— Знов до матері? — я навіть не обернулася, продовжуючи різати овочі для салату. Звук зачинених дверей промовляв гучніше за будь-які слова.
— Не починай, Олено, — Андрій завмер у дверях кухні. — Їй знову зле. Ти ж розумієш, у її віці.
— Розумію, — різко опустила капусту на дошку. — Як і те, що зле стає щоп’ятниці, наче за розкладом, саме перед нашими планами на вечір. І щоразу ти кидаєш мене заради неї.
— Але вона сама, — у його голосі з’явилися жалісливі нотки. — Ти ж знаєш.
— Знаю, — процідила я крізь зуби, шаткуючи капусту. — Але я теж сама. Щоп’ятниці, Андрію. А сьогодні, до речі, річниця нашого весілля. П’ять років. Ти пам’ятаєш?
Він опустив очі, але лише на мить, а потім знову глянув на мене.
— Відсвяткуємо завтра. Обіцяю. Підемо в ресторан, я забронюю столик.
— Як торік? Чи позаторік? — видихнула я, намагаючись опанувати себе. — Іди вже. Рятуй свою маму. Я тебе не затримую.
Він постояв ще кілька секунд, але я демонстративно відвернулася до мийки. Вхідні двері зачинилися знову — цього разу тихіше, наче вибачаючись.
Я завмерла біля мийки, відчуваючи, як сльози повільно котяться по щоках. П’ять років. П’ять років цього безкінечного кола, де я завжди на другому плані.
Після його матері, роботи, друзів. Чому я досі це терплю? Чому погоджуюся на таке життя, що більше схоже на існування? Чому досі чекаю чогось більшого?
Ці запитання дзвеніли в голові, поки я механічно закінчувала готувати салат. Потім накрила його кришкою і прибрала в холодильник.
Задула свічки, які запалила до його приходу. Смаколики повернула в шафу. Святкова вечеря перетворилася на звичайний вечір самотньої жінки.
У спальні я байдуже втупилася в ліжко. Нова сукня, спеціально куплена для цього вечора, насмішкувато виблискувала паєтками. Щось у мені обірвалось. Досить. Жодних сліз під серіали з пачкою печива. Сьогодні я не сидітиму вдома, жаліючи себе.
Рішуче скинувши домашній одяг, я вдягла сукню. Вона ідеально сіла: темно-синій шовк облягав фігуру, підкреслюючи переваги. Мені тридцять сім, і я знаю, що все ще виглядаю добре.
Може, не так, як у двадцять п’ять, коли ми познайомилися з Андрієм, але достатньо, щоб привернути увагу. Розпустила волосся, зробила яскравий макіяж. Дивне відчуття — наче збиралася на побачення, якого не планувала.
Але потім щось клацнуло всередині. А чому б і ні? Чому я маю сидіти вдома в річницю нашого весілля? Я не збиралася шукати пригод чи зраджувати чоловікові. Просто хотіла жити. Хоча б один вечір.
Ресторан «Муракамі» вважався одним із найкращих у нашому місті. Ми бували тут лише двічі — коли він освідчився і на першу річницю.
Потім щось постійно заважало: фінансові труднощі, його робота, недуги матері. Місце, що колись було особливим, стало просто спогадом.
Я викликала таксі й за пів години стояла перед рестораном. Руки тремтіли. Що я роблю? Навіщо приїхала? Вечеряти на самоті в ресторані — дивне рішення. Але думка про порожню квартиру викликала лише тугу. Краще вже тут.
— Столик на одну? — усміхнулася адміністраторка.
— Так, будь ласка, — відповіла я, намагаючись здаватися впевненою, наче роблю це щодня.
Мене провели до маленького столика біля вікна. Місто вигравало вогнями за склом, створюючи ілюзію свята. Я узяла меню, відчуваючи на собі зацікавлені погляди. Самотня жінка у вечірній сукні — явно нечастий гість у такому місці.
Я дивилась у вікно намагаючись розслабитися. Якщо вже мені судилося провести цей вечір на самоті, то принаймні зроблю це красиво.
Замовила салат із морепродуктами й качку— страви, яких ніколи не готувала вдома. Ще один маленький крок до свободи.
Ресторан наповнювався людьми. Закохані пари вечеряли при свічках, компанії радісно обговорювали новини. Я спостерігала за цим життям збоку, наче за склом — близько, але недосяжно.
