Я ніколи не думала, що в нашій родині може статися щось настільки безглузде. Ми з чоловіком, Олегом, уже десять років разом, у нас двійнята — Софія і Максим, яким по вісім років.
До недавнього часу ми тулилися в двокімнатній квартирі в київському спальному районі, терпляче відкладаючи гроші на більшу оселю.
Одного дня Олег знайшов вигідну можливість заробити на своїй роботі в IT, і ми, завдяки його зусиллям, взяли кредит, але купили простору чотирикімнатну квартиру на Позняках.
Ремонт тривав понад рік — усе робили самі, десь економили, десь втілювали мрії. Мої батьки допомагали, а от свекруха, пані Марія, одразу сказала, що їй це не цікаво, тож я не наполягала.
Через пів року ми нарешті заселилися. Наш захват від нового житла був таким, що слів бракувало. Але за пару місяців свекруха почала натякати на новосілля. Спочатку ми відмовлялися, але врешті вирішили зібрати родичів.
Приїхала сестра Олега, Наталія, яка п’ять років тому переїхала в село під Броварами. Вона з заздрістю оглядала нашу квартиру, з кислим обличчям похвалила ремонт і одразу запитала:
— А що з двокімнатною? Продаватимете?
— Поки ні, — відповів Олег. — Діти ростуть, може, їм знадобиться. А поки здаватимемо.
Наталія більше не поверталася до цієї теми, але через кілька днів після новосілля з’явилася свекруха з новою «турботою».
— Наталії важко в селі, — почала вона. — Життя на вулиці, а дітям освіти немає! Їй треба переїхати у вашу стару квартиру.
— Яке на вулиці? — здивувалася я. — У них же нормальний будинок, усе є. І про яку освіту йдеться, якщо старшій доньці три роки, а молодшій рік? І до чого тут наша квартира?
— Не втручайся! — різко відрізала свекруха. — Живеш, як пані, у величезній квартирі, то мовчи!
Ми з Олегом були здивовані — зазвичай вона собі такого не дозволяла.
— Мамо, ти що? — першим оговтався Олег. — Що за тон?
— А що такого? Сидите тут, на грошах, ремонт вам у головах! Сестра в сльозах, а вам байдуже!
— А чому це має мене стосуватися? Вона доросла людина, заміжня, і будинок у неї не халупа! — обурився Олег. — І що це за історія? Ми плануємо квартиру здавати. Вона що, житиме там задарма? Чи купуватиме?
— Ви що, зовсім? Ми ж родина! Вам не соромно? Ви повинні їй допомогти, віддати квартиру! — заявила свекруха. — А ти, Олеже, скнара! У кого ти такий удався?
— Геть звідси! — гаркнув Олег.
Свекруха, пирхнувши, пішла. Я довго заспокоювала чоловіка, а та сцена потроху відходила на задній план.
За тиждень зателефонували знайомі: їхня родичка приїхала до Києва по роботі й шукала квартиру. Ми домовилися зустрітися, але перед тим вирішили заїхати до старої квартири, щоб підготувати її до оренди.
Яким же було наше здивування, коли ключ не підійшов до замка! Замок явно замінили. Олег почав грюкати у двері, але ніхто не відчиняв.
За хвилину з’явилася сусідка:
— О, привіт! Ви до сестри приїхали? Вона замки поміняла, речі привезла.
— До якої сестри? — хором запитали ми.
— Ну, та дівчина, що до вас приїжджала. Сказала, що ваша сестра, — сусідка зніяковіла й швидко зникла.
Ми з Олегом переглянулися. Він набрав номер Наталії. Три гудки — і дзвінок пролунав за дверима.
— Відчиняй! — ще раз постукав він.
За дверима почулися кроки, клацнув замок. Наталія відчинила двері, ледь прочинивши їх, і холодно кинула:
— Чого приїхали?
— Ти що тут робиш? Звідки в тебе ключі? — Олег був вельми здивований.
— У сенсі? Ти ж сам мені квартиру подарував! Так мама сказала, — вона кліпала очима, ніби нічого не сталося.
— Годі! — втрутилася я. — Ходімо всередину, не будемо сусідів веселити.
Ми зайшли. Квартира була в жахливому стані. Наші речі зникли, скрізь бруд, а запах. На кухні смерділо зіпсованою їжею, а вся квартира просочилася якимось смородом, наче зі смітника.
— Скільки ти тут живеш? — не витримала я. — Де твій чоловік і діти? Що з квартирою?
