– Скажи чесно, хто на кому тут сидить? — Жіночий голос різко зірвався на крик. — Це я, по-твоєму, на тобі їжджу?

— Це я, значить, на твоїй шиї сиджу? — намагалася дорікнути чоловіку, але сказане прозвучало зовсім не так, як вона хотіла.

— Скажи чесно, хто на кому тут сидить? — Жіночий голос різко зірвався на крик. — Це я, по-твоєму, на тобі їжджу?

— А хто, якщо не ти? — відповів чоловік, підвищуючи голос, ніби хотів перекричати дружину.

— Я, чи що, прошу тебе кожного разу бігати з твоїми проблемами?

Валерій стояв біля вікна, нервово перекручуючи в руках запальничку, яка давно не працювала. Він не мав шкідливих звичок, але запальничку носив з собою.

— Проблеми? — Євгенія розсміялася, але в цьому сміху не було й краплі радості. — Кажеш, з моїми проблемами? Ти сидиш удома вже другий місяць, а я зі шкіри пнуся, щоб нас прогодувати. І в результаті ще й винною залишаюся?

— Пнешся… — Він замовк, ніби слова застрягли в горлі. — Ти навіть не уявляєш, як це — щодня слухати твої докори! Думаєш, мені це в задоволення?

Євгенія стиснула руки.

— Мені здається, тобі взагалі все одно. Ти тільки й можеш, що сидіти й скаржитися! Робити хоч щось — це ж надто складно, так?

Валерій винувато опустив погляд, але швидко взяв себе в руки.

— А ти? Ти, значить, тільки й робиш, що працюєш, так? А вдома хто все на себе тягне? Хто слухає твої претензії, хто терпить твої сльози?

— Ти терпиш? — голос дружини звучав хрипко, ніби крик відібрав у неї сили. — Ти не терпиш, ти просто чекаєш, поки все само розсмокчеться. Ось і весь твій план на життя.

На мить у кімнаті запала тиша. Але це було не заспокоєння, радше затишшя перед новою сваркою.

— Я втомився, — нарешті сказав Валерій, і в його голосі з’явилася майже дитяча образа. — Втомився від твого вічного невдоволення. Ти хоч раз подумала про мене?

Євгенія насупилася, відповіла не одразу. Здавалося, що сварка сама собою згасне. Але замість цього вона кинула:

— Подумала. Ще тоді, коли ти вирішив, що краще посидіти без роботи, навіть не спитавши мене.

Її губи сіпнулися, ніби вона хотіла сказати щось іще. Але замість цього розвернулася й пішла на кухню, обірвавши цю безглузду суперечку.

Валерій, усе ще в майці та спортивних штанах, сидів за кухонним столом, спостерігаючи, як Євгенія збирається на роботу. Вона застібала ґудзики на блузці різкими рухами, ніби це був не одяг, а обладунки.

— Давай уже, скажи щось, — Валера відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки, наче передчуваючи черговий докір.

— Що я маю сказати? — не обертаючись, відрізала Євгенія. — Що ти знову вдома сидиш? Хоч би роботу шукав.

Валерій не любив, коли дружина так робила — закочувала очі або інтонацією давала зрозуміти, що вважає його слабаком.

— Я не сиджу, я роботу шукаю, — процедив він.

— Шукач, — хмикнула вона. — Відтоді, як тебе звільнили, я нічого, крім «шукаю», від тебе не чую.

Євгенія підійшла до дзеркала, поправила волосся, збираючи їх у низький пучок. Заглянула на кухню: брудна тарілка, сковорідка з засохлими залишками яєчні. Валера бачив це, але намагався не звертати уваги.

— Може, ти думаєш, що це нормально? — продовжила Євгенія, ніби розмовляючи з відображенням, а не з ним. — Сидіти вдома, чекати, поки я розберуся з усім?

— А ти думаєш, мені просто? — голос Валерія став тихішим, але в ньому було більше напруги, ніж раніше. — Думаєш, легко, коли тебе викидають, ніби ти ніхто?

Євгенія подивилася на чоловіка. У її погляді майнула щось схоже на співчуття, але воно швидко зникло.

— І що, тепер ти до кінця життя будеш страждати й нити, замість того щоб рухатися далі?

Ця фраза зачепила Валерія. Він згадав той день: як начальник викликав його до кабінету, запропонував підписати заяву «за власним бажанням», натякнув, що «треба йти по-доброму». І рівно тоді ж він дізнався про кредит на ремонт, який Євгенія оформила, навіть не порадившись із ним.

— Ти тоді навіть не сказала мені, що збираєшся брати гроші у банку, — нарешті кинув він.