— Олено? Олено Миколаївно? — знайомий голос вирвав мене з роздумів.
Я підняла очі й упізнала Віктора Сергійовича, батька моєї колишньої учениці Насті. Колись я викладала літературу в школі, але пішла. Нині працювала редактором удома — зручно для сім’ї. Тобто для Андрія та його матері.
— Вікторе Сергійовичу, добрий вечір, — усміхнулася я, радіючи знайомому обличчю.
— Просто Віктор, — усміхнувся він у відповідь. — Ми з Настею часто згадуємо вас. Ви були єдиним учителем, який зумів прищепити їй любов до літератури. Вона зараз вступає на філологічний.
— Справді? — щиро зраділа я. — Настя була талановитою. А ваша дружина?
Його обличчя на мить потемніло.
— Ми розлучилися три роки тому. Вона поїхала до Туречинни, вийшла заміж. Живе своїм життям.
— Вибачте, я не знала, — зніяковіла я.
— Нічого, — він махнув рукою. — А ви вибачте за питання, когось чекаєте?
Я завагалася. Правду? Брехню? Який варіант менш жалюгідний?
— Ні, просто вечеряю, — нарешті відповіла я.
— У такому разі,— він зробив паузу. — Дозвольте скласти вам компанію? Я теж сьогодні сам.
Я вагалася мить. Чому б і ні? Це лише вечеря зі знайомим. Нічого крамольного.
— Звісно, — кивнула я, вказуючи на стілець навпроти. — Буду рада компанії.
Віктор покликав офіціанта, замовив вечерю. Розмова вийшла легкою. Ми згадували школу, обговорювали книги, фільми, подорожі. Виявилося, що наші смаки дивовижно схожі: обоє любимо історичну прозу, старі фільми, віддаємо перевагу горам перед морем, але обожнюємо прогулянки лісом. Він розповів, що готує на вихідних, експериментуючи з рецептами.
— А чим ви зараз займаєтеся, Вікторе? — запитала я, коли початкова ніяковість зникла.
— Власний бізнес. Невелика мережа книгарень, — він знизав плечима. — Не найприбутковіша справа в епоху цифровізації, але мені подобається. До речі, — він уважно глянув на мене, — ми шукаємо людину, яка допомагала б із закупівлями, складала добірки книг, можливо, вела читацький гурток. Словом, потрібен фахівець, який знає літературу. Не хочете повернутися до роботи з людьми?
Я сторопіла. За п’ять років домашнього життя я майже забула, що можу бути комусь цікавою професійно.
— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Мені треба подумати.
— Звісно, — він дістав візитівку. — Ось мої контакти. Буду радий, якщо зателефонуєте, незалежно від рішення щодо роботи.
Я взяла візитівку, і наші пальці на мить торкнулися. Зніяковівши, я швидко прибрала руку.
Вечір тривав у приємній бесіді. Ми говорили про все й ні про що — як давні знайомі, що відкривають одне одного заново. Віктор виявився уважним слухачем: не перебивав, ставив запитання, щиро сміявся з моїх жартів. Я спіймала себе на думці, що давно не почувалася такою значущою.
Коли ми вийшли з ресторану, годинник уже показував північ.
— Я проведу вас, — упевнено сказав він, без запитання.
— Не варто, я викличу таксі, — заперечила я, хоча внутрішній голос наполегливо шепотів: «Погоджуйся!»
— Добре, тоді я почекаю з вами, — він був наполегливий, але тактовний.
Ми стояли на тротуарі, чекаючи на машину. Нічний повітря здавався прохолодним після заповненого залу. Я здригнулася, і Віктор, не питаючи, накинув мені на плечі свій піджак.
Простий жест, але в ньому було стільки турботи — тієї, якої так бракувало в моєму житті останні роки.
— Дякую за вечір, — сказала я, дивлячись на фари таксі, що наближалися. — Було дуже приємно.
— Взаємно, — він усміхнувся. — Зателефонуйте мені, Олено. Не лише через роботу.
Я мовчки кивнула, не даючи обіцянок, і сіла в таксі. Усю дорогу додому мене не полишало відчуття нереальності того, що сталося. Наче я прожила чужий вечір, приміряла чуже життя. І ще дивнішим було те, як органічно я в ньому почувалася.
Вдома мене зустріла тиша. Андрій не повернувся — значить, залишився у мами. Це було звично. Я перевдяглася, змила макіяж і лягла в ліжко з книгою.
