— Ти йдеш до іншої, а свою немічну матір залишаєш на мене за копійки? Серйозно? — запитала я, дивлячись на дві величезні валізи біля вхідних дверей.
— Оленко, ну не починай. Ти ж у мене добра, ти її не виженеш на вулицю. А я переказуватиму гроші щомісяця, чесно, — відповів чоловік, не дивлячись мені в очі.
Я стояла в передпокої, тримаючи в руках важкий пакет із продуктами, і не могла повірити, що це відбувається насправді. За спиною у Валерія акуратно стояли складені в чохли вудки, ящик зі снастями, гумові чоботи та складаний стілець, який він купив ще позаминулого літа, але так жодного разу й не вибрався з ним на річку. Поруч височіли дві валізи: велика синя, з якою ми колись їздили відпочивати на море, і маленька на коліщатках, яку я зазвичай брала, коли їздила провідувати батьків.
Того четверга я повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Після зміни в дитячій поліклініці, де я працюю в реєстратурі, довелося ще обійти три аптеки в нашому районі, щоб знайти потрібні ліки для свекрухи. У найближчій аптеці біля дому їх знову не було, тож я пішла аж на інший кінець мікрорайону, під дрібним осіннім дощем, у своїх старих чоботях, які вже давно протікали.
— Ми кудись збираємося їхати? — запитала я спочатку, ще не розуміючи, що коїться, коли тільки зайшла в коридор і почала роззуватися.
— Я їду, — глухо озвався Валерій із кімнати. — Оленко, йди сюди. Нам треба серйозно поговорити.
Я мовчки пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і почала розбирати покупки. Дістала молоко, свіжий хліб, пачку гречки, домашній сир для Ярослави Іванівни — вона любить саме жирний, домашній, від магазинного знежиреного завжди відмовляється, — і коробочку пігулок для зниження тиску.
Свекруха жила з нами вже четвертий місяць. Влітку, наприкінці липня, вона послизнулася у себе вдома у ванній кімнаті, невдало впала. Тиждень вона провела в лікарні, а потім Валерій привіз її до нашої квартири, сказавши: «Нехай побуде в нас, поки трохи окріпне».
Але окріпнути їй ніяк не вдавалося. Тиск постійно стрибав, рука зросталася повільно, і кожні два тижні її потрібно було возити на огляд до травматолога та кардіолога. Возила її, звісно, я. Валерій працював виконробом на будівництві, їхав з дому о шостій ранку, а повертався, за його словами, не раніше десятої вечора.
Чоловік зайшов на кухню, сів на табуретку й пригладив рукою волосся. Він завжди робив цей жест, коли збирався повідомити щось неприємне. Майже тридцять років тому, коли ми сиділи на лавці в парку і він наважувався освідчитися, він точно так само пригладив волосся.
— Оленко, я йду від тебе, — сказав він рівним голосом.
Я поклала сир на полицю холодильника, щільно зачинила дверцята і повільно обернулася.
— Куди це ти йдеш?
— До Христини. Ти її не знаєш. Вона в нашій будівельній фірмі працює кошторисницею. Ми вже рік зустрічаємося. Я просто не хочу більше тобі брехати. Я ж порядна людина.
Порядна людина. Цілий рік обманював, прикривався затримками на об’єктах, а тепер раптом став порядним. Я сіла на стілець навпроти нього, склавши руки на столі.
— І чого ж ти від мене чекаєш? Щоб я тебе благословила на нове життя?
— Та ні, навіщо ти так, — він скривився, ніби від зубного болю. — Я хотів про маму поговорити. Розумієш, мама поки що залишається в тебе. Ну куди я її зараз заберу? У Христини однокімнатна квартира, у неї син-підліток, там і нам двом буде тіснувато. А мамі потрібен постійний догляд. Ти до неї вже звикла, вона до тебе теж. Ти в поліклініці працюєш, усіх лікарів знаєш, тобі простіше. А я буду переказувати гроші. Невелику суму щомісяця. Може, трохи більше, як виходитиме.
Я дивилася на нього дуже уважно. Ніби бачила вперше в житті. П’ятдесят чотири роки, помітний живіт над ременем, сивина на скронях, яку він потайки зафарбовував фарбою, думаючи, що я нічого не помічаю. Чоловік, з яким ми прожили разом двадцять дев’ять років. Який зараз сидів на моїй кухні і спокійно пропонував мені доглядати за його рідною матір’ю за якісь копійки.
— Ти йдеш до іншої жінки, а мені пропонуєш утримувати твою матір, якій постійно потрібні лікарі та дорогі ліки?— перепитала я, намагаючись говорити спокійно. — Ти нічого не переплутав, дорогий?
— Оленко, ну не починай. Ти ж у мене добра жінка. Ти її не кинеш.
— А ти, значить, кинеш?
— Я не кидаю! Я ж кажу, що буду давати гроші!
— Ті гроші, що ти обіцяєш, вистачить хіба що на одні її пігулки від тиску. А ще потрібні мазі для руки, вітаміни, таксі до лікарні, бо громадським транспортом вона їздити не може. А ще продукти. Вона, між іншим, теж щодня їсть.
— У неї є пенсія! — вигукнув Валерій, ніби згадавши головний аргумент.
— Є. Непогана пенсія. І де ж ця пенсія, Валерію?
