Щосуботи мама порівнювала мого чоловіка з ідеалом, навіть не замислюючись про мої почуття. Мені було образливо за Валентина, але й з мамою я не хотіла сваритися, але одного разу мій терпець урвався.
Поліна припаркувала машину біля знайомого під’їзду й заглушила двигун. Вона сиділа мовчки, не наважуючись вийти.
— Може, скажемо, що захворіли? — Валентин поклав руку їй на зап’ястя й подивився з надією.
— Ти ж знаєш, мама все одно прийшла б перевірити, — Поліна спробувала усміхнутися. — Просто переживемо це, як завжди. Дві години. Ми впораємося.
Знайомий запах під’їзду — вареної капусти й важкості в серці. На четвертому поверсі Валентин стис її руку.
— Я тебе люблю. Що б не було.
Це був їхній щотижневий ритуал. Перед тим як натиснути дзвінок у маминій квартирі, Валентин завжди казав ці слова. І лише завдяки їм Поліна знаходила в собі сили натиснути кнопку. Двері відчинилися одразу.
— Поліно! — вигукнула Надія Семенівна й обійняла доньку.
Але щойно її погляд упав на зятя, тепло на обличчі змінилося стриманою холодністю.
— Добрий день, Валентине, — кивнула вона з ледь помітним розчаруванням.
— Добрий день, Надіє Семенівно, — відповів Валентин і простягнув коробку цукерок — традиційний «знак ввічливості», який вона завжди приймала з демонстративною неохотою.
— Проходьте, — відступила вона вбік. — Я якраз хотіла тобі показати, Поліно. Дивись, Аня надіслала нові фото.
Поліна ще навіть не зняла пальто, а мама вже тицяла їй у руку телефон. На екрані — молодша сестра з чоловіком, усміхнені, на тлі великого заміського будинку.
— Гарний будинок, — сказала Поліна, повертаючи телефон.
— Це не будинок, це справжній маєток! — із гордістю виправила мати. — Триста квадратів, уявляєш? Петро все сам проєктував. Оце чоловік! Ані пощастило.
В очах Валентина промайнула тінь, і Поліна відчула, як щось боляче стислося всередині. Десять років шлюбу — і щосуботи одне й те саме. «Петро те, Петро се». Вічне порівняння, у якому її чоловік завжди програвав.
— Ходімо на кухню, я зварила борщ, — продовжила мати.
Вони пішли коридором. На стінах — безліч фотографій. Переважно Ані. Поліна помітила, що їхнього з Валентином весільного фото більше немає.
На холодильнику — новий магніт: Аня з Петром на тлі океану. «Мальдіви, лютий 2025». Поліна мимоволі стиснула плечі. Вони з Валентином уже третій рік збирали гроші на ремонт маленької двокімнатної квартири на околиці.
— Сідайте, — наказала Надія Семенівна, наливаючи борщ. — Учора Петро телефонував, сказав, що вони з Анею планують другу дитину. Іванові вже чотири — саме час для братика чи сестрички.
Валентин напружився. Тема дітей була для них надто болючою. Але мама, здавалося, навмисне щоразу торкалася саме того, чого їм бракувало.
— А ви коли наважитеся? — звернулася вона до Поліни. — Тобі вже тридцять п’ять. Не варто тягнути. Хоча, звісно, спершу треба вирішити житлове питання. У вашій хрущовці й одній людині тісно, а з дитиною…
— Мамо, — зітхнула Поліна, — ми ж домовлялися, що сьогодні без…
— Та я ж із турботи! — розвела руками мати. — От Петро у твоєму віці, Валентине, вже був директором філії. А тепер — у раді директорів. Я не кажу, що ти погано працюєш, але десять років на одній посаді… Може, курси якісь?
Поліна побачила, як у Валентина побіліли пальці на ложці. Їй хотілося закричати, що він талановитий архітектор, що його цінують, що він не з тих, хто пробивається ліктями. Але, як завжди, вона мовчала.
— До речі, — додала Надія Семенівна, — минулого тижня на кухні засмітився сифон. Знаєш, хто прийшов полагодити? Петро! Прямо після роботи, у костюмі. Все розібрав, прочистив, зібрав. А ти, Валентине, торік навіть полицю рівно повісити не зміг.
— Мамо, це вже несправедливо, — не витримала Поліна. — Валентин пропонував допомогти з краном минулого тижня, але ти сама відмовилася.
— А що він там зробить? — відмахнулася мати. — Я краще почекаю, поки Петро буде в місті. Він усе зробить як слід. Справжній чоловік.
Поліна побачила, як погляд її чоловіка згас. Він мовчки дивився в тарілку, повільно помішуючи борщ. Десять років цих субот. Усе — через неї, через Поліну, яка так і не наважилася захистити їхній шлюб від маминих слів.
— А Петро минулого тижня… — почала Надія Семенівна.
У Поліни щось обірвалося всередині. Вона з гуркотом поставила чашку на стіл.
— Досить!
— Що значить «досить»? — здивовано запитала мати.
— Досить порівнювати Валентина з Петром! — у Поліни в очах стояли сльози. — Досить влаштовувати щосуботи змагання, де мій чоловік приречений програти ще до початку! Досить принижувати людину, яка вже десять років терпить це лише тому, що любить мене!
Надія Семенівна дивилася на доньку приголомшено.
— Я ж не ображаю, я кажу правду, — спробувала вона виправдатися. — Петро справді успішний…
— Мені байдуже до успіхів Петра! — перебила Поліна. — Мене не цікавить, скільки він заробляє, яку машину купив Ані й скільки квадратних метрів у їхньому домі!
