Мій ранок почався з запаху кави та дивного відчуття тривоги. Тарас, мій чоловік, стояв перед дзеркалом у своєму найкращому костюмі — темно-синьому, з ідеально випрасуваною сорочкою.
Це було незвично. Зазвичай він одягає щось простіше для роботи, але сьогодні він виглядав так, ніби збирався на важливу подію.
— Тарасе, ти куди так вирядився? — запитала я, тримаючи чашку кави. — Ювілей у Марти ж, а не корпоратив у президента.
Він кинув на мене швидкий погляд через дзеркало, поправляючи краватку.
— Просто захотів, Олено. Хочу виглядати достойно, — буркнув він, уникаючи мого погляду.
— Достойно? — перепитала я, відчуваючи, як в мені заворушився сумнів. — Ти ж казав, що це просто посиденьки з колегами. Скільки людей буде?
— Та небагато, — відмахнувся він. — Все тихо, не переживай. Я повернуся не пізно.
— Не пізно — це коли? — уточнила я, намагаючись стримати роздратування.
— До півночі, мабуть, — відповів він, хапаючи портфель. — Тобі ж завтра вихідний, розслабся.
Я зітхнула. Тарас поцілував мене в щоку, але поцілунок був швидким, майже механічним.
— Чекай увечері, — кинув він, посміхнувшись, і вислизнув за двері.
Щось у його поведінці мене насторожило. Тарас ніколи не був із тих, хто приділяє багато уваги зовнішньому вигляду, а тут — костюм, краватка, одеколон. Я відмахнулася від думок, вирішивши, що, можливо, перебільшую. Але тривога не відпускала.
Того дня я вирішила провести вечір із подругами. Ми зустрілися в затишному кафе на Подолі. За філіжанкою кави я розповідала Софії та Каті про свої підозри.
— Олено, ти серйозно? — Софія, завжди прямолінійна, підняла брову. — Тарас у костюмі? На ювілей бухгалтерки? Це ж не його стиль.
— От і я про це, — відповіла я, розмішуючи цукор у каві. — Він сказав, що це просто посиденьки, але щось тут не те. Учора ввечері він взагалі натякнув, що готується якийсь сюрприз для Марти.
Катя, яка завжди намагалася бачити в людях хороше, знизала плечима.
— Може, він просто хоче справити враження? Ти ж знаєш, як у їхній компанії люблять ці “командні духи”. Може, там премія на горизонті?
— Премія? — я пирснула. — Тарас більше любить безкоштовне шампанське, ніж премії.
Софія розсміялася.
— Слухай, Олено, якщо тобі некомфортно, просто напиши йому. Запитай, що там за сюрприз. Або, знаєш, приїдь на ту вечірку несподівано. Подивишся, що він там “командує”.
Я задумалася. Ідея була спокусливою, але я не хотіла виглядати параноїдкою.
— Може, й напишу, — сказала я. — Але спершу давайте замовимо чогось міцнішого. Мені треба розслабитися.
Ми перейшли до бару неподалік. Я надіслала Тарасу повідомлення: “Ти вже вдома?”. Відповіді не було. Зазвичай він відповідав миттєво, навіть якщо був зайнятий. Тривога посилилася.
Повернувшись додому близько 22:30, я одразу відчула, що щось не так. Двері були відчинені. Зсередини лунала гучна музика — якийсь електронний трек, який я терпіти не могла.
У коридорі валялася купа чужих туфель, на пуфику лежали жіночі сумки. На кухні гомоніли незнайомі голоси.
— Що за чортівня? — пробурмотіла я, вбо точно не чекала когось на гостині.
Я зайшла в квартиру і ввімкнула світло. На дивані сиділа дівчина в яскравій сукні, з розпатланим волоссям і келихом у руці. Вона різко підскочила.
— Вимкни світло! — заволала вона. — У нас тут атмосферно!
Я вимкнула музику. Усі замовкли, витріщаючись на мене.
— Хто ви такі? — гаркнула я. — І що ви робите в моїй квартирі?
Дівчина, здається, не злякалася.
— Нас Тарас запросив! — заявила вона. — У мене день народження, між іншим!
Я пішла шукати Тараса. Його не було ні в вітальні, ні на кухні. Залишалася спальня. Двері були зачинені, але я знайшла ключ у шухляді. Відчинивши, побачила Тараса, який спав на ліжку в своєму тепер уже брудному костюмі. Він хропів так, що стіни тремтіли.
— Тарасе! — гукнула я, трясучи його за плече. Нуль реакції.