Він раптом замовк і відвів погляд убік. І в цю мить я зрозуміла, що поставила дуже влучне запитання.
Річ у тім, що пенсія Ярослави Іванівни щомісяця надходила на її банківську картку. А ця картка ще з липня перебувала у Валерія. Він сам так вирішив: «Мамо, тобі зі зламаною рукою незручно ходити до банкомата, давай я сам зніматиму готівку і купуватиму все необхідне». Свекруха навіть оформила на нього довіреність у нотаріуса, коли ще лежала в лікарні. Я тоді в ці справи не втручалася. Мені здавалося, що це син і мати, які там можуть бути таємниці чи підозри.
І ось усі ці чотири місяці я купувала їй ліки, свіжий сир, кефір, мазі, оплачувала поїздки до лікарів — і все це зі своєї скромної зарплати працівниці реєстратури. А Валерій щоразу запевняв: «Мамині гроші я відкладаю на окремий рахунок. На всяк випадок. Раптом знадобиться якесь серйозне лікування».
— Де мамина пенсія, Валерію? — повторила я тихіше.
— На книжці лежить, — буркнув він собі під ніс.
— На якій книжці?
— На ощадній. Ну що ти до мене причепилася? Це мамині гроші, а не твої.
— Звісно, не мої. Мої — це ті, за які вона останні чотири місяці живе і лікується.
Валерій різко підвівся, так, що табуретка голосно скрипнула по лінолеуму.
— Коротше кажучи, Оленко, я тобі все сказав. Мама залишається тут. Гроші я буду надсилати. Цю квартиру, — він обвів рукою кухню, — ми згодом поділимо по-людськи. Навпіл. Вона ж спільна, у шлюбі куплена. А поки що живи спокійно. Я ж не бездушний.
— Дякую, — відповіла я. — Ти неймовірно щедрий.
Він навіть не помітив гіркої усмішки в моєму голосі. Вийшов у коридор і почав одягати куртку. Я сиділа на кухні і дивилася у вікно на сусідній будинок, де на третьому поверсі вже років десять висіла та сама новорічна гірлянда, яку господарі забували зняти і вмикали щовечора.
І раптом із кімнати свекрухи — маленької колишньої дитячої, де колись ріс наш син Максим, — почувся голос.Тихий, але напрочуд чіткий:
— Валерику. Зайди-но до мене на хвилинку.
Чоловік завмер посеред передпокою, встигнувши втягнути в рукав лише одну руку. Я теж застигла на стільці. Ми обоє були впевнені, що Ярослава Іванівна міцно спить. У цей час вона завжди відпочивала — після обіду приймала ліки і дрімала години дві. Але двері до її кімнати були трохи прочинені. І, судячи з усього, весь цей час вона не спала.
— Мамо, я дуже поспішаю, — озвався Валерій.
— Нічого страшного. Почекає п’ять хвилин твоя кошторисниця.
Валерій розгублено глянув на мене. Я лише знизала плечима. Він важко зітхнув, зняв куртку, повісив її на гачок і рушив до кімнати матері. Я пішла слідом. Не знала, чи варто мені туди заходити, але ніхто мене не зупинив.
Ярослава Іванівна сиділа на ліжку, спершись спиною на дві високі подушки. Невисока, худорлява літня жінка, у теплій в’язаній жилетці поверх нічної сорочки. Права рука в гіпсовій пов’язці спокійно лежала поверх ковдри. Окуляри на тонкому ланцюжку, газета з кросвордом на колінах — вона всі кросворди розгадувала за годину, я спеціально купувала їй свіжі випуски щотижня. На тумбочці біля ліжка стояла її улюблена порцелянова чашка з синіми незабудками, яку я привезла з її квартири, бо з іншого посуду вона пити чай відмовлялася.
— Сідай, — сказала вона синові спокійним тоном.
Він присів на краєчок стільця. Я зупинилася біля дверей.
— Оленко, ти теж присядь. Тебе ця розмова стосується навіть більше, ніж його.
Я сіла на стару Максимкову тахту біля стіни.
— Отже, ти йдеш із сім’ї, — промовила Ярослава Іванівна. Не запитала, а саме ствердила. — До Христини. Кошторисниці. З сином-підлітком.
— Мамо, ти що, підслуховувала?
— Я не підслуховувала. Я лежала у своїй кімнаті з відчиненими дверима. А ти говорив так голосно, що на всю квартиру було чути. Це різні речі. — Вона поправила окуляри на переніссі. — Значить, мене ти залишаєш на Оленку. За копійки.
— Я буду давати більше, мамо, як тільки вийде, — пробурмотів Валерій.
— Як вийде, — повторила вона. — А скажи мені, синку, де моя пенсія за ці місяці?
Він миттєво почервонів. Не просто зашарівся, а пішов нерівними плямами, зовсім як у дитинстві, коли розбив м’ячем шибку сусідам. Я ніколи раніше не бачила його таким розгубленим.
— Мамо, вона на книжці лежить. Я ж казав.
— То покажи мені ту книжку.
— Вона… вона в мене в машині залишилася. Я завтра заїду і привезу.
— Валерику, я тобі п’ятдесят чотири роки мати. Я тебе наскрізь бачу. Ти зараз обманюєш точно так само, як у третьому класі виправдовувався за погану оцінку. У тебе ліве око сіпається.
