— Скільки років та квартира вже замкненою стоїть? П’ять? Якщо ти досі там і замка в дверях не змінила. то вона тобі точно не потрібна, – мовила свекруха пильно вдивляючись мені в очі. – Ми тут подумали і вирішили ось що.
Уся родина зібралася за великим круглим столом, весело гомоніла, чекаючи на іменинницю.
— Маріє Іванівно, ви виглядаєте неперевершено, — щиро сказала я, коли свекруха увійшла до кімнати.
— Дякую, — усміхнулася вона. — Це моя найкраща сукня, багато років її не діставала, щоб усіх вразити на ювілеї.
— І вам це вдалося, — схвально мовила я.
Усі взялися до їжі, попутно розхвалюючи кулінарний талант іменинниці. Коли похвали та святкові тости відлунали, розмова перейшла до успіхів Дарини — молодшої сестри мого чоловіка.
— Як справи на роботі, вже освоїлася? — запитала я у зовиці.
— Ні, мене звільнили, — байдуже відповіла Дарина.
— Звільнили? — я зовсім не чекала такої відповіді. — Ти ж лише місяць тому туди влаштувалася.
— Ну, так вийшло, — Дарина явно не хотіла вдаватися в подробиці.
— Тобто ти відпрацювала випробувальний термін і пішла?
— Так, їм, бачте, не сподобалося, як я працюю. «Дарино Петрівно, ми цінуємо молодих спеціалістів, але у вас надто мало досвіду», — передражнила вона голос свого керівника.
— Ну, за місяць хоч якийсь досвід з’явився, може, на наступному місці він допоможе, — припустила я. — А в чому саме була претензія, вони уточнили, щоб ти знала, над чим працювати?
— Напевно, щодня запізнювалася? — єхидно кинув чоловік, дивлячись на сестру.
— Богдане, не треба, вона й так через це переживає, — осмикнула його Марія Іванівна.
Проте за виразом обличчя Дарини не можна було сказати, що її сильно хвилює звільнення, вона виглядала абсолютно спокійною. Подальших пояснень про причини звільнення не було, і я зрозуміла, що Богдан влучив у саму суть.
— І що ти плануєш далі, вже є якісь варіанти? — запитала я.
— Так, є один, — кивнула Дарина. — У понеділок поїду на співбесіду.
— Головне, не проспи, — сказав Богдан, який любив піддражнювати сестру.
— Хто б казав, — Дарина зневажливо зиркнула на брата.
Хоча новина про звільнення Дарини мене здивувала, я не могла сказати, що це стало великим сюрпризом. За ті кілька років, що ми з Богданом були одружені, Дарина поводилася не найкраще.
Це була дівчина, яка ставила себе на перше місце, вона чомусь вважала, що їй усі щось винні. Не раз вона позичала в мене речі, але майже ніколи їх не повертала.
— Дарино, поверни, будь ласка, мій браслет, — попросила я зовицю через пів року після того, як вона взяла його на пару днів. — Ми йдемо на весілля, він ідеально пасує до моєї сукні.
— Ой, а я вже й не пам’ятаю, де він, — анітрохи не зніяковівши, відповіла Дарина.
— Як це не пам’ятаєш, ти що, його загубила? — обурилася я.
— Не знаю, може, й загубила, а може, дала комусь поносити, точно не пам’ятаю.
— Як це дала поносити, це ж мій браслет, я такого дозволу не давала!
— Я ж не кажу, що точно так зробила, кажу ж, не пам’ятаю, де твій браслет, — Дарина явно була роздратована, наче це я загубила її прикрасу.
— Шукай у своїх речах, він мені потрібен, — не збиралася я здаватися.
— Ні, не хочу зараз цим займатися, — спокійно мовила Дарина й повернулася до своїх справ.
Така відповідь Дарини приголомшила мене, я навіть не знайшла, що сказати. Але після цієї ситуації я твердо вирішила, що більше вона від мене нічого не отримає, принаймні доти, доки не навчиться відповідально ставитися до чужих речей.
— Дарину взяли на роботу, — сказав мені чоловік через кілька днів після ювілею Марії Іванівни.
— Добре, сподіваймося, що вона протримається там довше, ніж місяць, — відповіла я Богданові.
— Так, хоча, — задумався Богдан. — Вона щойно закінчила коледж, вимагати від неї багато безглуздо, вона поки шукає себе.
