Щоб захистити дітей, він повернувся до колишньої. Не заради кохання.
Андрій стояв біля під’їзду свого колишнього дому. Типова дев’ятиповерхівка з сірого цегляного блоку. Три роки тому вони з Машею робили все, аби купити тут трикімнатну квартиру. Тоді це здавалося перемогою.
Він набрав код на домофоні. Чотири цифри — її день народження.
Двері відчинила Маша. Змучена, з хворобливою жовтизною обличчя. У старому домашньому халаті, який він колись привіз їй з відрядження.
— Пахнеш табаком, — сказала вона замість вітання. — Казав, що кинув.
— І кинув. Сьогодні — перша за три місяці.
З глибини квартири доносився звук мультфільмів.
— Де документи? — Маша пішла на кухню.
— А «привіт, як справи»? Або «дякую, що приїхав»? — Андрій повісив куртку на гачок. Цю куртку Маша ще не бачила. Подарунок від Віки.
— З чого мені дякувати? За те, що ти, нарешті, приїхав, коли твоїх дітей хочуть виселити колектори? Чи за те, що п’ять місяців справно платив аліменти, а потім перестав?
Вони стояли на кухні. Маша — біля вікна. Він — у дверному отворі, трохи згорбившись під низькою стелею.
— «Перестав» — гучно сказано. Затримав на пару тижнів. І попередив заздалегідь, — він потер перенісся. — Давай без…
— Без чого? Без розмов про те, як твоя нова дівчина вимагає ремонт у квартирі? Чи без згадок про те, як учора Льоша питав, чому тато не приїжджає?
— Досить. Я вже пояснював: на роботі завал. І Віка тут ні до чого.
— Як і розлучення було «ні до чого»? Чи все ж через те, що тобі захотілося до молодиці?
— Господи, Маш! Ми ж домовлялись. Жодних образ. Жодних сцен при дітях.
Пауза. На стіні цокав годинник — той самий, бабусин.
— Я приїхав, бо ти сказала, що до тебе приходили якісь люди. Через кредит, якого я навіть не брав.
— Який ми брали разом, — Маша відвернулась до вікна. — На твої курси перекваліфікації. Після них ти отримав підвищення, нову посаду — і нову секретарку в комплекті.
— Тату!
Льоша кинувся до Андрія.
— Ти тепер назавжди з нами? — в очах хлопчика була така надія, що чоловікові стисло серце.
— Ні, синку. Лише на сьогодні. Але скоро я заберу тебе й Сашу на вихідні, як і обіцяв.
— Ти завжди так кажеш, а потім не приїжджаєш.
— Цього разу точно приїду. Навіть якщо світ перевернеться.
Маша відвернулась, витираючи сльози.
— Іди, любий. Мені треба з мамою поговорити.
Коли Льоша вийшов, Маша дістала з шухляди стола папку з документами.
— Ось. Кредитний договір, копія мого паспорта, копія розписки… Все, що маю.
Він відкрив папку.
— Сто двадцять тисяч? Ти що? З яких це пір швидкогроші дають такі суми?
— З тих пір, як їхні шахраї навчилися розводити наївних. Ти ж підписав на мене довіреність — для оформлення кредиту. Пам’ятаєш? Перед відпусткою. А я повірила тому… Ігорю. Казав, що працює з банком, усе буде швидко, зручно, без зайвої бюрократії. Зустрілись у кафе, підписали папери — гроші на карту…
— І коли ти зрозуміла, що це афера?
— Коли подзвонили й повідомили, що відсотки зросли до кілька десятків тисяч на місяць. На місяць, Андрію!
Він гортав договір. Забагато юридичних формулювань, але навіть йому було зрозуміло — тут щось нечисто.
— До поліції зверталась?
— Зверталась. Заяву прийняли, але нічого не зробили. Сказали, що я сама все підписала, ніхто не змушував. А потім почали дзвонити. Приходити додому.
Позавчора цей амбал схопив Льошу за плече, коли той відкрив двері. Сказав:
— Передай матусі — у неї три дні.