Чоловік машинально потер пальцем ліве око. Я ледь стрималася, щоб не посміхнутися.
— Скільки грошей ти зняв із моєї картки? — запитала Ярослава Іванівна твердо.
— Мамо, ну…
— Скільки?
Він кілька секунд мовчав, дивлячись у підлогу, а потім тихо видавив:
— Я в борг узяв. Нам із Христиною терміново потрібні були гроші на перший внесок. Ми хочемо оформити виплату на двокімнатну квартиру в новому районі. Я все поверну. Навіть більше віддам.
— Усе взяв?
— Ну… усю пенсію за ці чотири місяці. І ще… ще з твоїх заощаджень трохи зняв. Із тих, що ти відкладала.
У кімнаті запала тиша. Я дивилася на свекруху і хвилювалася, щоб у неї зараз не підскочив тиск. Але вона сиділа дуже рівно, лише пальці здорової лівої руки міцно стискали край вовняної ковдри.
— На чорний день, — тихо промовила вона нарешті. — Я двадцять років відкладала з кожної пенсії потроху. Щоб вам із Оленкою не довелося витрачатися, коли мене не стане. Щоб ти, синку, не бігав по знайомих і не позичав. А ти ці гроші витратив на нове житло для чужої жінки.
— Мамо, я ж сказав, я все поверну…
— Помовч хвилину. — Вона повернула голову до мене. — Оленко, ти про це знала?
— Ні, Ярославо Іванівно. Чесне слово, не знала. Я думала, що він справді відкладає ваші гроші на лікування.
— Я так і зрозуміла. — Вона повільно кивнула. — Ти чотири місяці мене годувала і лікувала за свою зарплату. Я ж усе бачу, хоч і лежу в кімнаті. Бачу, що ти собі нові зимові чоботи так і не купила, хоча ще восени збиралася. У старих ходиш, вони вже воду пропускають, я чую, як ти щовечора в коридорі мокрі шкарпетки переодягаєш.
Мені стало страшенно ніяково. Я й гадки не мала, що вона помічає такі дрібниці.
— А тепер скажи мені, синку, — знову звернулася вона до Валерія. — Довіреність, яку я тобі в лікарні підписала,— про що вона була?
— Звичайна довіреність. На отримання пенсії та користування рахунками.
— А на розпорядження моєю квартирою?
Валерій різко підвів голову. Я теж здивовано подивилася на свекруху. Ми обоє втупилися в неї.
— Мамо, про що ти говориш?
— Про те, що ти в лікарні підсунув мені папір, коли я була без окулярів, зі зламаною рукою і після знеболювальних уколів. Ти сказав: «Мамо, підпиши, це щоб я міг твою пенсію отримувати». А я через тиждень,коли Оленка привезла мені окуляри, попросила знайому медсестру зателефонувати нотаріусу, який приходив у палату. Там у них копія залишилася, і мені по телефону зачитали, що саме я підписала. А там написано: «з правом розпорядження всім належним мені майном, включно з продажем та даруванням нерухомості». Я все давно знаю,Валерику. Я чотири місяці мовчала і чекала, коли ти сам мені зізнаєшся. Думала, може, ти просто на всяк випадок так оформив, щоб легше було платити за комунальні послуги. А виявляється, ти мою квартиру продавати зібрався?
У мене всередині все похололо. Квартира Ярослави Іванівни — простора двокімнатна оселя в старому цегляному будинку в хорошому районі, з високими стелями та затишним балконом, де вона сорок років поспіль щоліта вирощувала різнокольорові петунії. Квартира, яку вона чесно заробила на заводі, а потім приватизувала. Її єдине житло.
Валерій схопився зі стільця.
— Мамо, ти все неправильно зрозуміла! Я нічого не збирався продавати! Просто про всяк випадок оформив! Мало що може статися, ти ж людина поважного віку!
— Сядь на місце, — сказала вона таким голосом, що він одразу сів. — Я людина поважного віку, це правда. Але розум я не втратила. Ти планував продати мою квартиру, докласти гроші на нове житло для своєї Христини, а мене залишити тут, в Оленки. За ті копійки, які ти їй щойно обіцяв.
У кімнаті стало зовсім тихо. Навіть було чути, як на кухні монотонно капає вода з крана, який Валерій обіцяв полагодити ще на початку вересня.
— Мамо, — нарешті озвався він, і голос у нього став таким жалісливим, майже дитячим. — Ну ти ж усе одно зараз живеш тут. Навіщо тобі та квартира стоїть порожньою? Тільки гроші за опалення платити. А мені зараз жити ніде. Христина хоче спільну дитину, їй уже сорок один рік, нам треба влаштовуватися.
— Тобі жити ніде? — перепитала Ярослава Іванівна, примруживши очі. — А ця квартира, в якій ти зараз сидиш?
— Це наша з Оленкою спільна квартира. Я її Оленці залишу. Майже всю. Ну, поділимо навпіл, їй на невелику однокімнатну цілком вистачить.
Тут уже не витримала я:
— Стривай. Ти хочеш продати мамину квартиру, забрати в мене половину нашої, і при цьому залишити маму на моє утримання? Валерію, ти справді вважаєш, що це нормально?
