— Скільки-скільки коштує ця риба? — Степан вихопив пакунок з моїх рук з таким виглядом, ніби я витратила весь наш спадок на дурниці. Цей холодний блиск у його очах став початком кінця моєї казки, про який я соромилася розповісти навіть мамі.
Свята завжди були для мене часом особливої магії, коли хочеться забути про сіру буденність і створити казку власноруч. Я з тих людей, хто починає планувати меню ще в листопаді, шукає ідеальні подарунки місяцями і не шкодує коштів на те, щоб дім сяяв, а стіл гнувся від страв.
Мені здавалося, що це природне бажання кожної господині — подарувати рідним тепло і радість. Проте мій чоловік Степан мав зовсім інший погляд на речі. Цього року наша підготовка до свят перетворилася на справжнє випробування для нервів, і я вперше серйозно задумалася, чи справді ми дивимося в одному напрямку.
Все почалося з банального походу за продуктами. Ми заїхали у великий маркет, і я з ентузіазмом почала наповнювати візок. Мені хотілося всього найкращого: свіжої риби, якісних сирів, екзотичних фруктів та інгредієнтів для авторського торта. Степан йшов за мною з таким виглядом, ніби ми проходимо крізь мінне поле, а не торгові ряди.
— Катерино, ти бачила ціну на цю вирізку? — запитав він, зупиняючи візок.
— Так, вона дорожча за звичайну, але ж це для святкової вечері. Вона неймовірно ніжна.
— Ми можемо взяти простіше м’ясо і просто довше його готувати. Навіщо переплачувати за бренд на пакуванні?
— Степане, раз на рік можна дозволити собі якість. Я хочу, щоб усім було смачно.
— Смачно не означає дорого. Ти просто розкидаєшся грошима, які ми могли б відкласти.
Я тоді лише зітхнула і продовжила вибирати товари. Мені не хотілося сваритися в черзі, тому я намагалася перевести все в жарт. Але справжні проблеми почалися вже вдома, коли прийшов час прикрашати оселю. Я купила нову гірлянду з теплим світлом і декілька стильних іграшок для ялинки. Коли Степан побачив чеки, його обличчя зблідло.
— Навіщо нам ще одна гірлянда? У нас є стара, та, що з вузликами, яку ми ще від моїх батьків забрали.
— Вона вже напівжива, Степане. Половина лампочок не горить, і вона виглядає неохайно. Я хочу, щоб у вітальні було затишно.
— Затишок не в лампочках, а в економії. Ти витратила на ці дрібнички стільки, що ми могли б тиждень харчуватися.
— Це не дрібнички. Я працюю цілий рік і маю право витратити частину своєї зарплати на те, що робить мене щасливою.
— Твоя зарплата — це частина нашого бюджету. А бюджет має бути раціональним.
Я відчула, як усередині починає закипати роздратування. Раніше я помічала його ощадливість, але списувала це на господарність. Тепер же це виглядало як хвороблива жадібність, яка затьмарювала будь-яку радість.
Наступного дня до нас мали прийти гості — моя сестра Марина з чоловіком та дітьми. Я готувала цілий день. Кухня була сповнена ароматів спецій та випічки. Степан періодично заходив і коментував кожну мою дію.
— Ти навіщо так багато масла кладеш у тісто? У рецепті точно стільки написано?
— Так, Степане, саме стільки.
— Це ж переклад продуктів. Можна було б і менше, ніхто б не помітив.
— Я помічу. Я хочу, щоб торт був ідеальним. Будь ласка, вийди з кухні, ти мені заважаєш.
Він вийшов, але невдовзі я почула, як він розмовляє по телефону зі своєю мамою, моєю свекрухою.
— Мамо, Катя зовсім втратила контроль. Накупила стільки всього, ніби ми готуємося до весілля на сто осіб. Я не знаю, як її зупинити. Вона просто не розуміє цінності грошей.
Мені стало так прикро, що на очах виступили сльози. Я намагалася створити свято для нас обох, а він виставляв мене марнотраткою перед родиною. Коли прийшли гості, я з усіх сил намагалася тримати обличчя. Стіл виглядав чудово, Марина була в захваті.
— Катю, як у тебе все гарно! Яка ялинка, які страви! Ти справжня чарівниця.
— Дякую, Марино. Я дуже старалася.
Степан, який сидів поруч, не втримався від коментаря.
— Старалася так, що тепер нам доведеться на вівсянці сидіти до весни.
У кімнаті повисла ніякова пауза. Марина подивилася на мене, потім на Степана.
— Ну, свята ж бувають не щодня, — спробувала вона розрядити обстановку. — Треба ж себе радувати.
— Радувати можна по-різному, — сухо відповів Степан. — Наприклад, усвідомленням того, що в тебе є фінансова подушка, а не купа з’їдених делікатесів.
Вечір пройшов напружено. Я бачила, що гості почуваються некомфортно. Степан рахував кожну ложку салату, яку клали собі діти, і здригався, коли хтось просив ще шматочок торта. Мені було соромно перед сестрою. Я відчувала себе винною за те, що купила хорошу їжу.
Коли гості пішли, ми залишилися наодинці серед брудного посуду і мовчання. Я почала прибирати зі столу, сподіваючись, що він допоможе, але Степан просто сів на диван і взявся за калькулятор.
— Ну що, порахуємо збитки? — запитав він.
— Степане, ти серйозно? Зараз?
— А коли? Ми витратили на цей вечір суму, якої вистачило б на оплату комунальних послуг за два місяці. Ти розумієш, що це ненормально?