Валентин стис її руку під столом, але Поліну вже було не зупинити:
— Ти хоч раз питала, чи я щаслива? Тебе взагалі цікавило, чи кохаю я свого чоловіка? Ні! Тобі було важливо лише те, що я не вийшла заміж за «такого, як Петро»! За когось із більшим рахунком у банку й гучнішою посадою!
— Поліно, я ніколи… — почала мати.
— Ти десять років не бачила, яка чудова людина поруч зі мною. Дивилася крізь нього. А він увесь цей час намагався заслужити твоє схвалення. Носив цукерки, які ти навіть не їси. Пропонував допомогу, яку ти відкидала. І все це — заради мене, щоб я не мусила вибирати між чоловіком і матір’ю!
Сльози текли по щоках Поліни.
— І знаєш, що найгірше? Я дозволяла тобі так чинити. Я мовчала, коли ти говорила так про людину, яку я люблю, бо не хотіла тебе образити. Бо з дитинства мені вбивали в голову: Аня — золота, а я так… другого сорту.
На кухні запала тиша. Було чути лише цокання годинника й важке дихання Поліни.
Надія Семенівна сиділа, опустивши голову. Її плечі зсутулилися, і Поліна раптом побачила перед собою не сувору, владну матір, а втомлену, самотню жінку.
— Я ніколи не думала… — тихо почала мати, і в її голосі з’явилося щось нове. — Я не хотіла нікого образити. Я просто хотіла, щоб у тебе все було добре.
— У мене все добре, мамо, — відповіла Поліна. — У мене є чоловік, якого я кохаю. Робота, яка приносить радість. Так, ми живемо в хрущовці, а не в триповерховому будинку. Так, у нас ще немає дітей. Але ми щасливі. Або могли б бути, якби не ці суботні візити.
Валентин обійняв її за плечі, і Поліна вперше за багато років відчула, як напруга повільно відступає. Вона нарешті сказала все, що носила в собі роками. Надія Семенівна дивилася на них інакше — ніби вперше по-справжньому побачила їх разом.
— Пробач мені, — сказала вона. — Я справді не усвідомлювала, що так чиню.
Вона перевела погляд на Валентина:
— І тебе теж прошу пробачити. Я була несправедлива.
Валентин мовчки кивнув.
— Нам, мабуть, краще піти, — сказала Поліна, підводячись. — Усім нам потрібно трохи подумати.
Надія Семенівна не стала їх зупиняти. Мовчки провела до дверей, обійняла доньку й простягнула руку Валентинові.
— До побачення, — сказала вона вже без звичної холодності.
У машині вони довго мовчали. Поліна дивилася у вікно, відчуваючи дивну легкість і водночас порожнечу.
— Ти неймовірна, — нарешті сказав Валентин. — Я завжди знав, що ти сильна, але сьогодні ти була просто… вражаюча.
— Мені соромно, що я так довго мовчала.
— Ти захищала маму. Це зрозуміло.
— Ні, — похитала головою Поліна. — Я не захищала її. Я боялася. Думала, що якщо скажу правду, вона віддалиться. Залишиться сама. Без родини.
Валентин узяв її за руку.
— Ти ніколи не будеш сама. У тебе є я. І знаєш… мені здається, сьогодні щось змінилося. Я вперше побачив повагу в погляді твоєї мами.
Поліна замислилася. Можливо, він має рацію. Можливо, ця розмова справді була необхідною.
— Нам ще багато про що треба поговорити, — сказала вона. — Про нас. Про дітей. Про те, чого ми насправді хочемо від життя.
— І в нас буде на це весь час світу, — усміхнувся Валентин, заводячи машину. — І знаєш, що найдивніше? Вперше за десять років я їду з дому твоєї мами в гарному настрої.
Поліна щиро, легко розсміялася. Удома вона набрала мамин номер.
— Мамо? Це я, — сказала Поліна. — Думаю, нам потрібно зустрітися й поговорити. По-справжньому. Але давай домовимося — не в суботу. І… без Петра й Ані, добре? Тільки ти, я і Валентин.
Після паузи мати відповіла:
— Добре, доню. Я чекатиму.
Поліна поклала слухавку й заплющила очі. Вона не знала, що принесе цей новий початок. Чи зможе мама змінитися. Чи зможе вона сама пробачити роки болю. Але вперше за довгий час Поліна відчула надію — ніби важкі двері нарешті трохи прочинилися, впустивши свіже повітря.
— У нас усе буде добре, — прошепотів Валентин, обіймаючи її.
І Поліна знала: що б не було далі, вони впораються. Разом. За тиждень вони зустрілися в невеликому кафе біля парку. Без зайвих слів, без напруги — просто троє людей, які нарешті дозволили собі бути чесними.
Надія Семенівна тримала чашку чаю обома руками й більше мовчала, ніж говорила. В її погляді вже не було зверхності — лише втома й щось нове, вразливе.
— Я багато думала, — нарешті сказала вона. — І зрозуміла: твоє щастя не зобов’язане бути таким, яким я його уявляла. Пробач мені.
Поліна кивнула, не в змозі одразу відповісти. Мамині слова відгукнулися в ній теплом. Це ще не було повне примирення, але це був перший крок. Валентин тримав Поліну за руку під столом. І цього разу — не для підтримки, а просто так. Бо між ними й її родиною більше не стояла стіна.
Коли вони вийшли на вулицю, ще було світло. Повз проходили люди, сміялися діти, і Поліна відчула: так, починати спочатку непросто. Але тепер у неї є чоловік, з яким можна говорити. Мати, яка вчиться слухати. І надія на здорові стосунки. Це був не фінал. Це було життя.