— А ти б що? Завадив би? — Євгенія обернулася, чекаючи відповіді.

— Може, і завадив би. Тому що тепер цим кредитом ти щодня дорікаєш мені.

Вона відвернулася, ніби не хотіла продовжувати розмову.

— Усе почалося не з кредиту, — пробурмотіла вона. — Усе почалося з того, що ти перестав брати на себе відповідальність, як раніше.

«Як раніше» прозвучало з докором. Валерій згадав, як у перші роки після весілля він справді почувався головним. Тоді все було простіше: робота водієм, зарплата невелика, але стабільна. Жили у своїй однокімнатній квартирі, що дісталася від бабусі, любили одне одного, сміялися вечорами. А потім почалися зміни: розмови про купівлю нового житла, цей кредит, що був її ідеєю. І щойно все це сталося, Валерій раптом зрозумів, що більше не керує своїм життям.

— Ну, давай, скажи щось, — Євгенія знову повернулася до нього. — Чи у тебе аргументи закінчилися?

Але він не став відповідати. Тільки відвернувся до вікна.

Євгенія, мабуть, могла б зрозуміти чоловіка, але не хотіла, через свої амбіції.

Від самого початку їхнє життя не було розкішним, але й особливих проблем сім’я не знала. Валерій влаштувався водієм у службу доставки одразу після армії — робота була нескладною, і його характер ідеально для цього підходив. Євгенія працювала бухгалтером у приватній фірмі. Її зарплата була трохи вищою, і до грошей вона завжди ставилася розважливо: вміла відкладати й планувати.

— Головне — стабільність, — любила повторювати вона, коли Валерій, наслухавшись розмов інших, починав фантазувати про зміну професії або відкриття власної справи.

Євгенія мислила прагматично, але завдяки її приземленості вони хоч і не жили заможно, проте могли дозволити собі поїздку за кордон влітку чи нові меблі для дому. Їх цілком влаштовувала однокімнатна квартира, хоча обидва мріяли про більшу.

Переломний момент настав несподівано. У той день Валерій приїхав в офіс, як зазвичай, у понеділок. Але начальник, не дивлячись у очі, повідомив, що компанія скорочує штат.

— Ти, звісно, хороший хлопець, Валеро, але криза, розумієш? Самі на межі…

Спочатку Валерій не втрачав оптимізму.

— Та ладно, знайду щось інше, — сказав він Євгенії за вечерею. — Водії завжди потрібні.
Вона кивнула, але в її очах промайнув сумнів.

Перші тижні він переглядав вакансії та їздив на співбесіди. Але ніде не залишався: то графік не підходив, то зарплата була копійчаною. Через місяць відчай почав наростати.

— Ти б хоч щось знайшов, — обережно сказала Євгенія якось увечері.

— Думаєш, я не стараюся? — роздратовано відповів чоловік.

Тим часом її робота теж перестала бути тихою гаванню. У фірмі змінилося керівництво, і новий начальник почав тиснути на працівників: урізав премії та змушував залишатися після роботи. Але найважчим був кредит. Євгенія оформила його без обговорення з чоловіком, будучи впевненою, що вони впораються. Гроші пішли на ремонт кухні — вона давно мріяла замінити старий лінолеум й облуплені шафи.

Коли Валерій дізнався, скільки вони винні банку, він обурився:

— Як можна було взяти стільки грошей, не порадившись зі мною?

— Ти б відмовив, — холодно відповіла Євгенія. — А жити у цій розвалюсі більше сил не було.

Спочатку Валерій намагався знайти підробіток. Він возив вантажі на машині знайомого, але це майже не окупило бензин. Потім спробував влаштуватися на будівництво, але довго там не протримався — зміни були надто важкими.

— Та що ти взагалі можеш? — якось вирвалося у Євгенії, коли чоловік зізнався, що знову не вийшло.

Ці слова зачепили його найбільше. Після них Валерій усе частіше замовкав, і кожне слово дружини починало його дратувати. Вона ж у його мовчанні бачила лише байдужість.

Євгенія сама ледве справлялася. Начальник на роботі виснажував її морально: кричав і натякав на звільнення. Вона розуміла, що не може залишитися без роботи, і мусила терпіти. Одного вечора, розбираючи рахунки, вона ледь не розплакалася.

— Валеро, я не витримаю, — сказала вона.

— А я що? Думаєш, мені легко?

Вона нічого не відповіла.

У цей момент вони обоє відчували себе самотніми. Кожне слово, кожен жест тільки збільшували тріщини у їхніх і без того хитких стосунках. Але жоден із них не міг зізнатися: проблема була не тільки в грошах.

