Новина з’ясувалася чисто випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестрички, Олесі, виявилася пупкова грижа. Лікарі наполягали — зволікати не можна. Чим раніше втрутяться, тим краще. Олеся навідріз відмовлялася їхати в лікарню без тата. А як, коли він далекобійник? Ледве дочекалися його з рейсу, і тато сам провів її аж до операційної.
— Таточку, ти мене тут чекатимеш? — схлипувала сестричка.
— Куди ж я подінуся, люба? Звісно, чекатиму. Чому ти плачеш? Ти ж така хоробра в мене!
— А де я плачу? Я просто зітхаю! — відповіла вона, намагаючись стримати сльози.
І її повезли. Звичайна планова операція. Але батьків попросили здати кров у банк крові — це була обов’язкова умова для операції в їхній районній лікарні.
— Та може, так багато не треба? — запитав тато. — Може, ви спочатку проби візьмете? Щоб ми вам зайвої не здавали.
— Кров зайвою не буває! — твердо відповів лікар.
Мама з татом здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось і впаде. Потім усе не могла всидіти на місці. Бігала в процедурну, розмовляла з медсестрою. Зрештою, Олесю вивезли з операційної. Тато пішов зустрічати, як обіцяв. Сидів із нею всі вихідні. Мама нібито заспокоїлася, провідала доньку й повезла мене додому, хоча я відмовлявся.
— Я теж можу з нею сидіти, — уперто наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять років. Олесю, свою маленьку світловолосу сестру, я любив понад усе на світі. Мабуть, навіть більше, ніж маму й тата. А як її було не любити? Ангел. Світловолосий ангел у плоті.
Минуло рівно три дні. Олеся вже була вдома, на постільному режимі. Тато збирався у черговий рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся… схожий на грозову хмару.
— Таточку… — заволала Олеся з дитячої. — Ти приніс мені мої улюблені зефірки?
Батько залишив пакет із магазину в коридорі. Велів мені швидко йти до дитячої. Взяв матір за лікоть і завів на кухню.
— Миколо… Миколо… ти чого? — Мама, була напружена, як струна.
— Сядь. Я не буду кричати. Просто скажи мені правду, — його голос був глухим, схожим на гуркіт далекого грому.
— Про що ти? Що трапилося? Олесі зле?
— З Олесею все добре. А от зі мною, здається, ні.
На кухні Микола, обертаючи оскаженілими очима, підійшов до дружини так близько, що вона втиснулася в стіну. Відступати було нікуди.
— Це правда? Що Олеся не моя? — він вимовляв кожне слово, наче випльовував його.
— Та як… та що… Миколо, чи ти при своєму розумі? Що ж ти таке кажеш?
— А я тобі скажу, що! — він підвищив голос. — У мене кров друга позитивна, у тебе — перша позитивна. А в неї, — він мотнув головою в бік дверей, — третя негативна.
Мама сіла за стіл, спершись головою на руки.
— Просила ж! Я просила їх не робити цього! — простогнала вона, і батько її не зрозумів.
— Просила? Ти про що?
— Вони, мабуть, усе наплутали! Це їхня помилка, Миколо! Навіщо ти їх слухаєш? Це заздрість! Заздрять просто нашій сім’ї! У нас же все є! І дітки он які гарненькі.
Микола просто подивився на неї. Холод, який повільно наповнював його очі, був страшнішим за будь-який крик.
— Ну, ясно. «Просила», он воно що.
Він вийшов з кухні, де лишилася плакати наша мати.
— Миколо! Почекай! — крикнула мати, схопилася і побігла за ним.
Але його вже й слід розтанув. На столі самотньо лежала коробка з зефіром.
Після рейсу батько серйозно зі мною поговорив. Ми сиділи на лавочці біля залізничної станції.
— Глібе, сину, я йду від матері. І не повертатимуся. Хочу забрати тебе.
— Тату, а як я… а Олеся? Мама? А ти не можеш залишитися?
На мене ніби поклали бетонну стіну. Там був страх втратити батька. Страх перед вибором. Виходило, що когось я все одно втрачав. Я швидко прорахував нехитре рівняння в умі. Олеся + мама були більші за кількістю, ніж один тато. Хоча, за значенням могла переважити і сама сестра.