— Одне діло не знати, чим хочеш займатися, а зовсім інше — запізнюватися на роботу і підводити людей, — зауважила я.
— Ну так, тут ти має рацію, — погодився зі мною чоловік.
Я вже й не пригадаю точно, скільки часу минуло після цієї розмови, коли Богдан повідомив, що Дарину знову звільнили. Здається, десь два тижні, а може, й раніше.
— І що цього разу? — поцікавилася я.
— Ой там щось не те вона сказала якомусь клієнтові, я й сам толком не зрозумів, — сказав Богдан.
— Ох, нічому її життя не вчить, — важко зітхнула я. — Коли ж вона візьметься за розум?
— Думаю, найближчим часом. Вона дуже хоче з’їхати від батьків, тож, мабуть, старатиметься більше, щоб це вийшло, — припустив чоловік.
— Не знаю, — невпевнено протягнула я, віри в свідомість зовиці в мене вже не лишилося.
Проте Дарина була далеко не наївною: зрозумівши, що з роботою в неї не виходить, вона вирішила піти шляхом найменшого опору.
— Наталю, мені треба з тобою поговорити, — підійшов до мене якось увечері Богдан.
— Про що? — я відірвала погляд від ноутбука і подивилася на чоловіка.
— Я тут подумав, може, Дарина поки поживе в нас?
— Це ще навіщо? — я здивовано звела брови.
— Ну, з роботою в неї не виходить, а з батьками їй жити зовсім не подобається, вона вже хоче самостійності, а вони не дають.
— То нехай вона самостійно заробить собі на оренду житла, навіщо з однієї шиї на іншу перескакувати? — невдоволено запитала я.
— Вона не сидітиме в нас на шиї, вона знову знайшла якусь роботу, буде сама себе забезпечувати.
— Тоді в чому проблема зняти окрему квартиру? — я ніяк не могла зрозуміти сенсу цього задуму.
— Ти ж знаєш, вона сьогодні працює, а завтра вже ні, їй ризиковано орендувати квартиру, може не впоратися.
— Ні, пробач, але я проти, — твердо сказала я. — У Дарини непростий характер, ми з нею просто не уживемося. До того ж вона постійно бере мої речі і ніколи не повертає, що ж почнеться, якщо вона житиме з нами?
Я боялася, що чоловік наполягатиме на своєму, адже двокімнатна квартира, в якій ми живемо, належить йому. Я розуміла, що він цілком може вчинити по-своєму, але, на щастя, Богдан не став так вчиняти.
— Ну, якщо ти так проти, то гаразд, — спокійно сказав чоловік.
Я зраділа, що він так легко зі мною погодився, але радість була недовгою. Богдан помовчав кілька хвилин, а потім приголомшив мене ще сильніше.
— Ти ж отримала квартиру від бабусі? Давай подаруємо її моїй сестрі, — запропонував чоловік.
— Подаруємо? — перепитала я. — А чому так радикально? Може, я просто пущу її туди пожити?
— Ні, — заперечив Богдан. — Подарувати буде надійніше.
— Це ще чому? — здивувалася я.
— Ну, дивися: у мене є двокімнатна квартира, вона моя, і я сам за неї відповідаю. Сумлінно плачу за рахунками, займаюся ремонтом, якщо треба, і так далі. Якщо в Дарини з’явиться своя квартира, вона напевно теж стане відповідальнішою, — завершив свої міркування чоловік.
— Цікаво, тобто орендна плата для неї — недостатня мотивація, а власна квартира з цим цілком упорається? — уточнила я.
— Звісно, це ж зовсім інше, — Богдан подивився на мене так, наче я сказала неймовірну дурницю.
— Ні, я з тобою не згодна, — похитала я головою. — Пустити пожити — ще куди не йшло, але дарувати я їй нічого не збираюся.
Квартира, про яку йшлося, дісталася мені від бабусі. Вона була на околиці міста і потребувала капітального ремонту, до якого в мене ніяк не доходили руки. Щомісяця я сумлінно відкладала гроші на її відновлення, але поки що до цього справа не дійшла.
— Давай не закриватимемо цю тему, подумай як слід, і ти зрозумієш, що це найкращий варіант.
— Я ж сказала, ні, — але Богдан пропустив мої слова повз вуха, нічого не відповівши.
