Щомісяця з моєї картки зникало близько 15000 гривень на утримання дому, в якому я почувалася не господинею, а безплатною покоївкою. Чоловік був переконаний, що його фінансова участь закінчується на оплаті комунальних послуг, а все інше — то мої жіночі вигадки. Я вирішила виставити йому остаточний рахунок за роки мого терпіння
— Валентине, ну скільки можна просити, кран тече вже третій день, вода капає прямо на нерви, зроби щось — я стояла у дверях вітальні, витираючи руки рушником.
— Зараз, Христю, там небезпечний момент, наші в атаці, дай додивитися тайм — буркнув він, не відриваючи погляду від телевізора.
— Ти це казав учора. І позавчора. І тиждень тому, коли просила прибити поличку. Тобі взагалі байдуже, що в хаті робиться?
— Та не пиляй ти мене! Я працюю, я втомлююсь, маю я право на відпочинок у власному домі? — Валентин роздратовано хруснув сухариком, навіть не повернувши голови в мій бік. — Виклич майстра, якщо тобі так пече.
— Майстра? А чоловік мені навіщо? Щоб диван охороняти?
— Ой, все, не починай цю пісню. Я зайнятий.
Я мовчки розвернулася і пішла на кухню. У раковину ритмічно падали краплі: кап, кап, кап. Цей звук відбивав секунди мого життя, яке я витрачала на обслуговування дорослого чоловіка, котрому телевізор і пачка снеків були цікавіші за власну дружину та побут.
Після дванадцяти років шлюбу мій чоловік все ще обирав смажену картоплю і блакитний екран, а не мене з сином. Я довго шукала виправдання, намагалася зрозуміти його втому, але того вечора вирішила влаштувати йому останню перевірку. Це був мій рубікон. Якщо він його не перейде, назад дороги не буде. Я просто хотіла дізнатися, чи залишилося в цьому домі місце для мене, чи я стала просто зручним додатком до побутової техніки.
Ми познайомилися з Валентином, коли нам було трохи за двадцять. Він був душею компанії, завжди мав купу ідей, ми їздили в гори, гуляли нічним містом, будували грандіозні плани. Тоді він не лежав на дивані. Тоді він носив мене на руках у прямому сенсі слова. Я закохалася в його енергію, в його бажання жити на повну. Весілля було скромним, але веселим. Перші роки ми жили, як у казці, навіть попри орендовану квартиру і скромні зарплати.
Але потім, поволі, непомітно, як іржа роз’їдає залізо, наш побут почав змінюватися. Спочатку це були просто вечори перед телевізором після роботи. Ну, втомився чоловік, буває. Потім вихідні на дивані. Потім зникли прогулянки. Згодом народився наш син, Артем. Я думала, що поява дитини струсоне Валіка, поверне йому колишній запал. Але сталося навпаки. Він наче відгородився від нас стіною з серіалів, футбольних матчів та комп’ютерних ігор.
Я взяла на себе все. Робота, дитсадок, школа, гуртки, прибирання, готування. Я перетворилася на логістичний центр і клінінгову компанію в одній особі. А він просто приходив, їв і лягав. Його еволюція пішла у зворотному напрямку: від активного чоловіка до нерухомого об’єкта меблів.
— Мам, а тато піде з нами на футбол у неділю? Він обіцяв, — запитав Артем, коли я вкладала його спати того вечора після розмови про кран.
— Не знаю, сонечко. У тата багато роботи, він втомлюється. Але я піду з тобою точно, — я намагалася усміхатися, хоча в душі все кипіло.
— Він завжди втомлюється, — тихо сказав син і відвернувся до стіни.
Ці слова вразили. Дитина все бачила. Артем звик, що тато — це фігура на дивані, до якої краще не підходити, щоб не заважати перегляду.
Наступного дня я зустрілася з подругою, Ольгою. Ми сиділи в маленькій кав’ярні, і я, не стримавшись, вилила їй усе, що накопичилося.
— Я так більше не можу, Олю. Я наче служниця. Принеси, подай, відійди, не заважай. Він навіть не помічає, коли я стрижуся чи купую нову сукню. Йому все одно. Головне, щоб вечеря була гаряча і пульт під рукою.
— То, може, досить це терпіти? — Оля розмішувала цукор у чашці. — Зроби експеримент. Поїдь кудись на кілька днів. Залиш його самого з Артемом і господарством. Подивишся, як він заспіває без тебе.
— Він просто замовить піцу і заросте брудом, — зітхнула я.
— От і побачиш. Або він зрозуміє, скільки ти робиш, і схаменеться, або… ну, ти сама знаєш. Це буде показово.
Ідея засіла в моїй голові. Якраз на роботі пропонували коротке відрядження в інше місто на три дні. Зазвичай я відмовлялася, бо “як же мої хлопці без мене”, але цього разу погодилася.
Увечері я повідомила новину.
— Валіку, я їду у відрядження. З середи до п’ятниці.
— Угу, — буркнув він, клацаючи каналами. — Їдь.
