Щомісяця моя свекруха отримувала пенсію і казала, що жодної копійки не витратить на єдиного онука, бо її заощадження — це її особиста справа, а потім вона виставляла фото з відпочинку за 45000 гривень. Як на мене, справжні бабусі так не чинять
Я — Люба, і мені тридцять два роки. Моя свекруха, пані Світлана, ретельно вибудувала в соціальних мережах і в очах знайомих ідеальний образ люблячої та турботливої бабусі. На фотографіях вона завжди усміхнена, обіймає мого сина Назара, і підписані ці знімки завжди словами про безмежну радість.
Але реальність, яку бачу я, зовсім інша. Назар — єдина дитина її сина, мого чоловіка Романа, і єдиний онук у родині. Проте, коли справа доходить до справжньої допомоги чи простого спілкування з дитиною, пані Світлана просто зникає.
— Я не розумію, Любо, чому ти постійно мене звинувачуєш? — голос пані Світлани був холодним і пронизливим. — Я ж завжди готова допомогти, якщо ви просите!
— Готова допомогти? Світлано Іванівно, ви пам’ятаєте, коли востаннє самі проявили ініціативу? — мій власний голос тремтів від напруги, але я намагалася тримати себе в руках. Назар спав у сусідній кімнаті, і я не хотіла його будити.
— Не треба мені читати моралі, — вона різко махнула рукою, відкидаючи мої слова, ніби дрібну комаху. — Я працюю, я втомлююся. У мене своє життя, чи не так?
— Звичайно, у вас є своє життя. Але Назар — це ваш онук! Йому всього чотири роки. Він мріє про вас, він постійно питає, чому бабуся не приходить. А ви за пів року жодного разу не запропонували провести з ним час. Жодного разу! — ці слова вирвалися в мене, як гірка правда.
— Я вже казала, як тільки я буду вільна, я обов’язково зателефоную. Я не маю сидіти у вас на шиї і чекати, коли ви мене попросите! Це ваш обов’язок — доглядати свою дитину, а не мій! — вона підвелася з дивана, її обличчя було напруженим, а тон остаточно перейшов межу байдужості. — Мене чекають подруги. Передавай Роману, що я зайду наступного тижня. Може, вип’ємо кави. Без Назара, звичайно.
Я вийшла заміж за Романа шість років тому. Ми познайомилися у Львові, де обоє тоді працювали. Роман здавався мені втіленням надійності: спокійний, уважний, з добрим почуттям гумору. Його батьки жили в невеликому містечку за дві години їзди від Львова, але ми регулярно їздили туди на вихідні.
Тоді пані Світлана здавалася ввічливою, трохи стриманою, але завжди привітна. Вона готувала чудові обіди, розпитувала про нашу роботу, про плани. Жодних ознак того, що наші стосунки в майбутньому перетворяться на таку непросту історію.
Проблеми почалися після народження Назара. Точніше, вони стали очевидними. Коли я була при надії, пані Світлана приїжджала щомісяця. Привозила маленькі подарунки, давала поради, які я не завжди просила, але сприймала як належне. Вона часто говорила про те, як мріє стати бабусею, як буде бавити онука, вчити його читати і малювати.
— Ти навіть не уявляєш, як я його чекаю! — казала вона мені, погладжуючи мій вже великий живіт. — Я буду найкращою бабусею! У мене так багато нереалізованої любові!
Я вірила. Я щиро вірила, що Назар матиме бабусю, яка його обожнюватиме. Це було дуже важливо для мене, адже мої батьки не стало досить рано, а Роман був єдиною дитиною в родині.
Після народження Назара життя, звичайно, перевернулося. Перші місяці були виснажливими. Назар був неспокійний, постійно потребував уваги, а Роман мав важливий проєкт на роботі і часто затримувався. Мені доводилося справлятися самій. Я зателефонувала пані Світлані й попросила приїхати хоча б на кілька днів, просто щоб допомогти мені з побутом, поки я зможу трохи відпочити.
— Любонько, ти розумієш, у мене зараз такий завал на роботі, — її голос по телефону був винний, але твердий. — Ти ж сильна дівчинка, ти впораєшся. А я приїду обов’язково, як тільки все заспокоїться. Обов’язково!
Цей дзвінок став першою тріщиною. Робота у неї, наскільки я знала, була не надто обтяжливою — вона працювала бібліотекарем у маленькій філії. Тим не менш, вона не приїхала. Замість цього вона почала активно публікувати фотографії в соціальних мережах, де вона була на якихось заходах, зустрічах із подругами, поїздках на екскурсії.
Коли Назару виповнилося пів року, ми нарешті самі поїхали до них. Це була перша наша поїздка з дитиною, і я дуже нервувала. Пані Світлана зустріла нас із посмішкою, сфотографувалася з Назаром, обійняла його, а потім… віддала його мені і пішла на кухню готувати обід.
— Ви можете посидіти з ним? Я б тоді швидко допомогла вам з обідом, — обережно запитала я.
— Ой, ні, Любо, я не вмію з такими маленькими, — вона поспішно відмахнулася. — Мені страшно. Ти ж його мама, ти краще знаєш.