Але зосередитися на тексті не могла — думки знову й знову поверталися до вечора, до зустрічі, до того легкого відчуття свободи, яке я відчула вперше за довгий час.
Я поклала візитівку Віктора на тумбочку біля ліжка, не наважуючись сховати її, але й не викидаючи. Хай полежить. Я подумаю. Про пропозицію роботи, звісно. Тільки про неї.
Вранці я прокинулася від звуку вхідних дверей. Андрій повернувся. Я почула, як він гримить на кухні, готуючи сніданок — його традиційну «вибачальну» яєчню після чергової ночі у мами.
Я встала, причесалася й вийшла на кухню. Він стояв біля плити в улюбленому халаті, скуйовджений, із легкою щетиною.
— Доброго ранку, — винувато всміхнувся він. — Вибач за вчора. Мамі ввечері стало гірше, довелося залишитися. Але я все компенсую! Дивись, що в мене є!
Він дістав два квитки.
— Сьогодні ввечері йдемо в театр. А потім повечеряємо в хорошому місці. Що скажеш?
Я дивилася на нього, і всередині було дивно порожньо. Ні образи за вчора, ні радості від його турботи. Просто нічого.
— Добре, — кивнула я. — Дякую.
— Ти не рада? — насупився він, помітивши мою прохолодну реакцію.
— Рада, звісно, — змусила себе всміхнутися. — Просто ще не прокинулася. Каву зварив?
День минув у звичній метушні. Я працювала над рукописом, Андрій возився з машиною, потім ми разом обідали, дивилися телевізор. Звичайна субота сімейної пари. Але щось невловимо змінилося. Чи це лише мені здавалося?
Увечері ми вирушили до театру. Я вдягла ту саму синю сукню — Андрій її ще не бачив. Він зробив комплімент, я подякувала. Усе було правильно, але механічно. Наче грали роль подружжя, а не були ним.
Після вистави ми вирушили до модного ресторану з авторською кухнею та надмірно ввічливими офіціантами. Їжа була дивною, порції — маленькими, музика — надто гучною.
Андрій розповідав про роботу, плани на відпустку, про те, що мама, можливо, поїде з нами на море.
— Що? — я здригнулася, почувши останню фразу. — Твоя мама їде з нами у відпустку?
— Ну так, — він знизав плечима, наче це було природно. — Їй корисне морське повітря. До того ж, її не можна залишити саму, ти ж розумієш.
— Розумію, — механічно повторила я, але всередині все кипіло. — А ти розумієш, що це наша з тобою відпустка? Наш час? Що ми за п’ять років жодного разу не були удвох на відпочинку?
— Олено, ну що ти починаєш, — скривився він. — Мама не здорова, їй потрібна турбота.
— А мені? — я нахилилася вперед. — Мені не потрібна турбота? Я здорова — і тому мої потреби не важливі?
— У тебе все є, — розвів він руками. — Квартира, машина, робота вдома. Чого тобі бракує?
— Чоловіка, — тихо, але виразно промовила я. — Мені бракує чоловіка, Андрію. Людини, яка б вибрала мене, а не маму. Яка б хоч інколи ставила мої бажання вище за власну зручність. Яка б помітила, що я не щаслива в цьому житті!
Останні слова я майже вигукнула, привертаючи увагу сусідніх столиків. Андрій зніяковів і поспішив розплатитися. Додому ми їхали в мовчанні. Святковий вечір був безнадійно зіпсований.
Уночі я не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, і думала про те, як непомітно моє життя перетворилося на низку поступок. Як я крок за кроком відмовлялася від своїх бажань, планів, мрій — заради «миру в сім’ї», заради зручності Андрія та його матері. Як я перестала бути собою, перетворившись на функцію, додаток до чужих життів.
Вранці Андрій знову пішов до мами. Недільний обід — свята традиція. Звісно, мене теж запросили, але після вчорашньої розмови я вирішила не йти.
Не могла змусити себе знову сидіти за столом, слухаючи нескінченні розповіді свекрухи про її недуги, мовчки терпіти шпильки й поблажливі зауваження, усміхатися, коли хочеться втекти.
Цілий день я провела в дивному заціпенінні. Щось змінювалося в мені, щось важливе переверталося, ставало з ніг на голову. А ввечері я дістала візитівку Віктора й набрала номер.
Минув тиждень. Я влаштувалася на роботу в книгарню Віктора — спочатку консультантом, але з перспективою стати керівником напряму дитячої літератури.