— Ти чуєш? Мене не буде три дні. Тобі треба буде забирати Артема зі школи, годувати його, перевіряти уроки. І ще, у кота закінчується корм, треба купити.
— Та розберуся я, що я, маленький? Не роби з мухи слона. Їдь собі.
Його байдужість вражала. Він навіть не запитав, куди я їду, де житиму, чи надовго. Просто відмахнувся, як від настирливої мухи.
Я зібрала речі, написала детальний список того, що треба зробити:
1. Забрати Артема о 14:00.
2. Розігріти суп (він у холодильнику).
3. Відвести малого на тренування о 16:00.
4. Купити корм котові.
5. Сплатити за інтернет (термін спливає завтра).
Я почепила список на холодильник, поцілувала сонного Артема і поїхала.
Перший день пройшов у дивній тиші. Мій телефон мовчав. Я чекала дзвінка: “Де лежать шкарпетки?”, “Як ввімкнути пралку?”, “Що дати малому?”. Але нічого. Я сама набрала сина ввечері.
— Привіт, сонечко, як справи? Тато годував?
— Привіт, мам. Тато замовив бургери. Ми їли перед телевізором.
— А уроки зробили?
— Тато сказав, що можна й завтра зробити, бо сьогодні важливий матч.
— Зрозуміло. А на тренування ходили?
— Ні, тато забув, а коли згадав, було вже пізно.
У мене все похололо всередині. Він навіть не намагався. Він просто перетворив звичайні дні на свято неслухняності і ліні.
На другий день я не дзвонила. Вирішила тримати паузу. Ввечері зателефонував Валентин.
— Слухай, Христю, а де в нас порошок? Кіт нагадив у коридорі, треба замити.
— А ти купив йому наповнювач, як я просила?
— Та забув я! Чого ти починаєш? Де порошок?
— У шафці під ванною. Як завжди, Валіку. Вже п’ять років там стоїть.
Він кинув слухавку. Жодного запитання “як ти?”, “як доїхала?”. Тільки претензії і власні проблеми.
У п’ятницю я поверталася додому з важким серцем. Я вже знала, що побачу, але надія, ця дивна, невигубна надія, все ще жевріла десь глибоко. Може, він прибрав до мого приїзду? Може, купив квіти, щоб вибачитися за тренування сина? Може, приготував вечерю?
Я відчинила двері своїм ключем. У ніс вдарив запах затхлості, змішаний із запахом дешевої їжі. У передпокої валялися кросівки Артема, куртка Валентина була кинута на пуфик.
Я пройшла у вітальню. Картина була епічна. Валентин лежав на своєму законному місці, обкладений коробками з-під піци і порожніми пляшками з-під солодкого газування. На столі гора брудного посуду. Телевізор працював на повну гучність.
— О, приїхала, — він навіть не підвівся. — Слухай, їсти хочеться страшенно. Ці доставки вже в печінках сидять. Зготуй щось нормальне, борщу, чи що.
Я мовчки стояла посеред кімнати, не роззуваючись. Дивилася на нього і не впізнавала чоловіка, якого колись покохала. Переді мною була людина, якій було абсолютно начхати на мій комфорт, на мої почуття, на нашого сина. Він просто споживав мій ресурс.
— Де Артем? — запитала я тихо.
— У себе, в планшеті сидить. Ти ж знаєш, йому аби не чіпали.
— Ти хоч раз перевірив уроки за ці три дні? Ти гуляв з ним? Ти купив корм коту?
— Христю, не починай з порога! Я дивився за ним, він живий, здоровий, ситий. Що тобі ще треба? Я теж людина, я хочу відпочити після роботи, а не бігати з ганчіркою і уроками.
Я пройшла в дитячу. Артем лежав на ліжку з планшетом. У кімнаті було душно, вікно не відчиняли, мабуть, від мого від’їзду.
— Привіт, мам, — він зрадів, відклав гаджет. — Ти приїхала!
— Приїхала, рідний. Як ви тут?
— Ну… нормально. Тільки нудно. Тато весь час телевізор дивився. І кричав, коли я просив пограти. Мам, ти більше не поїдеш?
Я обійняла сина, відчуваючи, як печуть сльози. Але плакати не можна було. Треба було діяти. Я вийшла з дитячої і повернулася у вітальню. Валентин перемкнув канал.
— Валіку, нам треба поговорити. Вимкни телевізор.
— Та кажи так, я чую.
— Вимкни. Телевізор.
Він невдоволено цокнув язиком, але натиснув кнопку на пульті.
— Ну що знову? Трагедія всесвітнього масштабу?
— Це не трагедія. Це фінал. Я подаю на розлучення.
Він засміявся. Коротко, зневажливо.
— Ти серйозно? Через немитий посуд? Христю, ти перегрілася в тому відрядженні. Заспокойся, помий посуд, звари їсти, і попустить. Жінки такі емоційні.
— Справа не в посуді. І не в смітті. Справа в тому, що нас немає. Є ти і телевізор. І є я з Артемом. Ми живемо паралельними життями. Ти навіть не помітив, що мене не було три дні, тобі просто стало незручно без обслуговування.
