Шкодуєте? — Соломійка ступила крок уперед. — А ви знаєте, як я чекала? Як щоночі питала маму, коли тато повернеться? Як діти в школі сміялися надо мною, бо в мене «тато втік»?

— Мамо, а тато приїде до нас на Різдво? — тихенько запитала шестирічна Соломійка, тримаючи в руках саморобну ялинкову іграшку з кольорового паперу.

Я сиділа за столом і різала овочі на салат. Ніж завмер у руці. Серце стиснуло так сильно, що я ледве вдихнула.

— Не знаю, доню… Мабуть, ні, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, і відвернулася до вікна, бо сльози вже котилися по щоках.

Вона підбігла до мене, обняла за ноги.

— Але ж він обіцяв! Він казав, що повернеться і привезе мені велику ляльку з довгими косами!

Я опустилася на коліна, пригорнула її до себе.

— Іноді люди змінюють свої плани, Сонечко. Але ми з тобою впораємося. Ми завжди впораємося.

Того вечора я довго не могла заснути. Лежала і згадувала, як усе почалося.

Ми з чоловіком, Романом, колись жили в сонячному місті біля моря. Там було спекотно, пальми шелестіли над головою, а Соломійка бігала босоніж по піску.

Ми переїхали туди кілька років тому, бо так склалися обставини — робота, нові можливості, надія на краще життя. Але з часом зрозуміли, що це не наше. Душа тягнулася додому, до рідних полів і тихих вечорів. Тож зібрали речі й повернулися в маленьке село на Черкащині.

Стара хата дісталася мені від бабусі. Коли ми приїхали, дах протікав, вікна були забиті дошками, а в кімнатах пахло сирістю й пилом. Ми з Романом і маленькою Соломійкою власними руками лагодили все, що могли.

Фарбували стіни, міняли підлогу, садили город. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, але ми були разом — і це давало сили.
Та взимку стало зовсім важко.

Роботи в селі майже не було, а хата потребувала серйозного ремонту перед холодом. Роман довго мовчав, ходив задуманий, а потім одного вечора сказав:

— Олено, я знайшов варіант. Поїду на заробітки в сусідню область. Там будівництво велике, платять добре. Зароблю — і ми нарешті зробимо все, як треба.

Я не хотіла відпускати його. Серцем відчувала щось недобре.

— А якщо довго? А якщо щось станеться?

Він усміхнувся тією своєю теплою усмішкою, що завжди мене заспокоювала.

— Не довго. Кілька місяців — і я повернуся. З грошима, з подарунками. І більше нікуди не поїду. Обіцяю.

Він поцілував мене, обійняв Соломійку, яка вже спала, і поїхав раннім потягом.

Спочатку листи приходили регулярно. Він писав, як тяжко працює, як сумує, як мріє про нас. Я відповідала щодня — розповідала про Соломійку, про те, як цвіте вишня, як ми з сусідами лагодили паркан.

А потім листи припинилися.

Спочатку я думала — зайнятий. Потім — може, захворів. Потім почала писати частіше, благати хоча б рядок. Нічого.

Я влаштувалася прибирати в сільській школі, бралася за будь-яку роботу — прала сусідам, допомагала по господарству. Головне — щоб у Соломійки було молоко й хліб.

Одного разу ми з донькою пішли на дитячий майданчик біля сільради. Там гралися місцеві діти. Один хлопчик, Владик, старший за Соломійку на два роки, весь час чіплявся до неї — відбирав іграшки, сміявся.

— Віддай мою ляльку! — обурилася Соломійка.

— А я не віддам! Твій тато все одно не приїде, щоб тебе захистити! — гукнув Владик і засміявся.

Інші діти теж захихотіли. Вони чули, як дорослі шепотілися за спинами: «Роман утік до іншої», «Залишив їх напризволяще».
Соломійка підбігла до мене заплакана.

— Мамо, чому вони так кажуть? Тато ж приїде, правда?

Я взяла її за руку, відвела в бік.