Робота виявилася саме такою, про яку я мріяла — живою, творчою, що дозволяє спілкуватися з людьми та книгами водночас.
Віктор був чудовим керівником — тактовним, уважним, цінував ініціативу. Жодного втручання, жодних двозначних натяків — лише ділові, шанобливі стосунки. Можливо, навіть із відтінком дружби.
Вдома все змінилося і водночас залишилося як було. Андрій спочатку здивувався моєму рішенню повернутися до роботи, потім намагався відговорити, наводячи стандартні аргументи.
Коли це не подіяло, він просто прийняв як даність, що його дружина тепер працює поза домом. Зрештою, йому було не звикати до браку уваги з мого боку — він із лишком компенсував це у мами.
А потім знову настала п’ятниця. Я повернулася з роботи раніше — ми планували провести вечір разом. Приготувала вечерю, накрила стіл. Чекала.
Андрій з’явився близько пів на восьму — стомлений, але задоволений.
— Привіт, — він швидко чмокнув мене в щоку. — Вибач, затримався на роботі. Вечеря готова?
— Так, — я вказала на стіл. — Сідай.
Ми почали вечеряти, обговорюючи події дня. Я розповідала про нову роботу, про книжкові проєкти й ідеї щодо розвитку дитячого напряму.
Він слухав неуважно, час від часу киваючи. Потім заговорив про своє: про якийсь робочий проєкт, колег, плани на вихідні.
— До речі, завтра їдемо до мами на дачу, — сказав він буденним тоном. — Їй треба допомогти з городом. Вона просила, щоб ти теж приїхала — там якісь квіти пересадити.
Я мовчки дивилася на нього, наче побачила вперше. Нічого не змінилося. Для нього я все ще була зручною функцією його життя, додатком до нього та його матері. Безкоштовною помічницею, кухаркою, інколи — дружиною.
— Не можу, — похитала я головою. — Завтра в мене курси підвищення кваліфікації. Цілий день.
— У суботу? — здивувався він. — Якісь дивні курси.
— Професійні, — знизала я плечима. — Віктор Сергійович наполіг, щоб усі працівники пройшли навчання. За рахунок компанії.
— Віктор Сергійович? — Андрій насупився. — Твій начальник? Чому ти так часто про нього згадуєш?
— Бо це мій начальник, — спокійно відповіла я, відрізаючи шматок курки. — У мене тепер є робота, колеги, власне життя. Те, яке не крутиться навколо тебе й твоєї мами. Незвично, правда?
Він відкладав виделку й уважно подивився на мене.
— Що з тобою коїться, Олено? Ти якась інша останнім часом.
— Я не інша, — похитала я головою. — Я та сама. Та, яку ти колись покохав. Яка мала власну думку, інтереси, цілі. Яка не була лише тінню чоловіка та його матері.
— Хтось налаштовує тебе проти нас? — примружився він. — Твій начальник?
Я гірко розсміялася.
— Ніхто мене не налаштовує, Андрію. Я сама все зрозуміла. За п’ять років життя в сім’ї, де головною була твоя мама. П’ять років, за які ми жодного разу не поїхали у відпустку вдвох. П’ять років, коли кожне наше свято підкорялося її примхам, недугам, бажанням.
— Ти завжди її недолюблювала, — похитав він головою, наче розкрив велику таємницю. — Завжди ревнувала.
— Ні, Андрію, — зітхнула я втомлено. — Я не ревнувала. Я просто хотіла бути дружиною своєму чоловікові, а не зручним пристосуванням для заповнення його самотності між візитами до мами.
Телефон задзвонив, перериваючи нашу розмову. Андрій глянув на екран і напружився.
— Мама, — сказав він, приймаючи виклик. — Так? Що сталося? Звісно, зараз приїду. Ні, не хвилюйся, усе буде добре.
Він поклав слухавку й винувато глянув на мене.
— Мамі зле. Мені треба з’їздити.
— Звісно, — кивнула я з приреченістю. — Він пішов до мами, як завжди.
— Що? — не розчув він мою тиху фразу.
— Нічого, — похитала я головою. — Іди. Твоя мама не може чекати.
Він поспішно схопив куртку й ключі. На порозі обернувся:
— Я скоро повернуся. Обіцяю.
Я кивнула, знаючи, що він бреше. Він залишиться у мами — як завжди. Звичний сценарій, до болю знайомий.
