Щойно ми зайшли в будиночок, Михайло одразу сказав: — Мама спатиме тут, на великому ліжку. Я навіть не встигла заперечити, як він відправив мене і себе на розкладний диван у вітальню, розділяючи нас на час нашого ж, романтичного відпочинку.
Минулого року ми з чоловіком, Михайлом, вирішили, що Різдво і Новий рік зустрічатимемо не вдома. Набридла метушня, набридли нескінченні готування, набридли ті ж самі обличчя і ті ж самі розмови. Хотілося чогось нового, святкового, зовсім іншого. Ми запланували подорож до мальовничого Карпатського містечка, де зняли невеликий затишний будиночок. Уявляли собі вечори біля каміна, прогулянки засніженими схилами, тишу і спокій.
Я, Ірина, відповідально підійшла до організації. Забронювала будиночок ще восени, знайшла чудові ресторани для вечері, купила милі парні светри і навіть придбала невеликі, але дуже приємні подарунки. Все було ідеально, продумано до найменшої деталі, адже це був наш перший такий відпочинок удвох.
За тиждень до виїзду Михайло прийшов з роботи якийсь похмурий. Я запитала, що сталося. Він довго мовчав, перебирав якісь папери, а потім, зітхнувши, сказав:
— Іринко, треба поговорити.
— Звичайно, коханий. Щось із поїздкою? – мене одразу охопила тривога.
— Ні, з поїздкою все гаразд. Але… розумієш, моя мама…
— Що мама?
— Вона дізналася, що ми їдемо.
— І що? Ми ніколи не приховували своїх планів.
— Вона дуже засмутилася, що ми її залишаємо саму на свята. Сказала, що їй буде дуже-дуже самотньо.
— Михайле, вона живе не сама, а до неї щодня приходять онуки. Яке ж це — самотньо? – я намагалася зберігати спокій, але вже відчувала, куди він хилить.
— Ну, вона має на увазі… що немає нас. І вона подумала, що було б чудово, якби ми взяли її з собою.
— Взяли куди?
— До Карпат.
Слова застрягли у мене в горлі. Я була впевнена, що він жартує. Але вираз його обличчя не залишав сумнівів.
— Ти серйозно? Ти пропонуєш взяти свою маму в нашу романтичну, заздалегідь сплановану подорож удвох?
— Це ж моя мама, Іро. Як я можу залишити її одну? Вона ж так мріє побачити Карпати взимку.
— А ми мріяли провести час удвох! Ми забронювали маленький будиночок на двох! Там одне ліжко!
— Це не проблема. Ми якось розмістимося. Я можу спати на дивані. А ви з мамою на ліжку. Або я і мама на дивані, а ти на ліжку… Щось придумаємо.
— Щось придумаємо? Михайле, це не про ліжко. Це про наш час. Ми пів року чекали цього відпочинку.
— Але ж це свята, Іро! Час для родини! Мама образиться.
Я розуміла, що сперечатися з ним зараз марно. Коли мова заходить про його матір, Людмилу Олексіївну, Михайло перетворюється на слухняного сина, який не може відмовити. Його почуття провини завжди переважало наші спільні інтереси. Я відчула себе засмученою і позбавленою своєї мрії.
— Добре, Михайле. Нехай буде так. Але ти сам з нею говориш про розміщення. І ти сам відповідаєш за її дозвілля, – я промовила це холодно, відчуваючи, як усередині наростає образа.
Зрештою, Людмила Олексіївна поїхала з нами. Ми їхали втрьох у нашій невеличкій машині, і вже за перші дві години я зрозуміла, що цей відпочинок буде нелегким. Мама почала коментувати мою манеру водіння, потім критикувала музику, яку я обрала, а потім просто мовчала, насупившись.
Коли ми приїхали, будиночок виявився саме таким, як я і уявляла: затишний, з каміном, великими вікнами і… однією спальнею. Як і було домовлено, Михайло взяв на себе розміщення. Він вирішив, що Людмила Олексіївна спатиме на ліжку, а ми з ним розмістимося на невеликому розкладному дивані у вітальні. Я була роздратована, але промовчала.
Перший вечір пройшов під акомпанемент її коментарів. Я намагалася створити святкову атмосферу: прикрасила ялинку, запалила свічки, приготувала смачну вечерю.
— Іро, навіщо ці свічки? Це ж дим і сажа.
— Вони для атмосфери, Людмило Олексіївно.
— Занадто багато всього. Навіщо стільки страв? Ми ж не на весіллі. Звичайну картоплю і огірки треба було.
— Це ж свята, хочеться чогось особливого.
— Особливого? А Михайлові ці светри, вони ж його повнять. І ці олені якісь дитячі.
Михайло намагався згладити ситуацію, посміхався, просив маму бути добрішою, але вона ігнорувала його прохання.
