— Скільки ще я буду твоєю таємною кохaнкoю, яку ти ховаєш по орендованих квартирах, ніби щось ганебне? — запитала Карина, кидаючи ключі на стіл. Цей ультиматум став початком кінця мого спокійного життя, де я намагався всидіти на двох стільцях одночасно.
З Тетяною ми познайомилися ще в ті часи, коли світ здавався безкраїм, а дорослі проблеми — чимось далеким і нереальним. Ми навчалися в одному технікумі. Я був звичайним хлопцем, який марив технікою та футболом, а вона — тендітною дівчиною з вічно заклопотаним виглядом, яка завжди несла в руках стос конспектів.
Пам’ятаю, як на одній з перерв її подруга підійшла до мене і, червоніючи, простягнула складений аркуш паперу. Там був номер телефону та коротка фраза про те, що мої жарти на парах їй дуже подобаються. Я довго не наважувався, перебирав у голові сценарії розмови, але нарешті набрав.
— Алло, Тетяно? Це Іван.
— Ой, привіт. Я чекала.
Так почалася наша весна. Вечори в парку, солодке морозиво на двох і мрії про те, як ми колись збудуємо власний дім. Але доля вирішила прискорити події. На останньому курсі ми дізналися, що скоро нас стане троє.
— Що ми скажемо батькам? — тихо запитала вона тоді, притискаючись до мого плеча.
— Ми впораємося. Я поруч.
Весілля не було гучним. Скромна реєстрація, кілька близьких родичів і тиха вечеря. Мої батьки віддали нам стареньку хату на околиці міста, яку ми разом почали приводити до ладу. Тетяна була неймовірною господинею. Поки я працював на двох роботах, вона створювала затишок з нічого. Невдовзі з’явилася наша донечка.
Життя закрутилося в нескінченному коловороті пелюшок, нічних чергувань та економії на всьому. Я старався бути хорошим батьком, але часто відчував, що просто виконую програму, яку за мене написав хтось інший.
— Іване, ти знову пізно. Доня вже спить, — казала Тетяна, зустрічаючи мене на порозі.
— Робота, Таню. Потрібно платити за садочок і ремонт.
Минали роки. Я отримав підвищення, ми переїхали в простору квартиру, купили машину. Побут став налагодженим, але разом з тим я відчув, що між нами виросла стіна з мовчання та звички. Я знав кожен її жест, кожну фразу, яку вона скаже за сніданком. І це передбачуване життя почало мене тиснути.
Усе змінилося в той день, коли в наш відділ прийшла Карина. Вона була зовсім іншою — яскравою, енергійною, з гострим розумом і сміливим поглядом. Вона щойно закінчила університет і принесла в наш нудний офіс дух свободи.
Спершу ми просто працювали над спільним проєктом. Сиділи до пізна, обговорюючи креслення та звіти.
— Ви занадто серйозний, Іване Миколайовичу, — якось зауважила вона, подаючи мені горнятко кави.
— Життя таке, Кариною. Відповідальність не дає розслабитися.
— А ви спробуйте хоч на мить про неї забути. Це допомагає дихати.
Ці розмови ставали довшими. Я почав помічати, що чекаю понеділка більше, ніж вихідних. З Кариною я почувався не втомленим батьком родини, а молодим чоловіком, чиє слово має значення, чиї жарти викликають щирий сміх.
Наші зустрічі перенеслися за межі офісу. Ми гуляли вечірніми вулицями, і я ловив себе на думці, що не хочу повертатися додому. Забороненість цих стосунків лише додавала їм вогню. Кожне повідомлення від неї змушувало моє серце битися швидше.
— Ми не можемо так продовжувати, — сказав я одного разу, коли ми сиділи в її невеликій орендованій квартирі.
— Чому? Вам зі мною погано?
— Ні, навпаки. Мені з тобою занадто добре. Але в мене там сім’я.
— Я нічого не вимагаю. Просто будь тут, зі мною, поки можеш.
Я почав брехати. Відрядження, наради, термінові виклики на об’єкти — я вигадував десятки причин, щоб провести ніч або вихідні з Кариною. У ті моменти я відчував себе по-справжньому живим. Але коли я повертався до Тетяни, яка з любов’ю готувала мій улюблений борщ і розпитувала про справи, мене накривала хвиля сорому.
Я дивився на дружину і бачив жінку, яка віддала мені свою молодість, яка була зі мною в найважчі часи, коли в кишенях було порожньо. Вона — мій надійний тил, моя опора. Я люблю її тією спокійною, глибокою любов’ю, яку відчувають до найближчих людей. Але Карина… Карина — це буря, це романтика, це відчуття того, що життя ще не закінчилося.
— Тату, ти знову кудись їдеш? — запитала донька, побачивши, як я збираю сумку.
— Так, сонечко. Робота не чекає.
Тетяна підійшла, поправила мені комір сорочки.
— Бережи себе. Ти останнім часом дуже блідий. Може, варто взяти відпустку?
Я кивнув, не наважуючись подивитися їй в очі. Вийшов з під’їзду і відчув, як серце стискається від болю. Як можна любити двох одночасно? Як можна бути щасливим у ліжку з однією, знаючи, що інша чекає тебе з вечерею?
Я зняв для нас з Кариною окреме житло. Це стало моїм таємним островом. Там не було розмов про комунальні послуги чи проблеми в школі. Там була лише вона і наше спільне захоплення. Я відчував, що молодію поряд з нею. Вона надихала мене на нові звершення, з нею я почав займатися спортом, змінив стиль одягу.
— Ти змінився, Іване, — сказала якось Тетяна під час недільного обіду. — Став якимось чужим. Твоє тіло тут, а думки десь далеко.
