мусить, бо «просто гостює».
Марія Степанівна важко зітхнула:
— Боже мій, як це знайомо. Я, мабуть, винна — ніколи не привчала його думати про побут. Удома я все робила сама, а він. Знаєш, його батько був таким самим. Творча натура, для якої розмови про гроші — щось низьке й недостойне уваги.
— А я відчуваю себе меркантильною, — зізналася Олена. — Може, й справді не варто було зачіпати тему грошей?
— Ні-ні, ти абсолютно права! — твердо запевнила Марія Степанівна. — Богдан уже дорослий хлопець і має розуміти, що за комфорт треба платити — і не лише грошима, а й зусиллями. Я давно помічаю, що його майже не буває вдома. Якщо він фактично живе в тебе, мусить брати участь у витратах.
Олена мовчала, здивована такою підтримкою.
— Не хочу лізти у ваші стосунки, — продовжила мати Богдана. — Але, знаєш, іноді йому потрібно пояснювати. Він просто ніколи не жив самостійно й не розуміє багатьох речей.
Олена взяла блокнот і почала підраховувати. Скільки йшло на продукти раніше, а скільки тепер. Вийшла значна сума, майже третина її місячного бюджету.
Юлія, її колега з кафе, якось казала: «Стосунки й фінанси завжди поруч. Ділити гроші так само важливо, як ділити почуття».
Коли Богдан повернувся, Олена була готова до розмови.
— Нам треба поговорити, — спокійно сказала вона. — Поглянь на це, — і простягнула йому аркуш із підрахунками.
Богдан насупився:
— Знову за своє?
— Просто подивися, будь ласка. Це мої витрати за тиждень. Раніше я витрачала втричі менше. Різниця — це твоя присутність тут.
— І що? — він знизав плечима. — Я ж не прошу в тебе грошей.
— Ні, не просиш. Але користуєшся тим, що я купую. Богдане, подумай: ти живеш тут більшу частину тижня, але все оплачую я. Як це називається?
— Ти хочеш сказати, що я тебе використовую? — його голос став різкішим.
— Я хочу сказати, що стосунки — це не лише приємне проведення часу. Це ще й спільна відповідальність. У тому числі фінансова.
Богдан замовк. У його погляді боролися образа і щось схоже на усвідомлення.
— Ти справді майже живеш тут, Богдане. Не гостюєш, а живеш. Але чомусь вважаєш, що можна жити за чужий рахунок. А я студентка, не олігарх. Я тепер у їдальні не можу дозволити собі улюблений салат, беру найдешевший. Інакше не вистачить грошей на пельмені, щоб ти міг нагодувати всіх своїх друзів.
Тиша затягнулася. Богдан пару разів відкривав рота, ніби збирався заперечити, але змовкав. Нарешті він глибоко зітхнув:
— Я ніколи не думав про це так. Мені здавалося, це просто стосунки. Я в тебе є, ти в мене є.
— Тільки я в тебе буваю рідко. А ти тут — постійно. Твоя зубна щітка, твої речі, твої улюблені продукти в холодильнику.
Він довго мовчав, дивлячись на аркуш із підрахунками.
— І що ти пропонуєш?
— Або ми разом оплачуємо продукти й господарські речі, або ти снідаєш і вечеряєш удома. Третього не дано.
Ще одна пауза, ще довша. Богдан пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, дивлячись на вечірнє місто. Вуличні ліхтарі вже засвітилися, у вікнах сусідніх будинків горів теплий вогник.
Він повернувся до Олени, і в його погляді читалися змішані почуття — збентеження й раптове розуміння.
— Знаєш, я пригадав дещо, — тихо сказав він. — Батька не стало, коли мені було десять, мама ледве зводила кінці з кінцями, виховуючи мене сама. Я тоді страшенно хотів нову ігрову приставку, як у друзів. Усі вуха їй прожужжав. І якось підслухав, як вона говорила по телефону з подругою: «Він не розуміє, що кожна його забаганка — це додаткові години моєї роботи» Мені тоді стало так соромно. Потім вона міцно стала на ноги, і проблем із грошима більше не було, і я забув той сором.