— А що тут такого? Ти ж усе одно вдома після роботи сидиш, тобі не важко за нею доглянути!
Ярослава Іванівна раптом тихо засміялася. Трохи хрипко, але цілком щиро. Ми обоє здивовано подивилися на неї.
— Знаєш, синку, — сказала вона, заспокоївшись. — Твій покійний батько, нехай земля йому буде пухом, мав багато недоліків, і любив погуляти, і випити міг. Але такої безсовісності, як у тебе, у нього ніколи не було. Він хоч коли йшов з дому, то двері за собою тихо зачиняв. А ти йдеш і ще й усе з хати виносиш, навіть те, що тобі не належить.
— Мамо!
— Іди, синку. Іди до своєї кошторисниці. Вудки свої не забудь у коридорі. І мою банківську картку поклади ось сюди, на тумбочку.
— Мамо, ну навіщо ти так…
— Картку поклади, Валерику.
Він повільно поліз у внутрішню кишеню куртки, довго там нишпорив, дістав зелену пластикову картку і поклав її на тумбочку поруч із чашкою з незабудками. Потім обвів поглядом нас обох — матір на ліжку і мене на тахті — і промовив з образою в голосі:
— Ви ще пошкодуєте. Обидві. Ви без мене просто не впораєтеся.
І вийшов. Ми чули, як він голосно гримить у коридорі своїми вудками, як бурчить, зачепивши валізою одвірок, і як гучно грюкають вхідні двері. Потім у квартирі запала повна тиша.
Ярослава Іванівна взяла свою картку, покрутила її в пальцях.
— Оленко, — тихо покликала вона. — Можна тебе попросити? Зроби мені, будь ласка, теплого чаю. І принеси краплі для серця. І мій мобільний телефон. Мені треба добре подумати.
Я все принесла. Вона випила ліки, зробила кілька ковтків чаю і довго сиділа мовчки, дивлячись перед собою. Я теж сиділа поруч на тахті. Не знала, які слова підібрати. Мені було щиро шкода її. І себе теж. І чомусь на мить стало шкода навіть Валерія — того молодого хлопця з минулого, який колись ніяково пригладжував волосся на лавці в парку.
— Оленко, — обізвалася нарешті свекруха. — Ти, мабуть, тепер мене попросиш з’їхати. Я все зрозумію і не ображатимуся. Я тобі ніхто. Просто колишня свекруха.
— Ярославо Іванівно, що ви таке говорите? Як у вас язик повертається?
— Правду кажу, дитино. З якого дива ти маєш мене годувати й доглядати? Рідний син відмовився, а невістка буде тягнути на собі? Так у житті не буває.
— Буває, — твердо сказала я. — Я вас годувала останні чотири місяці, поки ваш син гроші «відкладав». І далі буду. Нікуди я вас не вижену, навіть не думайте про таке.
Вона подивилася на мене поверх скелець окулярів. Довго і пильно дивилася.
— Знаєш, Оленко, я ж тебе спочатку зовсім не сприймала. Коли Валерик привів тебе знайомитися майже тридцять років тому, я подумала: ну що це за дівчина, худенька, в окулярах, тиха така. Я йому іншу пару пригледіла. Сусідську доньку, у неї батько великим начальником на заводі працював. А він уперся і вибрав тебе. Я тобі потім років п’ять спокійного життя не давала, прискіпувалася до всього. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — тихо посміхнулася я. — Ви тоді сказали, що мої пиріжки тверді, як підошва.
— Бо вони й були як підошва. Ти тоді зовсім не вміла дріжджове тісто місити. Це вже я тебе згодом навчила.
— Навчили, дякую.
— А ось зараз лежу і думаю: а та сусідська красуня мене б зараз навіть на поріг не пустила, одразу б у будинок для літніх людей здала. А ти чотири місяці мені дорогі ліки купуєш. У мокрих шкарпетках ходиш, на чоботи економиш, а мені домашній сир на ринку береш.
Вона відвернулася до вікна. Я помітила, як у куточках її очей заблищали сльози.
Тієї ночі ми обидві майже не спали. Близько опівночі я почула, як у коридорі тихо човгають капці, і вийшла з кімнати. Ярослава Іванівна стояла посеред кухні і намагалася здоровою лівою рукою дістати з верхньої полиці скляну банку з борошном.
— Що ви робите посеред ночі? — злякалася я і швидко підійшла, щоб зняти банку.
— Пиріжки будемо пекти, — спокійно відповіла вона. — Не спиться мені. А коли мені не спиться, я завжди пораюся біля тіста. Усе життя так робила. Допомагай-но.
І ми взялися пекти пиріжки. О першій годині ночі. Я місила м’яке тісто, а вона сиділа на табуретці, поклавши хвору руку на маленьку подушку, і керувала процесом: «Не так, Оленко, не тисни на нього так сильно, з тістом треба лагідно, як із малою дитиною». Начинку зробили з тушкованої капусти та варених яєць — більше в холодильнику нічого підхожого не знайшлося. Духовка в нас стара, пече нерівномірно, з лівого боку завжди трохи припікає, тож Ярослава Іванівна змушувала мене кожні п’ять хвилин повертати деко.
— Ось тепер інша справа, — задоволено сказала вона, коли перше деко з рум’яними пиріжками дістали на стіл. — Тепер зовсім не підошва.