— Тобі здається. Просто багато завдань на роботі.
— Сподіваюся, що так. Бо мені іноді стає страшно.
Вона відчувала. Жінки завжди відчувають, коли зникає емоційний зв’язок. Я бачив це в її очах, у тому, як вона почала довше затримувати погляд на моєму обличчі, ніби намагаючись знайти там відповіді на свої запитання.
Якось Карина запитала мене прямо.
— Ти коли-небудь підеш від неї?
— Я не можу. Це зруйнує її життя. Вона не заслуговує на таке.
— А я? Я заслуговую на те, щоб бути лише тінню у твоїй біографії? Щоб ми ховалися?
— Це складно, Кариною. Дуже складно.
Я опинився в пастці, яку сам же і збудував. Кожен день перетворився на гру, де на кону стояло все. Я боявся одного телефонного дзвінка, однієї випадкової зустрічі, яка б зруйнувала цей крихкий баланс. Моє життя розкололося на дві паралельні реальності, і в жодній з них я не був до кінця чесним.
Коли я був з дружиною, я думав про аромат парфумів Карини. Коли був з Кариною, я згадував, що Тетяна просила купити продукти для вечері. Це роздвоєння почало випалювати мене зсередини. Я перестав нормально спати.
Якось увечері я сидів у машині під будинком Карини. Дивився у вікна і розумів, що це не може тривати вічно. Рано чи пізно таємне стане відомим. І тоді мені доведеться обирати. Але як обрати між обов’язком і бажанням? Між вдячністю за минуле і надією на інше майбутнє?
Я згадав наш розпис з Тетяною. Її просту білу сукню і те, як тремтіли її руки. Вона вірила мені беззастережно. Вона була моїм світом, коли іншого світу я не знав. А тепер я власноруч руйную цей світ, приносячи в дім брехню.
— Іване, ти зайдеш? — почувся голос Карини з вікна.
— Йду.
Я піднявся до неї, але в душі була порожнеча. Кожен мій крок до однієї жінки був кроком геть від іншої. Я став майстром маскування, але не міг сховатися від самого себе.
Одного разу Тетяна знайшла в моїй кишені чек з ресторану, де ми були з Кариною. Вона нічого не сказала, просто поклала його на стіл перед моїм приходом. Коли я зайшов, вона мовчки дивилася у вікно.
— Що це, Таню?
— Просто папірець, Іване. Який говорить більше за всі твої слова.
— Це була ділова зустріч.
— О восьмій вечора в суботу? В закладі для закоханих? Не тримай мене за не мудру, прошу тебе.
Це був момент істини, але я знову злякався. Я почав виправдовуватися, плутатися в деталях. Тетяна не плакала. Вона просто вийшла з кімнати. І ця її тиша була гіршою за будь-який скандал.
Тепер кожен вечір удома нагадував перебування на мінному полі. Ми говорили про погоду, про дитину, про побутові дрібниці, але головне залишалося за кадром. А Карина ставала все більш вимогливою. Вона хотіла спільного відпустки, хотіла знайомства з моїми друзями.
— Я втомилася бути другою, — казала вона. — Ти кажеш, що кохаєш, але твої дії говорять про інше.
— Дай мені час. Все вирішиться.
Але час нічого не вирішував. Він лише поглиблював прірву. Я зрозумів, що намагаючись зберегти обох, я втрачаю обох. І, що найгірше, я втрачаю повагу до себе. Колись я був чесним хлопцем, який грав у футбол і мріяв про велике кохання. Ким я став тепер? Чоловіком, який веде подвійну гру і боїться власної тіні?
Одного разу, повертаючись від Карини, я побачив Тетяну на зупинці. Вона стояла під дощем, самотня і втомлена, з важкими сумками. Я проїхав повз, боячись зупинитися. І в той момент я відчув таку відразу до самого себе, яку неможливо описати словами. Я залишив жінку, яка пройшла зі мною крізь вогонь і воду, мерзнути під дощем, бо поспішав приховати свою зраду.
Моє життя перетворилося на суцільний сірий туман. Я перестав отримувати задоволення від зустрічей з Кариною, бо вони були отруєні почуттям провини. Я не міг знайти спокою вдома, бо відчував себе зрадником.
Якось я сидів на лавці в тому самому парку, де ми колись гуляли з Тетяною в юності. Повз проходили молоді пари, вони сміялися, трималися за руки. Я дивився на них і думав: коли саме ми звертаємо не туди? Коли романтика стає важливішою за вірність? Коли комфорт перемагає совість?
Я так і не знайшов відповіді. Моя історія триває, і кожен новий день приносить лише нові порції брехні. Я все ще живу на два фронти, все ще сподіваюся на якесь диво, яке розв’яже цей вузол без моєї участі. Але дива не стаються там, де панує обман.
Я дивлюся в дзеркало і бачу втомлене обличчя людини, яка заблукала у власних бажаннях. Тетяна все ще готує мені сніданки, але більше не посміхається. Карина все ще чекає на мене вечорами, але її очі стають холоднішими з кожним днем.
А що зробили б ви на моєму місці? Чи можна виправдати зраду пошуком щастя? Чи варто руйнувати те, що будувалося роками, заради спалаху нових почуттів?
Напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді важливо. Ваші слова можуть допомогти комусь не зробити таких помилок, як я. І якщо вам відгукнулася ця історія, поставте свою вподобайку, щоб її побачило якнайбільше людей. Яке рішення, на вашу думку, буде найчеснішим у цій ситуації? Чи є взагалі вихід з такого любовного трикутника, де кожен почувається нещасним?