— Ненормально — це вести себе так перед гостями. Ти виставив мене в жахливому світлі. Ти поводився як людина, якій шкода шматка хліба для близьких.
— Мені не шкода хліба. Мені шкода моєї праці, яка йде в смітник разом із залишками твоїх дорогих страв.
— Нічого не йде в смітник! Ми це доїмо завтра. Але я більше не хочу так святкувати. Ти вбив усю радість від цього дня.
— Радість не має коштувати так дорого, Катерино. Якщо тобі потрібні дорогі речі, щоб почуватися щасливою, то у нас великі проблеми.
Я залишила його у вітальні з його цифрами і пішла в спальню. Мені хотілося плакати від безсилля. Я згадувала, як у моєму дитинстві батьки завжди намагалися зробити свята особливими. Ми не були багатими, але мама завжди знаходила спосіб прикрасити дім і приготувати щось особливе. Батько ніколи не дорікав їй за витрачену копійку, навпаку, він пишався тим, яка вона господиня. А тут я відчувала себе злочинницею за те, що хотіла тепла.
Вранці ситуація не покращилася. Степан вирішив, що тепер ми будемо жити в режимі суворої економії, щоб компенсувати мої святкові витрати.
— На сніданок буде каша на воді, — заявив він. — Молоко закінчилося, а нове купувати поки не будемо.
— У холодильнику повно їжі зі вчорашнього дня, — заперечила я.
— Це на обід і вечерю, щоб на довше вистачило.
Я зрозуміла, що це не просто разовий конфлікт. Це глибока розбіжність у цінностях. Для нього гроші були самоціллю, засобом безпеки, який ніколи не буває достатнім. Для мене ж гроші були лише інструментом для того, щоб жити повним життям і дарувати емоції.
Минуло кілька днів, але напруга не зникала. Кожного разу, коли я виходила в магазин, Степан вимагав детальний звіт і перевіряв кожну позицію в чеку.
— Навіщо ти купила цей папір? Є дешевший варіант.
— Цей м’якший і якісніший.
— Це марнотратство в чистому вигляді.
Я почала ловити себе на думці, що мені стає страшно повертатися додому. Кожна покупка, кожен мій вибір піддавався жорсткій критиці. Я почала ховати чеки, купувати речі нишком і забирати їх у сумці так, щоб він не бачив. Але це було не життя, а якась постійна гра в хованки.
Одного вечора я вирішила поговорити з ним серйозно.
— Степане, так далі тривати не може. Ти тиснеш на мене своєю економією. Я відчуваю, що не маю права на власні бажання в цьому домі.
— Я просто дбаю про наше майбутнє, Катю. Хіба це погано?
— Дбати про майбутнє — це добре. Але жити треба зараз. Ти перетворюєш наше життя на постійне очікування якогось гіршого дня, до якого ми маємо бути готові. Але цей день уже настав — він у нашій спальні, де панує холод через твої докори.
— Ти перебільшуєш. Я просто хочу, щоб ми були раціональними.
— Твоя раціональність межує з чимось іншим. Тобі не здається, що ми втрачаємо щось набагато важливіше за гроші?
Він промовчав. Його погляд був спрямований у підлогу, і я зрозуміла, що він мене не чує. Він бачив лише цифри, але не бачив моїх почуттів.
Наступного тижня я дізналася, що Степан потайки від мене відкрив окремий рахунок, куди переказував значну частину своєї зарплати, про яку я навіть не знала. Коли я запитала його про це, він відповів цілком спокійно.
— Це недоторканний запас. На випадок, якщо ти знову вирішиш влаштувати якийсь бенкет. Я маю бути впевнений, що у нас залишаться кошти.
Це стало останньою краплею. Довіра, на якій будувалися наші стосунки, тріснула. Виявилося, що він не просто економив, він не довіряв мені як партнеру. Він бачив у мені загрозу своєму спокою, а не людину, з якою хоче ділити життя.
Я сиділа на кухні, дивлячись на залишки тієї самої гірлянди, яка так його дратувала. Вона все ще світилася теплим світлом, але мені вже не було затишно. Я зрозуміла, що жодні вогники не зігріють дім, у якому панує такий підрахунок кожної дрібниці.
Тепер я стою перед вибором. Чи варто продовжувати боротися за ці стосунки, намагаючись змінити людину, яка вважає кожну витрачену гривню особистою образою? Чи можливо знайти компроміс між моїм бажанням жити яскраво і його потребою накопичувати?
Іноді мені здається, що він не зміниться. Що з роками ця риса ставатиме лише гострішою, і зрештою ми перетворимося на двох чужих людей, які ділять спільний холодильник, але не мають нічого спільного в душі. Свята закінчилися, залишивши по собі гіркий присмак розчарування. Я дивлюся на коробку з іграшками, яку треба заховати до наступного року, і не впевнена, чи захочу я її відкривати знову в цьому домі.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна побудувати щасливу родину, де один партнер щедрий душею, а інший рахує кожен крок і кожну копійку? Чи це лише дрібниці, на які не варто звертати увагу, чи все ж таки серйозний дзвіночок? Поділіться своїми думками в коментарях, для мене це дуже важливо. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія відгукнулася у вашому серці. Що ви порадите Катерині? Чи має така сім’я майбутнє? Можливо, у вас були схожі ситуації, і ви знаєте, як знайти вихід із цього замкненого кола ощадливості? Напишіть, я обов’язково прочитаю кожен ваш коментар.
