fbpx
Дозвілля
Слухай, а тобі можна це їсти? Може, тобі щось приготувати? – Володька дбайливо подивився на молодшого брата і в очах у нього з’явилися сльози. Він у нас досить вразливий і сентиментальний, – Я можу котлет посмажити, якщо хочеш. Або суп зварити

Стояла нестерпна липнева спека. Ми валялися на дачі тітки Валі і дядька Діми і унаслідок цієї самої спеки безбожно лінувалися. Ми – це я і троє синів тітки Валі – Льонька, Мишко і Володька. Старший Василь в наших забавах участі не брав, він взагалі був хлопчиком серйозним, схожим на Знайку з мультфільму, тому його ніхто ніколи не називав Ваською, тільки повним ім’ям. Та й не було його тоді на дачі, він поїхав ночувати з батьками в місто, рано-вранці у них були там якісь справи.

– Мама сказала город полити, – Мишко потягнувся, гойдаючись на затишному кріслі-гойдалці, – Давай, Льоню, йди, сьогодні твоя черга.

– Не можу, – Льонька лежав на підлозі, – У мене проблеми.

– Які ще проблеми? – Володька недовірливо подивився на молодшого брата, – Ти ж абсолютно здоровий?

– У мене виявили складну болячку, чесно. Василь сказав. Забув як називається! Наталю, там на кушетці моя сорочка, подивися в кишені, папірець з назвою.

Я, нехотя підвелась, знайшла Льоньчину сорочку, в кишені якої дійсно знайшовся папірець. Акуратним почерком Василя було виведено «pigritia rasa».

– Льоню, ти що? Справді маєш проблеми? Це небезпечно? – Я злякано подивилася на одного, – А що тебе турбує?

– Та ну, – Володька простягнув руку, – Дай я подивлюся.

Він взяв у мене з рук записку, покрутив:

– І справді, Василь писав, його почерк, – Володька повернувся до Льоньки, – Це що, серйозно?

Той промовчав, тільки кивнув головою.

– Ти це, лежи, – Мишко схопився, – Ось, Наталя з тобою посидить. А ми з Володькою підемо город поллємо.

Хлопці пішли, а Льонька запропонував:

– Ну що, в «лото»?

– А тобі можна? – мені було до сліз шкода друга, – Може, просто полежати?

– А як же позитивні емоції? Тобі ж сказали сидіти зі мною, розважати, тішити і взагалі догоджати.

– Ну давай.

Мишко з Володькою, закінчивши всі городні роботи, повернулися і застали нас, граючими в “лото”.

– Ти що! Зараз моя черга! – незважаючи на стан друга, збиралася стукнути його по голові, – Думаєш, якщо нездужаєш, то тобі все можна?

– Стій! – Мишко перехопив мою руку, – Ми ж не знаємо, що це за проблема, може і справді така страшна. А ти його по голові!

На вечерю зварили картоплю, дістали малосольну рибу.

– Слухай, а тобі можна це їсти? Може, тобі щось приготувати? – Володька дбайливо подивився на молодшого брата і в очах у нього з’явилися сльози. Він у нас досить вразливий і сентиментальний, – Я можу котлет посмажити, якщо хочеш. Або суп зварити.

Льонька поблажливо сказав:

– Гаразд вже, я як всі.

Ми поїли, Льоньку напружувати не стали, посуд помили самі, лягли спати.

На наступний день приїхав Василь. Ми відразу на нього накинулися з розпитуваннями, що з Льонькою? Скільки йому залишилося? Василь дивився нас нерозуміючими очима:

– Яка ще болячка?

Побачивши листок із записом, він почав сміятися. Це було так несхоже на завжди спокійного розважливого хлопчика, що ми оторопіли. Посміявшись, Василь сказав:

– Ех ви, розумаки! «Рigritia rasa» – це з латинської «чиста лінь»!

Льонька довго від нас ховався, але відплата все одно наздогнала: ми відловили його і змусили одного поливати город.

Він ходив зі шлангом по картопляному полю і міркував уголос:

– Ось є день геолога або день будівельника. Цікаво, чому немає дня ліні? Це було б моє улюблене свято, – зітхнув Льонька.

Сьогодні абсолютно випадково дізналась, що 20 серпня – Всесвітній день ліні. Виявилося, це свято існує з 1985 року, а ми й не знали.

Ну що ж, знатимемо коли святкувати, всі любителі полінитися.

Автор: Natalya Khikhidna.

Фото – ілюстративне(pexels).