Я оглянула квартиру. На кухні — гора брудного посуду, порожні пачки від чіпсів, відкритий холодильник, де зникла майже вся їжа, яку я готувала на тиждень. У вітальні — келихи і калюжа чогось невизначеного в кутку.
Я не витримала — сльози потекли самі собою.
Наступного дня Тарас прокинувся близько полудня. Я сиділа на стільці біля ліжка, чекаючи, коли він відкриє очі.
— Олено, — прохрипів він, — дай води.
— Води? — перепитала я, ледве стримуючи сарказм. — Може, з калюжі в вітальні нап’єшся?
Він насупився.
— Якої калюжі? — огризнувся він. — І взагалі, я не зобов’язаний питати в тебе дозволу, кого запрошувати!
Я остовпіла.
— Тобто, не повинен? Чоловіче, ми тут разом живемо.
— Давай без цього. Я захотів свята, в тебе запитувати не буду. Я дорослий, це – мій дім.
— Ти нічого не переплутав? Це моя квартира, Тарасе! — вигукнула я. — Куплена до шлюбу, на мої гроші! Не подобається — купуй свою і клич туди кого хочеш!
Він різко сів на ліжку, тримаючись за голову.
— Ти що, серйозно? — пробурмотів він. — Через якусь вечірку? Це ж просто було весело!
— Весело? — я ледве стримувалася. — Ти привів у мій дім чужих людей, сам зачинився у кімнаті спати! Квартира була відчинена, твої гості насилу розуміли де вони. Тепер безлад такий, що я дому нашого не впізнаю. Скажи, Тарасе, що це було?
Він відвів погляд.
— Та просто розважився, — пробурмотів він. — Не роби з цього проблему.
— Справа не в проблемі, а в повазі! — вигукнула я. — Поваги до мене, до нашого шлюбу!
Тарас зітхнув і неохоче пробурмотів:
— Та до чого тут повага, поясни? Ми відпочили, поїхали потім до мене. Я знаю усіх то пішов спати, бо пізно було. та й узагалі я думав,що ти вдома, бо ти мені написала що ти є.
— Та я не була вдома! Але не очікувала, що у власній квартирі знайду гармидер і веселу вечірку без запрошення! — голос мій зірвався, хоча я й намагалася говорити спокійно. — Мене що, видалили з твого життя? Чи ти просто звик, що я все стерпіти маю?
Тарас встав, поточуючись, почав шукати штани.
— Та досить уже, — буркнув. — Це було разово, не переймайся.
— Разово? — я засміялася. — А як щодо кредиту на 15 тисяч гривень, який ти взяв у день “разової” гулянки?
Він застиг. Руки його затремтіли.
— Звідки ти?
— Ти наївний, Тарасе. Повідомлення з банку прийшло. На твій телефон. Ти заплатив за святкування Марти, так? Бо їй «незручно було», а ти — рицар, спаситель, кавалер?
Він спробував посміхнутися, та вийшло якось криво.
— Та нічого такого. Просто допоміг. Вона нервувала, гостей багато. Та й не було в кого позичити, то я з кредитки зняв.
— У нас холодильник порожній, ми півтора тижня економили, щоб заплатити за комуналку. А ти кредит на вечірку? Що далі — візьмеш позику на абонемент у спортзал для неї, бо пані треба і ніхто не може допомогти? Що між вами, Тарасе?
— Та досить уже! — не витримав він. — Це ж просто дружба! Я ж нічого такого! Чому ти завжди мене підозрюєш?
— Бо я відчуваю, коли мене дурять, — сказала я тихо. — Бо зраджують по різному. чоловіче. Зраджує й той, хто витрачає гроші родини на чужу жінку. Хто бреше. Хто перестає думати про “ми”, а починає грати в “я”.
Ми мовчали. У кімнаті було так тихо, що чути було, як цокає годинник у коридорі.
— То що далі? — запитав він нарешті.
Я вдихнула глибоко.
— Ти підеш з моєї квартири. На тиждень. Поживеш у друга. І подумаєш. А я — подумаю, чи ще маю силу жити з людиною, якій я вже, здається, не потрібна.
Звісно, почала телефонувати мама, свекруха, навіть сестра. Усі переконували мене, що то було один раз і не варто через таке перекреслювати роки нашого спільного життя. мовляв. сім’я у нас була прекрасна і я не повинна так реагувати.
А мені цікаво, от ви б повірили чоловіку на моєму місці? Така несподіваана доброта до тієї Марти випадкова, просто колеги? Чи все ж у моїх підозр є підгрунтя, як скажете?
Головна картинка ілюстратвина.