Настав Святвечір. Я вирішила, що ніщо не зіпсує мені це свято. Я одягла найкраще вбрання, накрила стіл за всіма традиціями, приготувала страви. Хотіла, щоб було красиво і душевно. Ми чекали, коли на небі з’явиться перша зірка.
Людмила Олексіївна сиділа у своєму кріслі у вітальні, тримаючи в руках книгу і демонстративно не звертаючи уваги на наші приготування.
— Мамо, ну йди вже до столу, – м’яко попросив Михайло.
— А що там дивитися? Я вже бачила, – відповіла вона, не відриваючись від читання.
Коли ми нарешті сіли, я почала розповідати про традиції, про значення цього вечора. Я запропонувала розпочати з молитви і поділитися хлібом.
— Яке значення, Іро? Це просто вечеря. Не треба робити з цього такий… галас, – заявила Людмила Олексіївна, демонстративно відсуваючи від себе кутю.
— А це що за… страва?
— Це кутя, традиційна святвечірня страва.
— Якесь варево. Я таке не їм. У мене від нього… ну, ти зрозуміла.
Вона встала, пішла до холодильника, дістала звідти заздалегідь куплену нею ковбасу і сир, які вона привезла з дому, і почала їсти їх окремо. За святковим столом, накритим мною, вона їла свою їжу, немов демонструючи, що вся моя праця нічого не варта.
Михайло почервонів. Він подивився на мене вибачаючись, але нічого не сказав. Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Вся чарівність свята розтанула в один момент. Я витратила стільки сил, щоб створити диво, а воно перетворилося на фарс.
— Михайле, вона все зіпсувала. Навіщо ти погодився її взяти? – нарешті зірвалося з мене.
— Я не думав, що буде так… Мені просто шкода було її залишати.
— Шкода? А мені тебе не шкода? А нас? Ти не подумав про мої почуття? Про те, скільки я сил вклала в цей відпочинок?
— Іро, не треба так драматизувати. Ну, не сподобалася їй кутя. Це ж не кінець світу.
— Справа не в куті, Михайле. Справа в повазі. Вона демонстративно показала, що не цінує ні моєї праці, ні цього свята, ні, по суті, нашого бажання провести час удвох. Вона перетворила наш відпочинок на випробування для мене.
Михайло довго сидів мовчки, опустивши голову.
— Я поговорю з нею, – пообіцяв він.
Наступного дня він справді спробував поговорити з мамою. Я чула уривки їхньої розмови: його тихий, винуватий голос і її гучний, ображений тон.
— Як ти можеш бути на її боці? Я твоя мати! Вона тебе налаштовує проти мене! Що я такого зробила? Просто з’їла те, що мені смакує. Вона завжди така, постійно ображається через дрібниці, – кричала вона.
Після цієї розмови Людмила Олексіївна стала ще більш холодною. Вона не виходила з кімнати, читала, дивилася якісь старі серіали на планшеті, які було чутно на весь будинок. Коли ми з Михайлом намагалися прогулятися, вона казала, що їй це не підходить, що вона замерзне, що їй важко ходити. Тож Михайло залишався з нею. Вона вимагала, щоб він подав їй чаю, приніс ковдру, подивився з нею кіно.
Наш відпочинок перетворився на тривале перебування у тісній кімнаті, де ми з Михайлом були змушені виконувати примхи його матері. Жодного вечора біля каміна, жодних романтичних прогулянок, жодної розмови про наші плани.
Навіть коли ми збиралися додому, Людмила Олексіївна поводилася так, ніби ми її виганяємо.
— Як швидко час пролетів, – сказала вона Михайлові. – Хоч би ти мені подзвонив. Мені тут було так нудно. Дякую, що хоч сина побачила.
Вона навіть не подивилася в мій бік. Жодного слова подяки, жодного вибачення за зіпсоване свято.
У дорозі назад Михайло намагався взяти мене за руку.
— Іро, я розумію, що тобі було важко. Мені дуже шкода.
— Тобі шкода, що тобі було незручно. Мені здається, що я більше не хочу зустрічати свята, якщо вони мають бути такими.
— Я обіцяю, наступного разу ми поїдемо самі.
Я не відповіла. Я не була впевнена, що вірю йому. Ця поїздка стала для мене не просто зіпсованим відпочинком. Вона показала мені, що у важливий для нас момент Михайло обрав не нас, а комфорт своєї матері, нехай навіть ціною моїх зусиль і нашого спільного щастя. Я розумію, що він любить матір, але де межа між синівським обов’язком і повагою до дружини?
Минуло вже багато часу, але ця образа не відпускає мене. Що робити, якщо людина, яку ти любиш, не може поставити вас на перше місце?
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи є у вас схожий досвід? Поділіться своїми думками у коментарях, мені це дуже важливо. Якщо вам сподобалася історія, будь ласка, поставте вподобайку, щоб її побачило більше людей.