— Зовсім не підошва, — погодилася я.
Ми сиділи вдвох о другій ночі, їли гарячі пиріжки з капустою і запивали теплим молоком. І Ярослава Іванівна розповідала мені про свого покійного чоловіка, батька Валерія, якого я майже не застала. Розповідала, як він колись у молодості витратив усі гроші з зарплати з друзями, а потім два місяці працював у дві зміни без вихідних, щоб купити їй гарне зимове пальто. «Він мав свої слабкості, — зітхнула вона, — але совість мав і борги завжди віддавав. Ця риса у Валерика точно не в батька».
Я чи не вперше за тридцять років бачила, як вона щиро сміється, згадуючи молодість. Виявилося, що коли вона усміхається, у неї на лівій щоці з’являється глибока ямочка. Точно така сама, як у Валерія. І як у нашого сина Максима.
Наступного дня, у п’ятницю вранці, Ярослава Іванівна попросила мене відвезти її до нотаріуса. Я взяла на роботі відгул за свій рахунок. Ми викликали таксі, я допомогла їй одягнутися — її улюблене демісезонне пальто з красивим коміром, елегантний капелюшок, який вона завжди називала «мій вихідний», і одну шкіряну рукавичку на здорову руку. На праву рукавичка не налізала через гіпс.
Нотаріус, жінка років шістдесяти у строгому діловому костюмі з акуратною сивою зачіскою, вислухала Ярославу Іванівну дуже уважно, ставлячи уточнювальні запитання.
— Отже, ви бажаєте скасувати довіреність, яку раніше оформили на сина? — перепитала вона.
— Саме так. Хочу скасувати негайно.
— Це нескладна процедура. Будь-яка людина має право в будь-який момент скасувати видану нею довіреність. Я зараз оформлю відповідне розпорядження і внесу дані до єдиного реєстру. Після цього жоден банк і жоден нотаріус не приймуть цей документ. А вашому синові ми надішлемо офіційне повідомлення, щоб він знав, що довіреність втратила чинність.
— Надсилайте обов’язково, — кивнула Ярослава Іванівна. — Нехай знає.
— Бажаєте оформити ще щось?
Свекруха трохи помовчала. Подивилася на мене, потім знову перевела погляд на нотаріуса.
— Так. Ще є питання щодо моєї квартири. Я хочу, щоб вона належала Оленці.
Я аж підскочила на стільці від несподіванки.
— Ярославо Іванівно, ви що таке кажете?! Не треба цього робити! У вас же є рідний син!
— Син у мене є, так, — спокійно відповіла вона. — Син, який забрав мої заощадження. Син, який хотів потайки продати моє єдине житло і залишити мене на чужу людину. А ти, Оленко, і є та сама людина, яка мене в біді не кинула.
Нотаріус легенько кашлянула, привертаючи увагу.
— Ярославо Іванівно, давайте спокійно розберемося, який саме документ вам найкраще підійде в цій ситуації.Можна скласти заповіт — тоді квартира перейде у власність Олени після вашого відходу. Але майте на увазі, що заповіт можна оскаржувати в суді, якщо є спадкоємці. Можна оформити договір дарування — тоді нерухомість одразу перейде до Олени, але ви втратите будь-які права на це житло. Проте я б на вашому місці розглянула третій варіант.
— Який саме? — зацікавилася свекруха.
— Договір довічного утримання. За цим документом ви передаєте свою квартиру у власність Олені вже зараз, а вона бере на себе юридичне зобов’язання довічно вас утримувати: забезпечувати житлом, повноцінним харчуванням, необхідним доглядом та ліками. У договорі ми можемо прописати кожну дрібницю — які саме витрати вона покриває і в якому обсязі. І найголовніше: ви зберігаєте повне право довічно проживати в цій квартирі або там, де самі забажаєте. Якщо ж Олена раптом перестане виконувати свої обов’язки, ви в будь-який момент зможете розірвати договір через суд і повернути квартиру собі. Це надійно захищає інтереси обох сторін.
— А мій чоловік? — обережно запитала я. — Він же може заявити, що я обманом змусила його матір підписати папери.
— Говорити він може що завгодно, — спокійно пояснила нотаріус. — Але договір посвідчується нотаріально, я особисто переконуюся, що Ярослава Іванівна перебуває при здоровому глузді та чітко розуміє наслідки своїх дій.Ми можемо зробити відеофіксацію підписання. Також я пораджу вам взяти довідку від лікаря-психіатра про те, що вона повністю дієздатна — це стандартна практика для літніх людей, щоб потім ніхто не міг поставити під сумнів її рішення. І ще один важливий момент: майно, отримане за договором довічного утримання, хоч і набуте у шлюбі,але це не спільна покупка за сімейні гроші, а плата за ваш особистий догляд. Тому при розлученні ваш чоловік не зможе претендувати на цю квартиру. Хоча для повної певності краще спочатку подати на розлучення, а вже потім остаточно завершити оформлення.
Ярослава Іванівна уважно вислухала кожне слово і впевнено кивнула.
— Ось цей варіант мені підходить найкраще. Довічне утримання. Оленко, ти згодна доглядати за мною до кінця?