— Не слухай їх, доню. Вони просто заздрять, що в тебе такий гарний тато. Ходімо, купимо тобі сокові льодяники в магазині. Ті, з вишневим смаком, що ти любиш.

Вона кивнула, але очі залишалися сумними.

Минуло ще кілька місяців. І одного дощового осіннього дня прийшов лист. Не від Романа. Від жінки, яку я ніколи не знала.

Вона писала ввічливо, майже ніжно. Повідомляла, що Роман тепер живе з нею, що в них усе серйозно, що він просив передати — повертатися не планує. Що краще нам звикнути й жити далі.

Я перечитувала той лист разів десять. Слова розпливалися перед очима. Я не плакала — просто сиділа й дивилася в стіну.

Коли Соломійка повернулася з двору, я покликала її до себе.

— Сонечко, сідай. Треба поговорити.

Вона відчула щось недобре, примостилася поруч.

— Тато… тато вирішив залишитися там, де зараз. Він… знайшов інше життя.

Вона довго мовчала. Потім тихо запитала:

— Він нас більше не любить?

— Не знаю, доню. Але ми з тобою є. І цього достатньо.

Тієї ночі вона вперше спала в моєму ліжку. Обіймала мене й тихо схлипувала. Я гладила її по волоссю й шепотіла, що все буде добре. А сама не знала, як жити далі.

Роки минали. Ми звикли удвох. Я працювала в школі, потім влаштувалася продавчинею в сільський магазинчик. Соломійка росла — розумна, добра, з великими сірими очима, як у батька.

А потім у нашому житті з’явився Дмитро.

Він був вдівець, жив по-сусідству, допомагав мені з дровами, з городом. Спочатку просто добрий сусід. Потім почав заходити частіше — приносив свіжу рибу, яку сам ловив, або просто сидів з нами за столом, розмовляв.

— Олено, ти сильна жінка, — сказав якось Дмитро, коли ми сиділи на лавці біля хати. Соломійка вже спала. — Але не треба все на собі тягнути. Дозволь хоч трохи допомогти.

Я посміхнулася.

— Я звикла.

— Звикла — не означає правильно.

Він не поспішав. Не нав’язувався. Просто був поруч. І одного разу Соломійка сама сказала:

— Мамо, а Дмитро дядько може до нас на вечерю прийти? Він такий добрий. І розказує смішні історії.

Так потихеньку Дмитро став частиною нашого життя. Він водив Соломійку до школи, коли я затримувалася на роботі. Вчив її кататися на велосипеді. На Різдво приніс ялинку — справжню, пахучу, з лісу.

— Тепер у нас є свій тато у домі, — шепотіла Соломійка, обіймаючи його. — Правда ж, мамо?

Я кивала, і серце нарешті починало відтавати.

Минуло дванадцять років.

Соломійка виросла. Вийшла заміж за хорошого хлопця, народила двох діточок — хлопчика й дівчинку. Ми з Дмитром допомагали, як могли. Життя нарешті стало спокійним і світлим.

І ось одного сонячного вересневого дня до нашого двору зайшов чоловік. Постарілий, з сивиною на скронях, у чистій, але потерті сорочці. Я відразу впізнала Романа.

Він стояв біля хвіртки, ніяково переминався з ноги на ногу.

— Олено… Привіт.

Я завмерла на порозі.

— Що тобі треба?

— Поговорити. З тобою… і з Соломійкою.

Вона саме приїхала до нас із дітьми на вихідні. Почула голос, вийшла на ґанок.

Роман подивився на неї — і очі його наповнилися сльозами.

— Доню… Соломійко… Ти виросла така гарна…

Вона холодно подивилася на нього.

— Ви, мабуть, помилилися адресою.

— Ні, не помилився. Я… я довго збирався. Хотів вибачитися. Пояснити…

— Пояснити? — її голос був рівний, але в ньому відчувалася сталь. — Через дванадцять років?

Роман опустив голову.

— Я знаю, що винен. Я зробив страшну помилку. Покинув вас… Залишився там… Але я шкодую. Щодня шкодую.