Здаватися я не збиралася, і, здається, він сам це зрозумів, бо незабаром на поміч йому прийшли батьки.
— Повечеряєте з нами? — запитала я у свекрів, які несподівано завітали до нас у гості посеред тижня.
— Ні, дякуємо, ми просто чаю поп’ємо, — відповіла Марія Іванівна.
Я поставила чайник і почала накривати на стіл, відчуваючи, що цей візит далеко не випадковий.
— Наталю, ти ще не передумала щодо квартири? — перейшов до справи Петро Миколайович, коли чергові діалоги закінчилися.
— Ні, не передумала, — сказала я, закотивши очі.
— Чому, в чому проблема? — здивовано запитала Марія Іванівна. — Ти ж її навіть не здаєш, вона стоїть без діла.
— Нічого, нехай стоїть, я її поступово відремонтую, а тоді вже подумаю про те, аби здавати в оренду, — відповіла я.
— Ну от бачиш, а якщо ти подаруєш квартиру Дарині, з ремонтом можна буде не морочитися, це вже буде її проблема, — заявив Петро Миколайович.
— Послухайте, я ж не проти пустити її туди пожити, чому ви всі так наполягаєте, подарувати їй свою квартиру?
— Бо ми родина, — відповіла Марія Іванівна. — Чи ти не впевнена у стосунках із моїм сином?
— Я впевнена, але до чого тут квартира? — я намагалася зрозуміти логіку свекрів, але не могла.
— Родичам треба допомагати, у цьому випадку Дарині, дівчині потрібен свій прихисток, щоб вона перестала блукати і нарешті взялася за розум, — пояснив Петро Миколайович.
— Думка чудова, але я тут до чого? Нехай Дарина сама вирішує свої проблеми, у цьому й полягає самостійність.
— Легко говорити, коли тобі квартиру в спадок залишили, ти ж заради цього нічого не робила, — ядуче сказала Марія Іванівна.
— Якщо вам так принципово, щоб Дарина жила у власній квартирі, давайте розміняємо цю, нам із Богданом і однокімнатної вистачить, — запропонувала я.
— Ну що ж ти така вперта, допоможи їй по-родинному, — не вгавав Петро Миколайович.
— Нехай живе на здоров’я, але дарувати я їй нічого не збираюся, — укотре повторила я.
— Тьху, от же заїла своє, — роздратовано сказала Марія Іванівна. — Богдане, може, хоч ти переконаєш свою дружину? — звернулася вона до сина.
— Він уже пробував, ви ж знаєте, — відповіла я свекрусі.
— Погано пробував, — огризнулася вона. — Гаразд, раз ти така вперта, самі розберемося, — вона відсунула від себе порожню чашку. — Ходімо, Петре, засиділися ми щось.
Після того візиту у хаті запала важка тиша. Богдан мовчав. На всі мої запитання відповідав односкладово, а найчастіше — взагалі не відповідав.
І це мовчання було гірше за будь-які з’ясовування стосунків. Він ходив повз мене, наче повз туману, не дивився в очі, не брав до рук навіть ті страви, які завжди любив. І найгірше — я не чула більше «Наталочко», лише сухе «ага», «добре», і те — через силу.
— То що, значить, ти не впевнена в нашому шлюбі? — нарешті видав він, коли я якраз прасувала постіль.
— Що ти таке верзеш?
— Ну а як інакше? Ти ж чомусь так тримаєш ту квартиру. Подарувати — прям ні і ні. То, виходить, маєш «запасний аеродром»?
Я поклала праску на підставку й випрямилась.
— Це квартира моєї бабусі. Там я жила певний період. Я її любила. І це — пам’ять. А ти хочеш просто передати її людині, яка браслет загубила і навіть не вибачилася.
Він нічого не сказав. Просто встав і вийшов з кімнати. І тоді я зрозуміла — ми більше не подружжя. Ми — співмешканці, яким уже й дихати поруч важко.
Я зібрала свої речі тихо. Без сцен. І переїхала в ту саму стареньку бабусину квартиру — з облупленими шпалерами й потьмянілими вікнами. Але в ній було тихо. В ній не доводилось виправдовуватись. І, що головне — вона була моя.
І знаєте. Я ні про що не шкодую. Хіба я не правильно вчинила? От ви б погодились на пропозицію чоловіка і його рідні?
Головна картинка ілюстративна.