Я сиділа в кабінеті, і в мене аж думки плуталися. Вдома стоять старі продірявлені чоботи. Зарплата в реєстратурі ледь дозволяє зводити кінці з кінцями. Чоловік пішов до іншої жінки. А свекруха, яка колись критикувала мої пиріжки, пропонує переписати на мене свою простору двокімнатну квартиру.
— Ярославо Іванівно, — тихо сказала я. — Я за вами і без жодної квартири доглядатиму.
— Я це знаю, — м’яко відповіла вона. — Саме тому і віддаю її тобі.
Ми оформили всі документи за три візити. Спочатку я подала заяву на розірвання шлюбу, а згодом ми завершили угоду у нотаріуса. Справді взяли довідку від лікаря — і Ярослава Іванівна потім із гордістю розповідала знайомим,як легко вона пройшла всі тести на пам’ять та логіку, і лікар навіть похвалив її: «Ви, бабусю, міркуєте краще, ніж половина молоді». Зробили і відеозапис у кабінеті нотаріуса, де свекруха чітко й виразно сказала на камеру, що передає житло невістці з власної доброї волі, бо рідний син її покинув. Це речення вона додала від себе — нотаріус лише схвально кивнула.
У договорі ми детально прописали всі умови: що я забезпечую її якісним харчуванням, усіма необхідними ліками за призначенням лікарів, оплачую комунальні послуги та супроводжую на медичні огляди. Що вона має право жити там, де їй комфортніше: або в мене, або у своїй квартирі.
Пенсію ми одразу перевели на новий банківський рахунок. Нову картку Ярослава Іванівна отримувала особисто у відділенні банку, з паспортом і під моїм наглядом. Ті заощадження, які Валерій забрав на перший внесок, звісно,швидко повернути було неможливо. Але свекруха не втрачала оптимізму:
— Нічого страшного. Я ще нових грошей відкладу. Я збираюся ще років двадцять прожити, тож усе встигну.
Валерій об’явився лише через три тижні. Очевидно, саме тоді до нього дійшло офіційне повідомлення від нотаріуса про скасування довіреності. Він зателефонував мені ввечері і кричав у слухавку так голосно, що мені довелося відсунути телефон від вуха.
— Що ти наробила?! Ти спеціально налаштувала маму проти мене! Вона скасувала мою довіреність! Я сьогодні зайшов у банк, а мені кажуть, що документ недійсний!
— Я нікого проти тебе не налаштовувала, Валерію. Твоя мама — доросла і розумна людина, вона сама приймає рішення.
— Вона літня хвора жінка! Вона зараз погано розуміє, що робить! Ти їй просто голову заморочила!
— Вона міркує набагато ясніше за тебе. У неї навіть офіційна медична довідка про це є.
У слухавці раптом запала тиша. Потім він запитав зовсім іншим, обережним голосом:
— Яка ще медична довідка?
— Звичайна довідка про повну дієздатність. Вона була потрібна для оформлення документів у нотаріуса.
— Якого нотаріуса? Що вона там ще встигла підписати?
Я на секунду замислилася, чи варто йому зараз розповідати всю правду. А потім вирішила — нехай знає. Він сам зробив свій вибір.
— Ми уклали договір довічного утримання. Квартира твоєї мами тепер належить мені. А я за законом зобов’язана доглядати за нею та забезпечувати всім необхідним до кінця її днів. Власне, я цим і займалася останні чотири місяці, тільки тепер це закріплено офіційно.
Мовчання на тому кінці дроту затягнулося настільки, що я подумала, чи не перервався зв’язок.
— Ти… ти просто відібрала в мене материну квартиру, — нарешті глухо промовив він.
— Ні, Валерію. Ти сам від неї відмовився. У той вечір, коли сказав, що мама залишається жити в мене за якісь жалюгідні копійки. Ось вона і залишилася. Разом з усім, що їй належить.
Він кинув слухавку, не попрощавшись.
Я поклала телефон на кухонний стіл і довго сиділа нерухомо. Пальці трохи тремтіли. У глибині душі мені раптом стало ніяково, ніби я справді зробила щось не зовсім правильне, взяла чуже. Ярослава Іванівна тихо вийшла зі своєї кімнати, постояла біля дверей, а потім підійшла і поклала здорову руку мені на плече.
— Валерик телефонував? — тихо запитала вона.
— Так, він.
— Кричав на тебе?
— Кричав. Сказав, що я забрала у нього вашу квартиру.
Свекруха трохи помовчала, погладжуючи моє плече.
— Оленко, запам’ятай на все життя одну просту істину. Забрати можна тільки те, що людині належить по праву. А мою квартиру йому ніхто ніколи не дарував і не обіцяв. Він просто заздалегідь вирішив, що все моє — це вже його.Так часто буває з дітьми, яких у дитинстві занадто сильно любили й балували. Це моя провина, що я його так виховала. А твоєї провини тут немає ані крихти. Іди відпочивати, завтра тобі рано на роботу.
Згодом почалися судові засідання. Валерій подав позов про поділ нашого спільного майна — двокімнатної квартири, яку ми купували в шлюбі. Суд, як і очікувалося, поділив її порівну між нами. Мені потрібно було виплатити колишньому чоловікові вартість його половини, щоб залишитися жити у своєму домі. Звісно, таких великих заощаджень у мене не було. Але Ярослава Іванівна швидко знайшла вихід:
— Здавай мою квартиру в оренду. Я все одно хочу жити з тобою, мені тут спокійніше і веселіше. Квартира в хорошому районі, поруч зупинки й парк, охочі швидко знайдуться.