Після того, як він пішов я механічно прибрала зі столу, помила посуд. Потім сіла на диван і набрала повідомлення: «Ви вільні сьогодні ввечері?»
Відповідь прийшла миттєво: «Для вас — завжди».
Я всміхнулася. Це було неправильно, але чомусь здавалося правильнішим за все, що відбувалося зі мною останні роки.
Перед зустріччю з Віктором я вирішила знайти срібний браслет, подарований колись подругою. Нічого особливого, просто милий аксесуар, який я давно не носила.
Шкатулка стояла на туалетному столику. Відкривши її, я почала перебирати прикраси: пара каблучок, ланцюжок із кулоном, сережки. Браслета не було. Дивно. Я точно пам’ятала, що клала його сюди. Може, зачепився за підкладку? Я перевернула шкатулку й висипала вміст на стіл.
Потім почала шукати у шухлядах комоду, може він там, впав, а я і не помітила.Саме в шухляді із речами свого чоловіка я й побачила складену записку.
Розгорнувши її, я прочитала: «Дорогий Андрійко! Ці вихідні були чарівними. Не можу дочекатися, коли ми знову будемо разом. Дякую за чудовий подарунок — носитиму, не знімаючи. Цілую, твоя К.»
Я перечитала записку кілька разів, не вірячи очам. Андрійко? Мій Андрій? Може, стара записка від колишньої дівчини? Але чому вона в шухляді? І хто ця «К»?
Руки тремтіли, коли я обшукувала його речі. У шухляді з шкарпетками знайшла маленьку оксамитову коробочку. Усередині були дорогі сережки з сапфірами. У голові щось клацнуло — я ніколи їх не бачила. Вони не були моїми.
Гарячково продовжила пошук. У кишені старого піджака знайшла чек із ювелірного магазину — на сережки й браслет. Дата — місяць тому.
Я повільно опустилася на ліжко, відчуваючи, як світ руйнується. Це була реальність. Мій чоловік, який постійно «ходив до мами», насправді ходив до іншої жінки.
«К» — Крістіна? Катя? Ксенія? Яка різниця. Головне — не я.
Сліз не було. Тільки порожнеча й холодна цікавість. Як довго це триває? Чи знає його мати? Звісно, знає. Можливо, вона навіть допомагає їм, розігруючи свої «проблеми зі здоров’ям».
Я взяла телефон і зателефонувала свекрусі.
— Алло, Ніно Петрівно? Це Олена. Як ви почуваєтеся? — голос звучав нарочито бадьоро.
— Олено? — вона явно розгубилася. — Я нормально. А що?
— Андрій сказав, що вам зле стало. Він поїхав до вас. Хотіла дізнатися, чи все гаразд.
Пауза затяглася.
— Так, так, звісно, — нарешті промовила вона. — Уже краще. Андрій привіз усе.
— Він зараз у вас? — продовжила я.
— Ні, — вона зам’ялася. — Тобто був. Але вже поїхав. По якихось справах.
— Зрозуміло, — усміхнулася я в порожнечу. — Тоді не турбуватиму. Одужуйте.
Те, що я дізналася, вразило мене до глибини душі. Не те щоб я ніколи не здогадувалася, але одне діло підозрювати, і зовсім інше — знайти реальні докази. Мій чоловік вів подвійне життя. І його мати була співучасницею цього обману.
Я механічно розклала прикраси назад у шкатулку, повернула записку на місце. Сережки поклала в коробочку й прибрала в шухляду.
Потім сіла перед дзеркалом і подивилася на своє відображення. Втомлена жінка середнього віку з згаслим поглядом. Не дивно, що він шукав розради на стороні.
Але замість очікуваного жалю я несподівано відчула дивне полегшення. Наче важкий тягар, який не давав спокою роками, раптово зник. Усе стало на свої місця.
Тепер стало зрозуміло, чому наше сімейне життя було таким неповноцінним. Чому Андрій так часто був відсутній удома. Чому безкінечно відкладав розмови про дітей.
Я взяла телефон і написала Віктору: «Вибачте, сьогодні не вдасться зустрітися. Сімейні справи».
Відповідь прийшла миттєво: «Розумію. Усе гаразд?»
«Так», — відповіла я. «Просто треба все обміркувати. До понеділка».
Я не стала чекати на чоловіка. Зібрала невелику сумку з необхідними речами й поїхала до подруги. Мені потрібен був час, щоб осмислити ситуацію й вирішити, як діяти далі.