Він відійшов від вікна, присів поруч із Оленою:
— А зараз я поводжуся так само. Не помічаю, що мої потреби — це твої витрати. Вибач. Я справді не думав, що створюю тобі незручності.
— Не те щоб незручності, — пом’якшала Олена. — Просто я теж студентка, Богдане. У мене немає бездонного бюджету.
Він акуратно склав аркуш і подивився їй в очі:
— Скільки моя частка? Половина цієї суми?
Олена стримно усміхнулася. Він зрозумів.
— Не обов’язково половина. Можна пропорційно часу, який ти тут проводиш. Або просто домовимося про якусь суму.
Богдан потер підборіддя:
— Гаразд, я оплачую свою частку продуктів і господарських речей. І вибач, що назвав тебе меркантильною. Це було не надто розумно.
Напруга, що сковувала Олену, почала відпускати. Вони домовилися про суму, яку Богдан вноситиме щотижня, і про чергування з купівлі продуктів.
А за тиждень, повернувшись із занять, Олена побачила в квартирі ідеальний порядок і запах готової їжі. На плиті стояла каструля з простим курячим супом, а поруч — неймовірно гордий Богдан.
— Сюрприз! Вирішив освоювати кулінарію. І ще подумав: може, мені варто допомагати не лише грошима, а й справами. Прибирання, готування — це ж теж внесок, правда?
Того вечора вони довго розмовляли — про майбутнє, плани, якими вони бачать своє спільне життя через рік чи два.
— То що, ви тепер офіційно живете разом? — запитала Софія, коли вони з Оленою зустрілися в кафе через два місяці.
— Поки ні. Але в нас є спільний бюджет на продукти й господарство. І Богдан узяв додаткові години в магазині, щоб більше вкладати в наш побут. Він дуже змінився, Софіє.
— І все це завдяки розмові про гроші, — хмикнула Софія. — А ти боялася її зачіпати.
— Знаєш, я зрозуміла важливу річ, — задумливо мовила Олена. — Страх обговорювати фінанси може зруйнувати стосунки швидше, ніж саме обговорення.
Вона помішала ложечкою каву, спостерігаючи за маленьким виром у чашці.
— А ще я зрозуміла, що гроші — це не просто цифри. Це час нашого життя, який ми витратили, щоб їх заробити. Коли Богдан почав про це думати, багато що змінилося. Учора, уявляєш, він приніс мені квіти — купив на свою першу премію. Сказав, що раніше витратив би на нові струни, а тепер хоче порадувати мене.
— Дорослішання на очах, — усміхнулася Софія.
— І не лише в цьому. Пам’ятаєш, я казала, що він мріє про кар’єру рок-музиканта? Недавно записався на курси звукорежисури. Каже, потрібна стабільна професія, «рано чи пізно нам знадобиться власне житло». Уявляєш? Він тепер думає про наше спільне майбутнє.
— Мудро, — кивнула Софія. — До речі, я тут теж почала зустрічатися з хлопцем. І одразу попередила: ніяких «гостей» на п’ять днів на тиждень без фінансової участі.
Вони розсміялися. А ввечері, повернувшись додому, Олена застала Богдана за приготуванням вечері з продуктів, куплених на їхні спільні гроші.
— Скоро буде готово, — усміхнувся він, помішуючи щось ароматне в каструлі. — Як минув день?
Олена притулилась щокою до його спини:
— Чудово. Знаєш, я так радію, що ми змогли пройти через ту розмову.
— Я теж, — він обернувся до неї. — Хоч спочатку був у ступорі. Але тепер розумію: не можна будувати стосунки, якщо не вмієш говорити про важливе. А гроші — це важливо, як не крути.
— Як і побутові навички, — розсміялася Олена, дивлячись на його старання біля плити.
— Агов, я стараюся! У мене вже виходить каша без грудочок!
— Значить, скоро доростеш і до випікання смачних пиріжечків?
Головна картинка ілюстративна.