Ми справді дуже швидко знайшли порядних орендарів — молоду сім’ю з маленькою дитиною. Вони так зраділи високим стелям і затишному балкону, що Ярослава Іванівна, коли ми приїхали передавати ключі, розчулилася і дозволила їм залишити всі її горщики з квітами. Гроші, які я щомісяця отримувала від оренди, я віддавала на виплату позики, яку оформила в банку, щоб викупити у Валерія його частку нашої квартири.
Але колишній чоловік на цьому не заспокоївся — він вирішив через суд оскаржити наш договір довічного утримання. Прийшов на засідання разом із молодим, упевненим у собі адвокатом у дорогому костюмі. Захисник довго й красиво розповідав судді про «літню безпорадну жінку, яка перебувала у важкому стані та потрапила під психологічний вплив хитрої невістки».
А потім слово надали самій Ярославі Іванівні.
Вона повільно підвелася зі свого місця. У тому самому вихідному капелюшку, в охайному пальті. Гіпс із правої руки на той час уже зняли, і вона тримала в руках тонку папку з документами. Подивилася спочатку на сина, а потім прямо на суддю.
— Ваша честь, — почала вона спокійним, поставленим голосом. — Я зовсім не безпорадна. Я тридцять вісім років пропрацювала головним бухгалтером на великому підприємстві. Я в цифрах і документах розбираюся набагато краще, ніж оцей молодий чоловік у модному костюмі. Мій рідний син без мого відома зняв із моєї картки всю пенсію за чотири місяці, а також усі мої багаторічні заощадження. Витратив їх на житло для іншої жінки. А згодом хотів продати мою єдину квартиру за довіреністю, яку підсунув мені в лікарняній палаті, коли я була без окулярів і після ліків. Якщо суду потрібно, я принесла офіційні банківські виписки. Там зафіксована кожна операція до копійки. А моя невістка всі ці місяці годувала й лікувала мене за власну зарплату, навіть не маючи змоги купити собі нові зимові чоботи. Ось така правда, ваша честь. У мене все.
У залі засідань запала абсолютна тиша. Навіть впевнений адвокат перестав крутити в руках ручку.
Суддя, жінка середнього віку з втомленим поглядом, кілька секунд мовчки дивилася на Ярославу Іванівну, а потім перевела погляд на Валерія.
— Позивачу, — звернулася вона до нього. — Ви ознайомлені з тими банківськими виписками, про які щойно згадала ваша мати?
Валерій опустив голову і мовчав. Його адвокат нахилився і щось швидко зашепотів йому на вухо. Чоловік похитав головою, важко зітхнув, підвівся і тихо промовив:
— Я відкликаю свій позов.
Ми вийшли з будівлі суду вдвох. Ярослава Іванівна міцно тримала мене під руку. Надворі вже стояв початок березня, сніг на тротуарах почав танути, і мої нові зимові чоботи — я все-таки купила їх у січні на сезонному розпродажі — впевнено крокували по мокрому асфальту.
— Оленко, — тихо сказала свекруха, коли ми йшли до зупинки. — Ти не думай, я його не зненавиділа. Він же мій син, як би там не було. Я йому обов’язково зателефоную, коли він трохи заспокоїться і все обміркує.
— Я все розумію, Ярославо Іванівно. Це ж ваша дитина.
— Але гроші, які він у мене взяв, він мені поверне. Нехай не одразу, нехай потроху щомісяця віддає. Я йому так і скажу: повернеш матері те, що взяв без дозволу, тоді й будемо нормально спілкуватися.
— Правильно, так і скажіть.
— Обов’язково скажу, — твердо кивнула вона. — Нехай вчиться відповідати за свої вчинки. У п’ятдесят чотири роки, звісно, запізно перевиховуватися, але краще пізно, ніж ніколи.
Кошторисниця Христина розійшлася з Валерієм уже у квітні. Про це нам розповів наш син Максим — він живе в іншому місті, працює інженером, і батько йому іноді телефонував поскаржитися на життя. Кредит на нову квартиру їм так і не схвалили, бо у Валерія, як виявилося, були старі прострочені борги в банках, про які я навіть не здогадувалася. А без нової квартири і без грошей від продажу материного житла Валерій швидко став Христині нецікавим. Її син-підліток, за словами Максима, «взагалі не сприймав його і навіть не вітався».
— Мамо, — запитав мене тоді Максим по телефону. — А батько до тебе назад ще не просився?
— Ні, синку, поки що не приходив.
— Ось побачиш, скоро прийде, — впевнено сказав син. — Він до бабусі вже телефонував. Скаржився, що жити ніде, доводиться винаймати маленьку кімнату в старому гуртожитку на околиці.
— І що ж бабуся йому відповіла?
Максим весело засміявся у слухавку.
— Бабуся сказала: «Валерику, я тебе в Оленчину квартиру пустити не можу, бо я там не господиня. А моя квартира тепер теж належить їй. Тож іди і проси дозволу в неї. Тільки спочатку не забудь повернути мені всі мої заощадження».