Тиждень у Марини, моєї давньої подруги, пролетів як у тумані. Я ходила на роботу, поверталася до її квартири й механічно виконувала повсякденні справи.
Андрій телефонував щодня, але я відповідала односкладово: «Усе нормально. Мені потрібен час. Ні, не приїжджай».
Віктор був тактовним — не ставив зайвих питань, просто створював комфортну робочу атмосферу. Одного разу він приніс мені чашку кави й мовчки поставив на стіл. Цей простий жест чомусь глибоко зворушив мене.
У п’ятницю я вирішила повернутися додому. Досить тікати. Пора зустрітися з реальністю й ухвалити рішення.
Андрій був удома — що дивно для п’ятничного вечора. Він сидів на кухні, змарнілий, із темними колами під очима.
— Олено, — він підхопився, побачивши мене. — Нарешті. Я так хвилювався!
— Справді? — я поставила сумку на підлогу. — А я думала, ти у мами. Чи у Каті? Крістіни? Як її звати, Андрію?
Він завмер.
— Що?
— Не варто заперечувати, — я втомлено махнула рукою. — Я все знаю. Записка, сережки в шухляді. Ти особливо не старався приховувати сліди.
Він опустився на стілець, закривши обличчя руками.
— Олено, я.
— Не треба, — похитала я головою. — Не виправдовуйся. Мені вже не прикро. Просто скажи — як давно?
— Півтора року, — глухо промовив він. — Її звати Карина. Вона працює бухгалтеркою в нашій компанії.
— І твоя мама знає?
Він кивнув, не піднімаючи очей.
— Чому ти не пішов до неї? — поставила я головне питання. — Навіщо продовжував жити зі мною, якщо кохаєш іншу?
— Я не знаю, — він підняв на мене змучений погляд. — Звичка? Зручність? Страх змін? Ми стільки років разом, Олено. Я просто не міг уявити своє життя без тебе.
— А з Кариною уявляв?
— Це інше, — скривився він. — Із нею все простіше. Без зобов’язань, без претензій.
— Звісно, — гірко всміхнулася я. — Навіщо складнощі, коли є дружина, яка готує, прибирає й тримає дім у порядку? Зручно.
Він мовчав, і це мовчання промовляло більше, ніж слова.
— Я подаю на розлучення, — спокійно сказала я. — У понеділок іду до юриста. Сподіваюся, ти не створюватимеш непорозумінь із майном.
— Олено, може, не поспішай? — він подивився на мене благально. — Давай спробуємо усе виправити? Я припиняю всі контакти з нею, обіцяю. Почнемо з чистого аркуша.
— Навіщо? — щиро здивувалася я. — Ти її кохаєш. Вона, мабуть, теж. Чому б вам не бути разом?
— Бо ти — моя сім’я! — він підхопився. — Ми прожили стільки років, пережили стільки всього.
— Ми не сім’я, Андрію, — похитала я головою. — Ми просто співмешканці з однією пропискою. Сім’я — це коли люди піклуються одне про одного, ставлять партнера на перше місце, діляться найважливішим. У нас цього давно немає. Може, ніколи й не було.
Він мовчав, і я продовжила:
— Я залишуся тут на вихідні, зберу речі. Потім переїду. Квартиру поділимо.
— Куди ти підеш? — розгублено запитав він, наче тільки зараз усвідомив серйозність ситуації.
— Це вже не твоя справа, — знизала я плечима. — У мене є робота, друзі… власне життя. Те саме, яке я ледь не втратила, розчинившись у твоєму.
Того ж вечора він пішов до мами — справді до мами, я перевірила. Мабуть, йому треба було виговоритися чи просто втекти від неприємної розмови, як він завжди робив.
Я залишилася сама в квартирі, яку вважала своїм домом п’ять років. Дивно, але мені не було сумно. Було. спокійно. Наче я нарешті скинула важкий рюкзак після довгої дороги.
Попереду була невідомість, але вона не лякала. Навпаки — вабила можливостями, свободою, правом обирати свій шлях.
Я дістала телефон і написала повідомлення: «Вікторе, пам’ятаєте, ви запрошували мене на виставку сучасної літератури в неділю? Пропозиція ще актуальна?»
Відповідь прийшла за хвилину: «Звісно. Буду радий».
Я всміхнулася й уперше за довгий час відчула себе по-справжньому живою.
Головна картинка ілюстративна.