Наступні роки ситуація тільки погіршувалася. Пані Світлана могла приїхати до Львова, щоб відвідати стоматолога чи зустрітися з колишніми колегами, але до нас вона не заходила, посилаючись на брак часу. Вона завжди знаходила причину, щоб не приїхати чи не взяти Назара до себе.
Назар ріс, і його почали дивувати ці речі. Коли він побачив чергову фотографію в інтернеті, де бабуся Світлана пише про те, як вона любить свого онука, він запитав:
— Мамо, а чому бабуся каже, що любить мене, але ніколи до мене не приходить?
Це питання розбило моє серце. Я не знала, що йому відповісти. Я знову звернулася до Романа.
— Ромо, ти мусиш поговорити зі своєю мамою. Це ненормально. Він її єдиний онук!
— Я говорив, Любо, — зітхнув Роман, потираючи чоло. — Вона каже, що вона стара, що вона не має сили, що їй треба дбати про своє здоров’я. Що вона любить нас, але її життя тепер таке.
Але це не заважало їй їздити на екскурсії з подругами, займатися йогою, проводити вечори в театрі. Вона жила насиченим, активним життям, і єдина особа, яка, здавалося, в нього не вписувалася, — це її власний онук.
Якось вона приїхала до нас, щоб забрати старі речі Романа, які потрібні були для благодійного ярмарку в її містечку. Я запропонувала їй залишитися на ніч.
— Світлано Іванівно, залишайтеся. Завтра ви зможете провести час із Назаром, ви разом підете в парк. Він буде такий щасливий.
— Ой, ні, я мушу їхати, — вона вже одягала пальто. — Мене чекає так багато справ. І взагалі, я не можу довго бути далеко від дому, у мене квіти, треба їх полити.
Назар стояв у коридорі, притискаючи до себе свого улюбленого плюшевого ведмедика. Його обличчя було таким сумним, що я ледве стримала сльози. Вона навіть не помітила його розчарування. Вона просто поцілувала його в маківку, швидко сказала: “Бувай, мій дорогий”, і пішла.
Вона прийшла до нас під час обіду, коли ми були вдома всі втрьох. Вона привезла Назарові невеличку іграшку, сфотографувалася з ним, посміхаючись, і одразу ж виставила фото в мережу.
Коли я побачила цей знімок, моє терпіння урвалося. Під ним була підпис: “Мій світ, моя радість. Немає нічого важливішого за час, проведений з онуком”. А через п’ятнадцять хвилин вона вже стояла перед нами, збираючись іти до подруг, і відмовлялася залишитися хоча б на годину.
Я відчула, як моє тіло напружується від обурення. Я показала їй це фото.
— Світлано Іванівно, ви пишете таке, а через п’ятнадцять хвилин ви тікаєте від нього. Що це? Чому ви так робите?
— Любо, ти перебільшуєш. Це просто фотографія. Мої друзі знають, що я їх люблю.
І тоді я вирішила, що маю бути з нею відвертою, навіть якщо це призведе до незворотних наслідків. Я більше не могла терпіти цю подвійну гру. Я висловила їй усе, що думала про її фальшивий образ і про її байдужість.
Після тієї розмови пані Світлана образилася. Вона не зателефонувала нам цілий місяць. Роман був засмучений.
— Навіщо ти це зробила? — запитав він мене якось увечері. — Ти могла промовчати. Тепер вона взагалі не захоче з нами спілкуватися.
— Вона і так не спілкувалася, Ромо. Вона спілкувалася зі своєю аудиторією в інтернеті, а не з нами. Я втомилася від цієї брехні.
Я розумію, що не всі бабусі мають бути нянями. Але я очікувала щирості, а не цих ігор. Я очікувала, що вона принаймні зізнається, що не готова чи не хоче активно брати участь у житті онука. Замість цього вона будує красиву картинку для світу, повністю ігноруючи реальність.
Минуло кілька тижнів. Пані Світлана почала іноді телефонувати Романові, але мене і Назара, здається, ігнорувала. Вона ніби чекала моїх вибачень, хоча я вважаю, що винна не я. Це я, яка щодня турбуюся про її онука, а вона будує свій “ідеальний” образ.
Я відчуваю, що ця ситуація напружує наші стосунки з Романом. Він опинився між двох вогнів: любить свою матір, але бачить, як я страждаю. Він намагається бути посередником, але поки що це не дуже виходить. Він запевняє, що його мати його любить, але її прояви любові до онука залишаються лише у віртуальному світі.
Ми плануємо найближчим часом поїхати до них, на свята. Я не знаю, чого чекати від цієї поїздки. Чи продовжить пані Світлана ігнорувати Назара, чи вдасться мені поговорити з нею без емоцій, чи ця поїздка стане ще одним розчаруванням?
Я не знаю, як довго зможу терпіти цю гру. Чи варто мені просто прийняти ситуацію, припинити боротися за її увагу до онука і просто зосередитися на нашій родині? Чи є шанс, що вона колись усвідомить, що втрачає дорогоцінний час?
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто мені відмовитися від спроб зблизити бабусю та онука і просто змиритися з тим, що у Назара не буде такої бабусі, про яку я мріяла?