— Він торкнувся Льоші?
— Я злякалася. Саме тому й подзвонила тобі.
— У тебе є номер телефону цього кредитора?
Вона кивнула й продиктувала.
— Я не розумію, що ти зможеш зробити. Я не хотіла тебе втягувати. Але діти… Вони ж можуть прийти й до них, коли мене не буде вдома.
— Я все владнаю. У мене є знайомий адвокат. Якраз спеціалізується на таких справах.
— І скільки він візьме? У мене немає грошей.
— Я заплачу.
Маша скептично всміхнулася:
— Ага, звісно. Тепер у тебе ж гроші є. І куртка нова, і годинник… Гаразд. Роби, як вважаєш за потрібне.
На виході з кухні він зупинився.
— Я пам’ятаю той кредит. Ти хотіла зробити ремонт у дитячій.
— А ти був проти. «Навіщо викидати гроші на вітер, якщо це орендоване житло».
— Я вважав, що спершу треба закрити іпотеку.
— А потім ти пішов. Залишив мене з тією іпотекою, двома дітьми й повною невизначеністю. І єдине, чого мені тоді хотілося, — аби хоч у дітей була нормальна кімната.
Він міг би сказати багато. Про те, як задихався в тому шлюбі. Як Маша перестала бачити в ньому чоловіка, повністю розчинившись у материнстві. Як вона сама відштовхнула його. Але промовчав.
— Я пограю з дітьми, — сказав він. — А потім поїду до Станіслава. Він обіцяв допомогти.
Через три дні Андрій їхав на зустріч з кредитором. Сам. Без поліції, без адвоката. Станіслав лише скептично усміхнувся й сказав:
— З такими типами юридичні методи не діють.
Ігор чекав у кафе на околиці міста. Невисокий чоловік у дорогому костюмі, з непримітним обличчям.
— Пропоную відразу до справи. Ви принесли гроші?
— Ні. Але приніс дещо цікавіше.
Він дістав телефон, увімкнув запис:
— …Якщо не повернеш бабки до п’ятниці — не побачиш більше свого хлопця. Зрозуміла? Ми знаємо, в яку школу він ходить…
Ігор зблід.
— Це мій підлеглий. Переборщив. Я таких вказівок не давав.
— Мені байдуже. У мене є цей аудіозапис. Є відео з камери під’їзду, де ваш «підлеглий» хапає мого сина. І є заява моєї колишньої в поліцію. Як гадаєте, що буде, якщо я передам усе це журналістам?
— Ви цього не зробите.
— А ви хочете перевірити? Можливо, у вас усе оформлено «згідно з законом». Але підступитися через дитину — це те, що не прощають. Ні закон, ні… інші люди.
— Ви хто такий?
— Просто батько, який захищає своїх дітей. Ось моя пропозиція: ви просто зараз рвете цей кредитний договір. І забуваєте, що ми існуємо.
— А в обмін?
— Я не зруйную вам життя.
Ігор розсміявся:
— Ви думаєте, я злякаюсь таких погроз? У мене є покровителі, які…
— Станіслав Аркадійович Пономаренко передає вам вітання.
Ігор відразу поблід.
— Звідки ви його знаєте?
— Світ тісний. Особливо у нашому місті. Станіслав не любить, коли чіпають дітей. І я теж не люблю.
Ігор обдумував варіанти.
— Добре. Гроші поверніть, а відсотки ми вам спишемо. Але майте на увазі — у мене гарна пам’ять на обличчя.
— У мене теж. І ще одне. Якщо хоч хтось із твоїх людей наблизиться до моєї колишньої дружини чи дітей… Розмова буде зовсім іншою.
Коли Ігор пішов, Андрій відчув, як тремтять руки. План спрацював. Станіслав, звісно, існував — старий друг його батька, пенсіонер і адвокат дрібної практики. Але для Ігоря це ім’я прозвучало переконливо.
Він набрав Машу.