— Що ти верзеш? Я гроші заробляю! Я додому приношу зарплату!
— Гроші — це не все. Я теж заробляю. Але я ще й працюю мамою, кухарем, прибиральницею і психологом. А ти просто квартирант, який іноді платить за оренду. Я втомилася тягнути цей віз сама. Я не хочу, щоб Артем ріс і бачив такий приклад батька. Я не хочу, щоб він думав, що так ставитися до жінки — це норма.
Валентин нарешті сів. Його обличчя змінилося. Зневага змінилася на здивування, а потім на роздратування.
— Ти це зараз серйозно? Руйнуєш сім’ю через свої примхи? Через те, що я не побіг з ганчіркою, як ти хотіла? Ти егоїстка, Христино.
— Егоїстка? — я гірко посміхнулася. — Можливо. Я вперше за дванадцять років хочу подумати про себе і про сина, а не про твій комфорт.
Я пішла в спальню і дістала валізу. Не для себе. Для нього.
— Ти що робиш? — він стояв у дверях, спираючись на одвірок.
— Збираю твої речі. Поживи поки у мами. Або де хочеш. Але тут я тебе бачити не можу.
— Ти не маєш права! Це і моя квартира!
— Квартира моїх батьків, Валіку. Ти забув? Ти тут прописаний, але права власності не маєш. Іди. Просто йди.
Він дивився на мене, наче вперше бачив. Мабуть, він не очікував, що я наважуся. Він звик, що я побурчу, поплачу, але все зроблю і пробачу. А тут щось зламалося. Та сама пружина, яку стискали роками, нарешті випросталася.
Він мовчки почав кидати речі в сумку. Хаотично, нервово.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він, коли застібав блискавку. — Приповзеш, коли кран потече знову. Кому ти потрібна з дитиною в тридцять п’ять років?
— Краще бути самій, ніж із кимось, хто змушує тебе почуватися самотньою, — відповіла я спокійно.
Він пішов, грюкнувши дверима так, що посипалася штукатурка. У квартирі настала тиша. Не та гнітюча тиша байдужості, що була раніше, а тиша очищення.
Я зайшла на кухню. Кран продовжував капати. Я взяла телефон, знайшла номер сантехніка, який висів на дошці оголошень у під’їзді, і подзвонила.
— Алло, добрий вечір. Вибачте, що пізно. Можна викликати майстра на завтра? Так, кран тече. Дякує.
Потім я замовила піцу. Так, знову піцу, але цього разу для нас із сином, щоб відсвяткувати початок нового життя. Ми сіли з Артемом на підлозі у вітальні, увімкнули мультик, який він хотів, і просто сміялися.
Мені було страшно? Так. Я не знала, що буде далі. Як ми будемо жити без батька в домі, хоча, по суті, ми й так жили без нього. Фінансово буде важче, звісно. Але я відчувала дивну легкість. Наче з плечей зняли мішок із камінням.
Наступного дня прийшов сантехнік, молодий хлопець, і за п’ятнадцять хвилин полагодив кран.
— Тут прокладку треба було змінити, копійчана справа, — усміхнувся він. — Дивно, що чоловік сам не зробив, тут роботи на п’ять хвилин.
Я тільки усміхнулася у відповідь. Роботи на п’ять хвилин. А нервів на роки.
Минуло кілька місяців. Валентин дзвонив кілька разів. Не вибачався. Питав, чи я “переказилася”. Розповідав, як йому погано у мами, як вона його “дістає”. Просив повернутися, бо “хто ж йому пратиме”. Жодного слова про кохання, про те, що він сумує за нами як за людьми. Йому просто бракувало обслуговування. Я подала на аліменти і розлучення.
Я дивлюся на своє життя зараз і думаю: чому ми, жінки, так часто терпимо? Чому ми боїмося залишитися самі, тримаючись за штани, які лежать на дивані? Ми вигадуємо виправдання їхній ліні, їхній байдужості, ми тягнемо на собі все, втрачаючи себе, свою красу, свої мрії. А заради чого? Заради статусу “заміжня”? Заради ілюзії повної сім’ї, де батько присутній лише як голограма перед телевізором?
Моя історія — не унікальна. Тисячі жінок живуть так само. Чекають, сподіваються, плачуть у подушку, а вранці знову встають до плити. Але іноді треба просто зупинитися. Зробити оту “перевірку”, хоча результат ви й так знаєте наперед. І зробити крок у невідомість.
Я не знаю, чи знайду я колись іншого чоловіка. Та й не шукаю поки що. Мені добре вдвох із сином. У нас вдома чисто, спокійно і затишно. Ніхто не бурчить, не вимагає, не ігнорує. Ми самі вирішуємо, як проводити вихідні. І це відчуття свободи — воно безцінне.
А як би вчинили ви на моєму місці? Чи варто було давати йому ще один шанс, сотий, тисячний? Чи можна змінити людину, яка звикла лише брати і нічого не давати натомість? І чи справді повна сім’я краща, ніж щаслива мама і спокійна дитина окремо від “диванного тата”? Що ви думаєте?