— Та ти просто звикла командувати, — голос Валерія гучно лунав на всю кухню, хоча він намагався говорити спокійно. — Усе у тебе має бути по-твоєму, інакше життя не клеїться, так?

Євгенія, стоячи біля раковини, кинула погляд через плече, але продовжила мити тарілку, ніби його слова її не зачепили. Хоча те, як сильно вона терла губкою по поверхні, видавало, що зачепили, і ще як.

— Ти сам сказав, що тобі байдуже, — відповіла вона, не обертаючись. — От я і командую. Якщо ти не можеш, хтось же має це робити.

— Знову! — Валерій грюкнув рукою по столу, але тут же стримався, ніби злякався власного гніву. — Завжди це твоє «мені доводиться», «я змушена»! А ти думаєш, я нічим не поступився, не від чого не відмовився?

Євгенія обернулася, в руках усе ще тримаючи мокру тарілку.

— Від чого ти відмовився, Валеро? Розкажи мені!

— Від усього! — вигукнув він, підвівшись зі стільця. — Я хотів переїхати до Львова, почати щось своє. А ти? Ти сказала: «Ні, у нас тут все». Як ти думаєш, легко було відмовитися від мрії?

— Від якої мрії? — гірко засміялася вона. — Сидіти у Львові без копійки у кишені? Думати, що ми будемо їсти завтра?

Валерій відвернувся до вікна, ховаючи руки у кишені.

— Ти цього не розумієш, — тихо сказав він, але в цих словах було більше крику, ніж спокою.
Євгенія витерла тарілку, поставила її в сушарку і повернулася до чоловіка.

— А ти розумієш, як це — жити з людиною, яка весь час скаржиться? Ти хочеш чогось? Так зроби хоч щось!

— Знаєш, — почав Валерій, обернувшись до дружини, — може, ти й права. Я нічого не вартий. Тільки от… А що ти варта?

Євгенія завмерла, ніби не вірячи своїм вухам.

— Що ти зараз сказав?

— Те, що почула, — відповів він, втомлено сідаючи за стіл.

На кухні запанувала напруга. У цей момент вони обоє зрозуміли: сварка вже не про гроші, не про роботу. Тут було щось інше, глибше, що роками накопичувалося між ними.

— Досить, — сказала Євгенія й вийшла з кухні, залишивши чоловіка самого.

Валерій втупився в порожній стіл. У ньому все змішалося — злість, провина, втома. «Чому все так?» — думав він, але відповіді не знаходив.

Євгенія стояла у спальні, поспіхом кидаючи речі у сумку. Валерій зупинився у дверному отворі, спершись плечем на косяк. Він мовчки спостерігав за її рухами — різкими, нервовими, майже злими.

— Ти куди це? — запитав він, хоча відповідь була очевидною.

— Яке тобі діло? — відрізала вона, не відводячи погляду від сумки.

— Думаєш, втеча — це рішення?

Вона різко зупинилася, розвернулася до нього й подивилася ображеним поглядом.

— Втеча? Це ти втік, Валеро. Коли вирішив, що сидіти вдома і скаржитися — це нормально.

— Нормально? — Він підвищив голос, але тут же прикусив губу, намагаючись стриматися. — А ти хоч розумієш, що це все через тебе? Цей кредит, ця гонитва за ідеальним життям.
Євгенія знов закотила очі.

— Звісно, все через мене. Ти ж ніколи ні в чому не винен, як завжди.

— Хочеш піти — йди, — різко сказав він, махнувши рукою. — Тільки не сподівайся, що я тебе зупинятиму.

Вона зупинилася на мить, але потім знову повернулася до пакування речей.

— І не чекаю, і не буду.

На кілька секунд кімнату огорнула тиша. Тільки звук застібки, коли Євгенія закрила сумку, порушив цю напругу.

— Знаєш, Валеро, — сказала вона, беручи сумку й направляючись до дверей. — Я справді старалася. Увесь цей час. Але жити з людиною, яка тільки й робить, що жаліється й звинувачує всіх навколо… більше я не можу.

Він підвівся, зробивши крок до неї.

— А ти? Думаєш, легко жити з тобою? З твоїми постійними претензіями, з твоїм «я краще знаю»?

Вона не відповіла. Уже в передпокої вона одягла пальто, закинула сумку на плече.

— Ти завжди був таким, — тихо сказала вона, не дивлячись на нього. — Просто раніше я думала, що це тимчасово.

— А я думав, що ми сім’я, — кинув він їй услід.