Валерій прийшов на початку травня. Подзвонив у двері в суботу вдень, коли ми з Ярославою Іванівною сиділи на кухні і перебирали розсаду квітів — свекруха вирішила, що раз її старі петунії залишилися орендарям, нам потрібно виростити нові, щоб прикрасити наш балкон. На столі стояли пластикові стаканчики із землею, лежали різнокольорові пакетики з насінням, і вся кухня пахла вологою землею та весняним теплом.
Я пішла відчиняти. На порозі стояв Валерій. Помітно схудлий, у зім’ятій весняній куртці, з невеликим пакетом із супермаркету в руках.
— Привіт, Оленко, — тихо сказав він, дивлячись кудись мені на плече. — Я ось мамі сир приніс. Домашній,жирний, як вона любить.
Я мовчки дивилася на нього, тримаючись за ручку дверей.
— Можна я зайду на хвилинку?
— Мама на кухні, — спокійно відповіла я і відступила вбік. — Можеш занести їй сир. А далі вже вирішуйте самі.
Він нерішуче пройшов на кухню і зупинився біля порога. Ярослава Іванівна сиділа за столом у квітчастому фартусі, з вимазаними в землю пальцями, і обережно клала дрібне насіння петуній у стаканчик.
— Мамо, — тихо промовив він. — Привіт.
— Привіт, Валерику, — відповіла вона, навіть не підводячи голови від роботи. — Сир мені приніс?
— Приніс, ось у пакеті.
— Поклади в холодильник на середню полицю. І сідай за стіл. Будеш допомагати мені квіти садити.
Він трохи постояв у нерішучості, потім зняв куртку, повісив її на спинку стільця і сів поруч. Взяв пластиковий стаканчик і незграбно насипав туди землі — половина одразу розсипалася на клейонку. Ярослава Іванівна лише тихо зітхнула і показала, як потрібно правильно притискати ґрунт ложкою. Він почав садити. Повільно, дуже зосереджено, навіть трохи висунувши кінчик язика, зовсім як у дитинстві, коли старанно малював.
Я стояла біля дверей кухні і дивилася на них. На літню матір у домашньому фартусі та немолодого чоловіка в зім’ятій сорочці, які мовчки садили весняні квіти на моїй кухні.
— Оленко, — раптом тихо промовив Валерій, не підводячи очей від стаканчика. — Я все поверну. Усі мамині гроші до копійки. Я влаштувався на другу роботу, нічним сторожем на склад. Буду щомісяця віддавати невелику частину зарплати.
— А може, трохи більше будеш віддавати? — спокійно запитала Ярослава Іванівна, дивлячись на сина.
— Може, й трохи більше, — повторив він. І я побачила, як його вуха густо почервоніли. Він усе зрозумів.
Назад жити до себе я його так і не пустила. Ні того травневого дня, ні пізніше. Але ми не стали ворогами. Він приходить у гості по неділях, приблизно раз на два тижні. Завжди приносить матері її улюблений домашній сир та свіжі фрукти. Сидить годину на кухні, п’є чай зі своєї старої дитячої чашки з малюнком, яку Ярослава Іванівна, як виявилося, теж дбайливо зберігала всі ці роки і привезла зі своєї квартири. Іноді допомагає по господарству: той самий кран на кухні, який капав ще з осені, він нарешті полагодив.
Гроші матері він справді переказує щомісяця, хоч і невеликими сумами. Ярослава Іванівна щоразу ретельно записує кожен переказ у товстий зошит у клітинку, на обкладинці якого її рівним бухгалтерським почерком виведено: «Борг сина». Каже, що такими темпами він розрахується якраз до її вісімдесятидвохріччя. «Нічого, я обов’язково доживу, — усміхається вона. — Мені тепер точно є заради чого жити».
А я живу своїм спокійним життям. Працюю там само, у дитячій поліклініці. Орендарі в колишній свекрушиній квартирі вчасно платять за проживання, і я поступово виплачую банку позику за свою оселю. Влітку ми з Ярославою Іванівною на вихідних їздимо на її маленьку дачу за містом — виявляється, у неї є ще й шість соток землі з невеликим дерев’яним будиночком. Валерій про ту дачу за своїми клопотами зовсім забув, а вона й не нагадувала. «Він про дачу не питав, то й я не згадувала», — хитро підморгнула мені свекруха, коли ми вперше поїхали туди збирати смородину.
Іноді сусідки біля під’їзду запитують мене з цікавістю: «Оленко, а навіщо ти доглядаєш за матір’ю колишнього чоловіка? Він же пішов до іншої, це його рідна мати, нехай би сам із нею і морочився».
А я зазвичай лише посміхаюся у відповідь. Бо знаю для себе головне: коли я колись виходила заміж, я приймала у своє серце не лише чоловіка. Я приймала і його матір, його родину. І якщо він сам вирішив відмовитися від найріднішої людини заради тимчасового захоплення, це зовсім не означає, що я маю вчинити так само.
Звісно, подарована мені квартира стала великою підтримкою у скрутний час, не буду приховувати. Без цієї допомоги мені було б набагато важче впоратися з боргами. Але я точно знаю, що ніколи б не виставила Ярославу Іванівну за двері, навіть якби в неї зовсім нічого не було за душею. І вона це прекрасно знає. Саме тому й довірила мені своє життя.