— Я залишаюся, тату.
— Глібе, ти ж бачиш, що відбувається…
— Я залишаюся. Хтось має бути тут.
— Добре. Я буду зустрічатися з тобою. Але вона не повинна знати про наш зв’язок. Бережи себе.
Що ж до мами… Мама ніби зійшла з глузду. Вона почала тягти в дім зі смітника всякий непотріб. Спершу невинний і, начебто, корисний у господарстві. А потім вже й усе підряд. На нас їй стало абсолютно начхати. Мати сиділа над своїми сміттєвими «багатствами», щось шепотіла, перебирала. Як молода і вродлива жінка могла за півтора року перетворитися на це — я не розумів. Але батькові нічого не говорив.
Про мене, іноді й про Олесю, турбувалася сусідка, тітка Марія. З їжею я сяк-так розбирався на аліменти від батька. А ось із запахом, що просочив усю нашу квартиру… У школі наді мною всі сміялися, але я намагався не вступати у відкриті конфлікти.
— Тітко Маріє, навчіть мене прасувати? — постукав я до сусідки.
— Глібе, та тобі б випрати для початку, — морщила ніс Марія. — Від тебе ж тхне так, що…
— Марно. Я прасував. Але мені завтра до батька, і треба якось виглядати пристойно.
— Так він що… — ахнула сусідка. — Нічого не знає?
— Я не буду йому нічого говорити. Він пішов, а значить це не його справа!
Вона пропустила мене у свою квартиру, потім подумала й веліла:
— Олесю теж веди. Я вас приведу до ладу. І взагалі, принесіть до мене речі. Будете переодягатися в мене. Чим можу…
Так і зробили. Тепер я хоч не смердів на всю школу, як безхатько. Але турботлива тітка Марія вирішила цим не обмежитись. Вона пішла до батька і присоромила його. Тато зустрів мене після школи, його обличчя було кам’яним.
— Ти чому мовчав?
— А що? Ти б повернувся?
— Ні. Але ти можеш жити зі мною.
— А Олеся?
Батько мовчав. Я негативно похитав головою і пішов у бік дому.
— Постривай! Олеся може жити в бабусі.
— У бабусі новий чоловік. Їй не до нас. Вона так і сказала.
Батько все ж таки зробив спробу поговорити з колишньою тещею..
— Миколо, та ти збожеволів? Навіщо мені маленькі діти, у мене, можна сказати, друга молодість.
— Але Олеся — ваша онучка!
— Шкода.
— Що?! — отетерів батько.
— Шкода, що материнство очевидно, а батьківство — ні. Ось був би у мене син, а в нього діти — так спробуй дізнайся, мої онуки чи ні. — відверто насміхалася бабуся. — А тут і справді моя. Та тільки в мене своє життя.
Одного ранку я прокинувся і не знайшов матері вдома. Вся її купа мотлоху була на місці — не завалила сміттям вона тільки нашу з Олесею кімнату. А її самої не було. Я відкрив кватирку, морозне повітря трохи розбавило сморід. Нагодував Олесю, щось поїв сам. Відвів сестру до сусідки:
— Матері немає, а мені б до школи.
— Як немає? — отетеріла Марія. — Мороз-то який. Де ж вона?
Ми чекали. На жаль, через два дні матір знайшли в сусідньому місті. Вона поїхала туди назавжди, не залишивши жодних відомостей про себе і не намагаючись повернутися. Вона просто вирішила почати нове життя. Без нас з Олесею.
Тітка Марія сказала, що тепер за нами прийде спеціальна служба, і там уже вирішуватимуть. І служба прийшла. Жінка з опіки подивилася на нашу квартиру, на купу мотлоху, і повернулася до Марії:
— А… ми не могли б у вас усе оформити? Тут неможливо працювати.
— Будь ласка, проходьте, — знизала плечима сусідка.
— Так, стоп! Ніхто нікуди не проходить! — почули ми голос батька, який підіймався сходами. — Прошу вибачення. Тільки з рейсу, я далекобійник. Це мої діти.
— І квартира ваша? — зневажливо сказала жінка з опіки.