Виявилося, Наталія, втомившись від сільського життя й чоловіка, вирішила втекти до міста. Грошей на оренду не було, а жити з матір’ю вона не хотіла.
Тож попросила в нас квартиру. Свекруха пообіцяла, що «все владнає», і принесла їй ключі, які ми колись їй дали про всяк випадок.
— Твоя мама наші ключі віддала тобі, сказавши, що це подарунок! — сказала я Олегу, коли пазл склався.
Ми були збентежені таким. Наталія ж вважала, що все гаразд — вона ж «утекла» від чоловіка, щоб «доглядати за мамою». Ця історія нас остаточно вивела із себе.
Після великого сцени ми повернули квартиру. Довелося викликати клінінг, який коштував чимало. Наталія посварилася з чоловіком, і пішли чутки про їхнє розлучення. А свекруха заявила, що Олег їй більше не син, і що вона не спілкуватиметься з нами, адже ми шкодуємо для родини копійку.
Найгірше, що вони з Наталією вважали винними нас. Вони не бачили своєї провини, і це було нестерпно.
Я відчувала, як у мені кипить все. Як вони можуть нам таке казати? Ми старалися, а вони нас зрадили. Олег ледве стримувався — я бачила, як у нього смикалася жилка на скроні.
Одного дня свекруха з Наталею прийшли до нас.
— Ну що ви так на нас дивитеся? — сказала свекруха з фальшивою усмішкою.
— Та годі вам, ми ж родина! — додала Наталія.
— Родина? — прошипів Олег. — Після того, що ви накоїли, ви нам не родина. Забирайтеся геть і більше не з’являйтеся!
Свекруха зробила такий вигляд, ніби ми дуже її образили. Наталія почала щось белькотіти, але Олег указав на двері:
— Геть звідси!
Минуло кілька років. Ми підтримували стосунки зі свекрухою й Наталею, але формально. Але життя підкинуло новий виклик: пані Марії стало зле, і вона опинилася прикутою до ліжка. Ми з Олегом вирішили забрати її до себе, адже їй потрібен був постійний догляд.
Я взяла на себе догляд за нею, поєднуючи це з хатніми справами й дітьми. Але її характер змінився — вона стала дратівливою, чіплялася до всього.
Я старалася. Справді старалася.
Кожен ранок починався з того, що я заходила до кімнати свекрухи з мискою теплого супу або каші. По краплі, з ложечки, як дитині. Але пані Марія робила все, аби мені було несолодко.
То вона робила вигляд, що не чує, то крутила головою, то виштовхувала їжу язиком. А одного разу просто взяла й перекинула тарілку мені на коліна. Гаряча рідина залила ноги, і я на мить втратила дар мови.
— Вона була несолона! — прошипіла крізь зуби. — Ти ж мене ще й зі світу звести хочеш, правда?
Я стояла й мовчала. Бо що казати людині, яка давно живе не душею, а злістю?
Щодня я міняла пелюшки, перестеляла ліжко, іноді — по п’ять разів. Бо щоразу при годуванні повторювалось одне і теж: постіль брудна. Я почала жити в режимі медсестри, прибиральниці, кухарки й ще на додачу — жінки яка терпить таке ставлення.
Олег допомагав, як міг, але працював допізна. А я вигоряла. Фізично, морально, до дна.
Одного дня, коли я знову прийшла міняти простирадло, вона зиркнула на мене й кинула:
— Наталя краще б за мною доглядала.
— Так нехай і доглядає, — вирвалося в мене. — Я ж вам не служниця.
Того ж вечора з’явилася Наталя. Вся така «виснажена», але нафарбована. Сіла в кухні, дивилася по сторонах — оцінила обстановку, запахи, де яка побутова техніка. Потім сказала:
— Я все розумію. Але мамі важко. Я готова доглядати її, якщо ви впустите мене назад у ту квартиру.
— Ти серйозно! — не стримався Олег. — Ми після тебе все переробляли!
— Та ну що ви, — Наталя розвела руками. — Це ж було давно. У мене сім’я, діти. Роботу в селі кидати важко, але маму я не покину. Просто, я не можу її забрати до себе. Але тут я б залишилась. Якщо дозволите.
Я мовчала. Мене діймали сумніви. З одного боку, я більше не могла тягнути все на собі. А з іншого — довірити свекруху тій, хто одного разу вже таке влаштував у нашій квартирі?
Олег теж нічого не казав. Ми тільки перезирнулися.
І досі не знаємо, що робити.
Чи є взагалі правильне рішення? І чи можна довіряти тому, хто вже раз зрадив? Як же вчинити?