Вона зупинилася. На секунду здалося, що вона обернеться, скаже щось іще. Але замість цього лише важко зітхнула й тихо зачинила двері за собою.

Валерій залишився стояти посеред кімнати. Він підійшов до вікна й дивився, як вона йде двором, не обертаючись.

— Думав, сім’я… — пробурмотів він собі під ніс, ніби намагаючись переконати себе в цих словах. Але звучали вони чужими, несправжніми.

Він не знав, чи повернеться вона. І, можливо, вперше в житті зрозумів, що сам теж не знає, чи хоче він цього.

Валерій просидів біля вікна майже годину. За цей час він встиг обміркувати безліч речей і водночас не дійшов ні до чого. Його голова гуділа від думок: «Чому ми докотилися до цього?», «Чи варто було триматися за все це?» Але найгіршим було відчуття порожнечі. Він раптом усвідомив, що у нього немає жодного плану.

Порожня квартира здавалася холодною та чужою. Валерій машинально почав прибирати зі столу. У раковині стояли кілька брудних тарілок, які залишила Євгенія. Він зупинився, подивився на них і раптом відчув, як у серці защемило. Йому здалося, ніби все це — лише черговий прояв її незадоволення, як і кожна їхня сварка останнім часом.

«А що, як це кінець?» — подумав він, коли вода з крана голосно дзюрчала у раковину.

Наступного ранку квартира здавалася ще порожнішою. Валерій прокинувся пізніше звичайного. Відчуття тривоги не давало йому спокою, але він навіть не знав, що міг зробити. Номер Євгенії світився у телефоні, але він не наважувався натиснути кнопку виклику.

Замість цього він вийшов надвір, вирішивши прогулятися. Морозне повітря щипало шкіру, але воно було приємним після задушливих думок, які заповнили його голову. Він довго блукав знайомими вулицями, поки випадково не натрапив на кафе, яке вони з Євгенією часто відвідували у перші роки їхнього спільного життя.

Сівши за стіл біля вікна, Валерій замовив каву. У голові крутилися спогади. Він згадав, як вони тут сиділи вечорами, як мріяли про подорожі, про новий будинок, як сміялися над жартами. І хоч з того часу пройшло кілька років, здавалося, це було зовсім недавно.
«Як ми так змінилися?» — думав він, дивлячись у свою чашку.

Порившись у кишені, він дістав телефон і все ж таки набрав номер. Руки тремтіли, коли слухавка довго дзвонила, але відповіді так і не було. Він залишив коротке повідомлення:

— Привіт. Просто хотів сказати, що шкодую. Дай знати, якщо зможемо поговорити.

День тягнувся довго, і Валерій відчував, як кожна хвилина мовчання від Євгенії тисне на нього дедалі сильніше.

Євгенія зупинилася у квартирі подруги. Вона намагалася зосередитися на роботі, але думки про Валерія не давали їй спокою. Її телефон кілька разів вібрував, але вона свідомо ігнорувала його. Щось всередині підказувало: «Не поспішай».

Подруга, яка уважно спостерігала за її мовчанням, ввечері не витримала:

— Женю, ти ж його любиш. То чому тягнеш?

— Люблю? — Євгенія гірко всміхнулася. — А що з того? Любові недостатньо. Я втомилася бути ідеальною дружиною. Я втомилася тягнути все на собі.

Подруга нічого не відповіла. Євгенія знала, що це правда, але водночас розуміла: справа не лише у Валерієві. Десь глибоко всередині вона відчувала, що їхні сварки — це лише наслідок того, що вони обидва не наважувалися сказати один одному правду.

Тиждень потому Валерій вирішив діяти. Він знайшов роботу — не найкращу, але стабільну. Він купив невеликий букет, хоча вагався, чи варто. А потім пішов туди, де думав знайти дружину — до її офісу.

Коли Євгенія вийшла на вулицю, вони стояли мовчки, не знаючи, хто перший почне. Нарешті чоловік зробив крок уперед.

— Женю, я не хочу, щоб усе закінчилося так.

Вона подивилася на нього і сказала:

— І що ти пропонуєш?

— Почати спочатку. Без звинувачень, без тягаря. Можемо хоча б спробувати?

Її погляд пом’якшав, але в очах усе ще було сум’яття.

— Це не так просто.

Валерій кивнув.

— Знаю. Але я готовий. А ти?

Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:

— Можливо. Але я маю побачити, що ти теж готовий змінитися.

Вони стояли там, посеред вулиці, знову відчуваючи себе рідними, які хочуть зрозуміти одне одного.

You cannot copy content of this page