Батько не став навіть заглядати всередину. Просто сказав мені:
— Збирайся давай. Поїдемо додому. Тут після розберемося.
— А Олеся? — завмираючи від жаху, запитав я.
— Само собою. Олесю, ти теж збирайся.
Сестра відліпилася від стіни, яку підпирала, і невпевненими кроками підійшла до батька.
— Таточку?
— Що, мила?
— Це правда ти?
Батько підхопив сестру на руки й пригорнув до себе, важко зітхнувши.
— Це я. І я тут. Усе добре. Ми їдемо додому.
— Не йди більше, таточку! — заволала Олеся, обхопивши його шию.
— Ти бачиш? — пошепки запитав я. — Ти бачиш, що відбувається тут?
— Бачу, Глібе.
Я обмер. Зараз здасть усіх з потрохами, і строга жінка нас забере, незважаючи на наявність живого офіційного батька. Але тітка з опіки, здавалося, втратила до нас інтерес і про щось тихенько пліткувала з Марією.
Батько тримав Олесю за руку. Його обличчя було мокрим від сліз. Він так намагався образитися, зокрема й на сестру, так довго намагався триматися подалі, але любов до неї, до його дітей, перемогла все. Він усвідомив, що чиї б гени не були в Олесі, вона — його дочка.
— Не піду. Я нікуди більше від вас не піду, — плачучи, вимовив він, притискаючи сестру до себе. — Ми поїдемо звідси, Глібе. У мене є будинок, де немає цього… смороду. І ми будемо там жити. Усі разом.
Десять років потому.
Наступні роки були роками, сповненими боротьби, але й любові. Тато дотримав слова. Він забрав нас із тієї квартири, яку згодом продав. Ми переїхали до його невеликого будинку, і життя почало налагоджуватися.
Олеся росла веселою, хоча й трохи замкнутою. Вона обожнювала тата. Наша сім’я стала неповною, але по-справжньому єдиною.
Я вступив до університету. Одного разу, приїхавши на вихідні, я застав батька у вітальні. Він дивився на старовинну чорно-білу фотографію.
— Хто це, тату? — запитав я, підійшовши ближче.
На фото була усміхнена молода жінка.
— Це твоя бабуся, моя мама. Я нещодавно її знайшов. Вона переїхала після того, як ми розлучилися, і я втратив з нею зв’язок. Вона живе за містом, веде невелике господарство.
— І що?
— Вона дізналася, що ми тепер живемо разом. Що я сам виховую вас. Вона подзвонила. Попросила пробачення за те, що тоді так зреагувала. Може, вона щось зрозуміла за ці роки.
Я був приголомшений. Бабуся, про яку ми навіть не згадували, раптом з’явилася.
— А Олеся?
— Я все їй розповів. Що в нас немає мами, але є ми. І що вона — моя дочка, моя, — він погладив фотографію. — Бабуся хоче, щоб ми приїхали. Усі троє.
— І ти поїдеш?
— Поїду. Якщо ти і Олеся захочете. Нам потрібна родина.
Це була довга дорога, але вона того вартувала. Бабуся, сувора на перший погляд, виявилася надзвичайно теплою. Вона не ставила питань про минуле, не згадувала матір. Вона просто прийняла нас. Олеся одразу ж полюбила її..
Через два роки тато зустрів Світлану. Вона була колегою з роботи, добра, мудра жінка. Вона знала нашу історію, але для неї не було жодної різниці, хто чиїй крові. Вона бачила нас трьох, як єдине ціле.
Я стояв біля вівтаря на їхньому весіллі, а Олеся була дружкою нареченої. Вона сяяла. А потім батько сказав мені:
— Я дякую тобі, Глібе, за те, що ти тоді не кинув Олесю. Ти врятував її.
— Ні, тату, це ти нас врятував.
— А ти мене. Ти тримав мене на відстані, поки я не зрозумів: кров нічого не значить. Важливо лише серце. І я вибрав серце. Я вибрав вас.
Це був щасливий кінець. Моя молодша сестра, яку я любив більше за все на світі, виросла, оточена любов’ю. Батько знайшов справжню сім’ю, яку колись ледь не втратив через генетичну помилку. Я зрозумів, що родина — це не група крові, а група підтримки.