— Усе вирішено. Вони більше не прийдуть.
— Як тобі це вдалося?
— Довга історія. Я заїду сьогодні. Хочу побачити дітей.
— Добре. Дякую, Андрію.
Він ледь не сказав «нема за що», але стримався. Бо «за що» — було. За три роки шлюбу. За двох синів. За те, що, попри розлучення, вони досі залишались родиною.
Наступного дня Андрій прийшов знов до позичальників, щоб закрити борг, про який вони говорили. Гроші він позичив у банку. Сума була невеликою, відсотки йому не рахували. Проте Маші він вирішив цього не казати, адже це новий борг, нові хвилювання. Головне, що тепер його сім’я була у безпеці.
Увечері, вклавши дітей спати, Андрій і Маша сиділи на кухні. Між ними — дві чашки чаю і пів року роздільного життя.
— Давно ти спілкуєшся зі Станіславом? Ти ніколи про нього не розповідав.
— З батькового похорону. Він колишній адвокат. Зараз на пенсії, дає консультації. Має знайомства в місті.
— І як він допоміг з нашими… кредиторами?
— Його ім’я має вагу в певних колах.
Маша посміхнулася криво:
— Ніколи б не подумала, що від тебе буде така користь.
— Дякую за довіру.
— Ні, я… Я мала на увазі, що коли ми були разом, ти завжди був таким… правильним. Усі ці твої «жити за законом», «ніяких компромісів із совістю»…
— Люди змінюються.
— Ти змінився, коли пішов? Чи пішов, бо змінився?
Андрій замислився.
— Напевно, я почав змінюватися ще тоді, коли був з вами. Просто не помічав цього.
Телефон завібрував — повідомлення від Віки: «Усе гаразд? Ти затримуєшся».
Маша побачила його погляд.
— Вона чекає? Хвилюється?
Він кивнув.
— Вона гарна?
— Маша…
— Гаразд, не відповідай. Я бачила її фото. У соцмережах.
Андрій промовчав.
— Вона молодша за мене на вісім років. Стрункіша. Дітей не має.
— Справа не в цьому.
— А в чому тоді?
— У нас з тобою. Ми самі все зруйнували. Ще до того, як з’явилася Віка.
— Ми? Чи все-таки хтось один із нас?
— Обоє. Ти замкнулась на дітях і побуті. Я — на роботі. Ми перестали говорити. Перестали кудись виходити разом. Перестали помічати одне одного. Ми жили як сусіди, Маша. Згадай.
Вона мовчала, спершись на кухонну тумбу.
— А знаєш, що найважче? Те, що ти маєш рацію. Ми й справді перестали бути чоловіком і дружиною. Але це не означає, що треба було все кидати.
— Я не залишав дітей.
— Ні. Ти залишив мене. А для них це майже те саме.
Андрій підвівся. Віка чекала. Нова реальність чекала.
— Я заберу їх у суботу. На всі вихідні, як обіцяв.
Маша кивнула:
— Добре. Тільки… не обіцяй їм того, чого не зможеш виконати. Краще менше обіцянок, але надійних.
Він поглянув на колишню дружину — змарнілу, з колами під очима, але все ще гарну.
— Я не ідеальний батько. І був таким собі чоловіком. Але я прикладу зусиль, щоб стати кращим. Для них.
— Знаєш, іноді, щоб урятувати дітей, батькові доводиться повернутися туди, звідки він пішов. Не заради кохання — заради захисту.
— Це ти мене цитуєш?
— Ні. Свою маму. Вона сказала це, коли пішла від батька й забрала мене з собою. Іронія долі, правда?
Він кивнув:
— Така поведінка не повинна передаватися у спадок.
Коли двері зачинилися, Андрій ще довго стояв на сходовому майданчику. Тимчасове повернення закінчилося. Але щось у ньому змінилося — в його погляді на минуле і теперішнє.
Він набрав Віку:
— Пробач, що затримався. Їду додому. Так, усе вирішено… Ні, не все. Але початок уже є.
